Тема 27. Геополітика й Україна
Тема 27. Геополітика й Україна
Термін “геополітика” в науковий обіг ввів шведський науковець Р. Челлен нг рубежі ХІХ-ХХ століть. В основу концепції геополітики він заклав поєднання п’яти елементів політики: демографполітики, кратполітики, економполітики, соціополітики та геополітики. Р. Челлен геополітику вважав наукою про державу як географічно-соціальний організм, в основі якої лежить феномен простору. Геополітика зводилася на перших порах до встановлення контролю над відповідними територіями.
Політичну географію в сучасному розумінні започаткував німецький географ Ф. Ратцель, який у 1897 р. опублікував монографію “Політична географія”. У цій книзі обгрунтовано тезу про те, що держава є організмом, який діє відповідно до біологічних законів. Основні характеристики держави він пов’язував із відповідною територією та її особливостями. Основою успіху держави є територіальна експансія і розширення життєвого простору. Головний висновок полягав у тому, що розвиток величі Німеччини стримують несправедливі кордони. Розвиваючи геополітичні ідеї, американський адмірал А. Мехен у своїх працях головний акцент робить на тому, що від морської могутності значною мірою залежать історичні долі народів.
Значний внесок у розвиток теорії геополітики зробив англійський дослідник X. Маккіндер, який доводив, що баланс сил на початку XX століття змінюється на користь сухопутних держав (хартленда). Його ідеї продовжив німецький професор К. Хаусхофер, увівши в науку нові поняття – “простір і становище”, “простір і сила”. У “Журналі геополітики” він відстоює думку про те, що, збільшуючи життєвий простір, держава забезпечує свою незалежність від держав-сусідів. К. Хаусхофер відстоював право Німеччини на завоювання нових земель і панування над світом.
Становлять інтерес підходи до розуміння сутності геополітики представника Франції В. Де ля Бланша. На його думку, політична теорія має два аспекти – географічний (навколишнє середовище) та історичний (людина, яка освоює простір). Головною діючою особою геополітики він вважав людину. Під час Другої світової війни активно розробляють ці ідеї американські політологи Н. Спайкмен, В. Стефанссон, Д. Уіслі. Головним для них стало обгрунтування тези про особливу роль Америки у світі. Н. Спайкмен виділяє три головні центри світової потужності: атлантичне побережжя Північної Америки, Європейське побережжя і Далекий Схід. Французький дослідник П. Галлуа активно вводить до геополітичних параметрів проблему розповсюдження ядерної зброї й освоєння космічного простору. Російський геополітик П. Савицький обґрунтував тезу, що Росія не є частиною Європи, а ні продовженням Азії, а виступає самостійною геополітичною реальністю – “Євроазією”, яку підтримують більшість сучасних російських фахівців.
По-новому підійшов до геополітичних досліджень професор Істонського університету США С. Хантінгтон. В основу геополітичних реалій він поклав концепцію “зіткнення цивілізацій”. Виходячи із багатополярності сучасного світу, він вважає, що поняття “цивілізацій” дає змогу вирізнити сучасні міжнародні, міжрасові й міжрелігійні конфлікти. Хантінгтон виділяє такі основні цивілізації: китайську, японську, індійську, ісламську, західну, православну, африканську, латиноамериканську, буддистську. На його думку, особливість співіснування сучасних цивілізацій полягає у зменшенні ролі західної і росту впливів інших цивілізацій. Загрозою для інших є претензії до Заходу з боку ісламського світу і Китаю. Основним критерієм поділу цивілізацій є етнічність, в основі якої лежать культурні відмінності.
Найбільш теоретично розробленою є концепція американсько-польського аналітика 3. Бжезінського. Крах радянської комуністичної імперії різко порушив цивілізаційне стримування на основі ядерного балансу. У своїй праці “Велика шахівниця” американський аналітик вводить поняття “геостратегічні гравці”, під яким розуміє держави, що мають волю і спроможність застосувати за кордоном силу для геополітичних впливів на свою користь. 3. Бжезінський виводить також поняття “геополітичні осі”, які визначаються вигідним географічним розташуванням. Політолог виділяє на політичній карті Євроазії п’ять геостратегічних гравців і п’ять геополітичних осей. Основними гравцями є Німеччина, Франція, Росія, Китай та Індія. Україна, Азербайджан, Туреччина, Іран та Південна Корея виступають геополітичними осями, Туреччина та Іран є геостратегічно активними. Україна на євроазійській шахівниці стала геополітичною віссю, тому що сам факт незалежності допомагає трансформувати Росію, яка без України не може бути імперією. Лише від України залежить імперський статус Росії. Україна, на думку 3. Бжезінського, має шанс стати членом НАТО і Євросоюзу тільки за умови здійснення внутрішніх реформ і набуття статусу держави Центральної Європи.
Українська геополітика має суттєве політологічне напрацювання. Основною проблемою осмислення геополітики стала дилема “Схід – Захід” як основний вектор напруженості. Про це свідчать такі яскраві зразки української думки, як “Історія русів”, “Історія Малоросії” М. Маркевича, “Де русские народности” М. Костомарова, “Історія України-Руси” М. Грушевського, “Листи до братів-хліборобів” В. Липинського, твори М. Драгоманова, І. Франка та ін. Усвідомлення української само ідентичності відбувалося значною мірою у контексті “Схід – Захід”, “Православна Русь – католицька Європа”.
Проблеми геополітики значно змінювалися на всіх етапах українського державницького існування. Основною “віссю” геополітики князів Київської Русі був напрям “північ – південь”, яку М. Грушевський називав “чорноморською орієнтацією”. Київські князі намагалися розбудувати державу “від моря до моря”, яка б була частиною греко-візантійського та західного світу. Разом з тим, уже в ті часи Київська держава започаткувала декілька векторів розвитку. Геополітичні устремління Галицько-Волинської держави були переважно західні, князі якої бачили можливість збереження держави за підтримки західних сусідів, але чимало зусиль змушені були тратити на оборону від східних завойовників. Визнанням Галицько-Волинської держави було одержання у 1253 р. князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського. Геополітика козацько-гетьманської держави зробила величезний вплив на зовнішню політику багатьох тодішніх держав. Звільнившись героїчною виснажливою боротьбою від Речі Посполитої, Україна погіршила своє геополітичне становище і змушена шукати захисту в московських царів, що призвело в кінці XVIII ст. до втрати незалежності. Багато століть український народ не мав своєї геополітики і змушений виживати під боком сильнішої російської еліти. Цей період М. Грушевський оцінював так: “Україна XIX ст. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ”. У роки української революції 1917-1920 pp. Україна не змогла утримати суверенітет і аж до 1991 р. перебувала у складі радянської тоталітарної імперії. Вимушеним вектором майже на століття став промосковський.
Розпад Радянського Союзу й поява незалежної України змінили геополітичний простір Європи. Україна стала однією з потужних осей світової геополітики. Геостратегія незалежної України визначається взаємодією і перехрещенням євроазійської, євроатлантичної і чорноморської (південно-східної) парадигм. Незалежна Україна, розташована на перетині найпотужніших центрів світової геополітики, знаходиться у пошуках свого місця у світі, визначення власних національних геополітичних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів.