Історична ретроспектива ідей європейської єдності

Історична ретроспектива ідей європейської єдності

Ідеї щодо впровадження на теренах Європи федеративного устрою відомі віддавна. Згідно з тезами П’єра дю Буа (1306 р.) задля забезпечення миру в охопленій війнами Європі, висунуто ідею утворення федеративної унії суверенних держав.

В історії Європи було чимало «об’єднувачів» (головним чином монархічного стану), які створювали своєрідні інтеграційні міжетнічні та міжнаціональні державоподібні утворення або й унії. Таким був Карл Великий, котрий наприкінці VIII ст. розпочав будівництво християнської імперії в Західній Європі. Саме християнське начало відтоді стає визначальною ознакою європейської ідентичності й чинником європейської єдності.

Специфічною формою інтеграції свого часу стали унії. Польсько-литовська унія (1385, 1569 рр.) була прикладом асиміляційного об’єднання під прапором християнізації литовських племен з утворенням конфедерації на східних кордонах середньовічної Європи. На початку XVI ст. вся Північ Європи була зібрана під єдиною рукою датської королеви Маргарити І (Кальмарська унія). Проте середньовічні унії були штучними утворами й відповідали окремим скороминучим цілям, через що вони розпадались іноді з трагічними наслідками.

Ідея державності в Західній Європі традиційно пов’язувалася з об’єднанням під владою монарха багатонаціональної держави. Історія Європи засвідчує розпад одно- чи двонаціональних Османської та Австро-Угорської імперій і централізацію Англії, Німеччини, Італії. 

Згодом ідеї європейської єдності починають осмислюватися просвітниками й філософами. Своїми «федералістськими» поглядами були відомі Ж-Ж. Руссо та І. Кант. Так, у 1795 р. Кант теж пропонував політичну унію, проголошував Європу спільних інтелектуальних вартостей. У тому ж XVIII ст. ідеї європейської консолідації висловлював англійський філософ Дж.Бентам. Усі вони вбачали основу стабільності у створенні різного кшталту міждержавних інституцій. Різних видів «інтеграцію» обстоювали в XIX ст. імператор Наполеон (силове об’єднання у формі імперії) і граф Анрі де Сен-Сімон (ідея європейської конфедерації).

Загалом від початку XIX ст. з’являється новий, потужніший чинник детермінації стратегії й тактики міжнародних відносин у Європі. На хвилі промислового перевороту та розгортання індустріалізації умови починає диктувати інтернаціоналізація промислового виробництва.

Із 1833 р. діяв митний союз німецьких держав, уніфіковано монетний обіг і вагові системи. Тривале торговельне протистояння Франції з Великобританією було послаблене з укладенням між двома державами у 1860 р. договору, за яким знижено ввізне мито на британські вугілля, метал, машини та скасовано мита на французькі товари.

На скликаному з ініціативи європейських політиків, мислителів та низки національних і міжнародних угруповань конгресі союзного руху в Гаазі (Європейський конгрес у Гаазі) у травні 1948 р. було прийнято політичну декларацію із закликом до об’єднання європейських країн. У жовтні 1948 р. в Брюсселі виникла організація під назвою Європейський рух, метою якої було поширення ідей європейської інтеграції. 5 травня 1949 р. з ініціативи Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Великобританії, Італії та скандинавських країн утворено Раду Європи, першу європейську міжнародну організацію співробітництва. Завданням Ради Європи стали зміцнення й розвиток демократії, охорона прав людини, вирішення суспільних проблем і підтримка європейської культурної самобутності.

Таким чином, ідея європейської єдності, що визрівала протягом сотень років, до кінця першої половини XX ст. врешті оформилась як економічна модель із відповідними, але мінімальними функціями централізованих інституцій.