«Публічний» і «політика» як поняття

«Публічний» і «політика» як поняття. Як саме визначали сутність політики
Аристотель, Макіавеллі, Вебер

Поняття “публічний”походить від латинського слова publicus – суспільний,
народний.

“Словник іншомовних слів” визначає
поняття “публічний” як відкритий, гласний, суспільний.

“Новий тлумачний словник української
мови” подає кілька значень слова “публічний”:

1. Який відбувається в присутності
публіки, людей; прилюдний, привселюдний, гласний, відкритий.

2. Призначений для широкого відвідування,
користування; громадський, загальний, загальнодоступний.

У концепції Г. Арендт публічна сфера,
розглядається в контексті полісної державності, представляється фундаментальним
аспектом життя людини, середовищем для людського розвитку.

Для Ю. Габермаса публічний простір
означає «область соціального життя, де можуть обговорюватися справи, що представляють
спільний інтерес, де розходження в думках можуть регулюватися раціональними аргументами,
а не зверненнями до усталених догм і звичаїв».

Термін “політика” походить від давньогрецького
слова polis (місто-держава) та пов’язаних з ним politeia (конституція), politike
(мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин). З урахуванням
соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з
керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Р. Арон дає таке визначення «політики»
– це концепція, програма дій, чи то сама дія однієї людини, групи людей, уряду;
за висловлюваннями Т. Дай, політика – це те, «що робить і чого не робить уряд»,
тобто акцент робиться на дії, діяльності – довгий ряд більш-менш послідовних дій
та їх наслідки.

Політика – це діяльність державних
органів, політичних партій, суспільних рухів у сфері відносин між великими соціальними
групами, насамперед класами, націями і державами, спрямована на інтеграцію їх зусиль
з метою зміцнення політичної влади чи її завоювання специфічними методами.

Арістотель визначає
політику (гр. politike – мистецтво управління державою) як цивілізовану форму
діяльності спільноти, що спрямована на досягнення «загального блага». Він закріплює
за нею функції узгодження загальних та приватних інтересів, здійснення панування
(або підпорядкування) і керування суспільними справами. «Політика, – відзначав
Арістотель, – це найвеличніша наука, що, головним чином, і управляє». Отже,
під політикою розумівся особливий спосіб організації управління суспільством. Цей
спосіб визначає, з одного боку, хто має право керувати державою, функції правителів
і форми реалізації влади, з іншого – особливості взаємодії індивідів усередині суспільства.

Н. Макіавеллі здійснює
розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного
походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності.
Він визначає політику як «сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти
до влади та корисно її використовувати...». Вважаючи політику реальним, а не
ідеальним явищем, Макіавеллі, по суті, стає засновником нової, реалістичної політичної
теорії, закладає основи «ціннісно-нейтрального» вивчення влади.

З точки зору Макіавеллі, безглуздо
підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об’єктивним, позаморальним
явищем, вона повинна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доцільності. Говорячи
про підпорядкування моралі політиці, Макіавеллі аргументує свою позицію наступним
чином. Мораль є вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов’язана із реальністю,
повинна враховувати існуючий стан справ і бути спрямованою на ефективне вирішення
поставлених завдань.

Термін «макіавеллізм» назавжди
увійшов до наукового обігу для позначення політики, що зневажає норми моралі і здійснюється
за формулою «мета виправдовує засоби».

«Політика як
покликання і професія» (1919) – «програмна» робота Макса Вебера, у якій вчений
розглядає зміст поняття «політика» у нерозривному зв’язку із процесом розподілу,
збереження та зміні влади – «Хто займається політикою, той прагне до влади: або
до влади як засобу, підпорядкованому іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), або
до влади «заради неї самої», щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає…».

Вчений підкреслює, що з ускладненням
форм людської діяльності в процесі розвитку цивілізації зміст поняття «політика»
стає все більш розмитим, і, в остаточному підсумку, охоплює практично усі «види
діяльності зі самостійного керівництва».