Релігія як духовна цінність
3. Релігія як духовна цінність
Поняття
“цінність” означає матеріальні та ідеальні явища, їхні властивості й характеристики,
що їх людина чи суспільство, виходячи зі своїх практичних (матеріальних і духовних)
потреб, оцінює як такі, що задовольняють їх. Іншими словами, цінності є виразом
значення чого-небудь для людини. У процесі історичного розвитку властивості природних
речей і соціальних процесів стають об’єктом і засобом життєдіяльності людини, служать
задоволенню її потреб, відповідають певним її інтересам, бажанням. Так вони стають
цінністю. Останню не можна ототожнювати з самим об’єктом або процесом, цінності
не існують поза людиною. Критерій того, що є цінність і що не є, — в самій людині.
Вивченням специфіки цінностей займається аксіологія – філософська наука про природу
цінностей, їх місце в реальності і про структуру ціннісного світу.
Цінність
— це поняття, що виражає позитивну значимість природних, соціальних і духовних явищ
для існування і розвитку суспільства, для потреб і діяльності кожної людини. Поняття
цінності близьке з поняттям “оцінка”, але останнє — це здатність суб’єкта, людини
окреслити значимість явищ об’єктивної та суб’єктивної реальності для діяльності
людей, задоволення її потреб. Оцінка завжди детермінована цінностями. Врешті оцінки,
світ цінностей взагалі, мінливі, вони змінюються разом із людиною. Поділ суспільства
в процесі історичного розвитку на верстви став основою формування протилежних оцінок.
Але це не виключало існування загальнолюдських цінностей, що забезпечують норми
духовного життя людства в цілому, а не окремих партикулярних груп. У цілому всі
вони є засобом життєвої орієнтації людей.
Відзначимо
також, що в ціннісному ставленні до навколишнього світу не завжди є чіткими критерії
для оцінок. Звідси можливі різні ціннісні судження про той самий предмет, аж до
несумісних. Процес може являти собою цінність для однієї людини, але не бути цінністю
для інших. Це важливо для розуміння релігійних цінностей.
Безперечно,
ціннісний аспект притаманний моральній свідомості, правосвідомості, мистецтву, релігії,
суспільній свідомості загалом. Своєю чергою, кожна з цих ціннісних форм свідомості
має свої цінності, що знаходять вираз у відповідних ідеях, ідеалах, інститутах тощо.
Так, правовими цінностями є свобода, рівність, справедливість, порядок тощо, оскільки
вони лежать в основі права й правопорядку. Відповідні цінності мають моральна та
естетична свідомість.
Релігія
також є ціннісною формою свідомості, оскільки в ній статусу цінностей набувають
різноманітні ідеї, ідеали, норми, матеріальні предмети й блага, що здійснюють ціннісну
орієнтацію релігійної особи. Релігійні цінності є вираз значення чого-небудь для
віруючого. Вони розкриваються в процесі ставлення віруючих до релігійних предметів,
відповідних ідей та ідеалів.
Для
релігійних цінностей характерні такі риси:
1) в основі релігійної системи цінностей
є теоцентризм, тобто Бог розглядається як критерій, основа і центр усіх цінностей;
2) система цінностей у релігії видозмінюється залежно від конфесії;
3) засобом пізнання
релігійних цінностей є релігійна віра, відсутність останньої обмежує сприйняття
релігійних цінностей;
4) природа релігійних цінностей обумовлена соціальною та гносеологічною
природою релігії;
5) релігійні цінності не існують поза релігійним світоглядом.
Система
релігійних цінностей має певну ієрархію. Ці релігійні цінності можна поділити на
чотири групи.
- Вищу групу благ, що ціняться віруючими, складають ідея Бога та різноманітних
божеств. - Другу групу утворюють такі цінності, як Царство Боже, безсмертя душі, рай,
пекло тощо. - Третя група — це матеріальні й духовні цінності релігійного життя: храм,
приписи, норми, обряди тощо. - Четверта група цінностей — безпосередні цінності життя
й життєві цінності, що формуються у послідовників конкретних конфесій.
Релігійно-моральні цінності. Питання про виникнення релігії та
моралі, їхню взаємодію в людській свідомості досить складне і однозначно не вивчене
науковцями. Багато дослідників виходять із того, що мораль і релігія від початку
виникнення знаходились у тісній взаємодії, оскільки складали єдину й цілісну, недиференційовану
на форми суспільну свідомість. Релігійні уявлення безпосередньо були вплетені у
практичні відносини й поведінку людей, тобто мотивування норм співжиття людей трималося
не тільки на авторитеті традиції, а й на страхові перед надприродними силами. Усвідомлення
людьми моральних норм відбувалося під впливом уявлень про їхнє релігійне обґрунтування,
надання їм релігійної санкції. Моральна свідомість виникає в умовах, коли релігійні
домінанти у психіці вже існували. Врешті-решт, упродовж багатьох століть моральні
ідеї та норми розвивалися в оболонці релігійної свідомості та лише згодом виокремилися
в один із проявів людської духовності. Впливаючи на сучасну релігійну свідомість,
мораль переймає всі аспекти і зміст релігії, знаходить утілення в міфах, притчах,
образах богів, у мотивуванні культової діяльності, утворюючи цим комплекс релігійно-моральних
цінностей. Розглянемо на прикладі християнства окремі моральні цінності релігійного
комплексу.
Серед
багатьох релігійно-моральних цінностей досить поширеною у християнстві є ідея гріхопадіння.
За біблійним міфом, первісні люди, яких створив Бог за своєю подобою, жили в раю,
не знаючи ніяких турбот, не усвідомлюючи ні добра, ні зла. Бог надав право людині
користуватися всіма благами раю, заборонив лише вживати плоди з дерева пізнання
добра і зла. Але люди порушили заборону, тобто скоїли гріх, провинилися перед Богом,
за що отримали божий присуд (Бут., 3: 1-24). Безперечно, можна всіляко витлумачувати цей міф, міркувати над його філософським
змістом, але нас приваблює передовсім ціннісний аспект даного міфу. Відомо, що міфи
й казки різних народів є не тільки продуктами художнього вимислу, але і підсумком
роздумів над життям. Поняття гріха, провини не є лише вигадкою священників, а має
реальний психологічний ґрунт. Усвідомлення вини, хибності своїх вчинків справді
властиве людям. Можна зазначити, що людина, яка категорично переконана у своїй правоті
й непогрішності, не спроможна критично оцінювати свої вчинки, інколи припускається
тяжких помилок і при цьому не відчуває докорів сумління. Тому цінність християнської
ідеї гріховності полягає в тому, що вона дозволяє людині усвідомити її гріх, вину
за вчинки, осмислити прагнення подолати його, очистити своє сумління від провини.
Вчення Августина, Лютера, Кальвіна про первородний гріх та способи його подолання
є не лише релігійною ідеологією, вони породжені особливостями духовного життя людей
відповідних соціокультурних епох.
Досить
близькою за цінністю до ідеї первородного гріха у християнстві є ідея спокутування гріхів, за якою людина повинна здійснити жертвопринесення
для спокутування своєї провини, уникнення божого присуду.
За
гріхи людей, як зазначено в Біблії, Бог розгнівався і покарав їх тим, що послав
на землю великий потоп (Бут., 7: 1-24; 8: 1-22). Після відплати Бог змилостивився,
відліг серцем і промовив: “Я вже більше не буду землі проклинати за людину,
бо нахил людського серця лихий від віку його молодого” (Бут., 8: 21). Так,
згідно з цим міфом, склались уявлення про вину й покарання, неминучість відплати,
спокути вини стражданням. Взагалі ідея спокутування гріхів стражданням є центральною
в християнстві. Але за сутністю вона властива трьом світовим релігіям, які вчать
про спасіння. Недарма ці релігії, що вказують свій шлях спасіння, — християнство,
буддизм та іслам — інколи називають релігіями спокути, релігіями спасіння.
Ідея
спокутування вини стражданням віками прищеплювалась у християнській культурі. Це
привело до формування у свідомості людей стереотипу, що за вину вони повинні страждати,
вина спокутується через страждання. Але є й психологічне підґрунтя усвідомлення
цього явища людської духовності, що вина, гріх, злочин неминуче тягнуть покарання,
відплату. Таке переконання психологічно властиве не лише віруючим, а й невіруючим,
оскільки воно спирається на поняття про справедливість, на віру в моральний світопорядок.
Якби в світі існували лише несправедливість, беззаконня та безпорядок, то люди дійшли
б до відчаю. Поняття справедливості криє в собі вимогу відповідності між діянням
і відплатою, злочином і покаранням. Думка про справедливого Суддю, який все бачить
і відплатить кожному по заслугах, часто стримувала людей від необміркованих та необачних
вчинків. Тому, відкидаючи релігійне тлумачення гріха і страждання, вини й покарання,
слід усе ж таки визнати, що реально ідея спокутування гріхів, відплати за провину
має моральну цінність, оскільки переживання за аморальний вчинок, завдання образи,
усвідомлення вини та несправедливості в житті робить людину морально чистою.
Однією
з шанованих ідей у християнстві є також ідея страждання. За біблійною міфологією,
всі гріхи людей перебрав на себе Син Божий — Христос, який своїми нестерпними стражданнями
і смертю спокутував людські гріхи і в такий спосіб відкрив їм шлях до спасіння.
Тому християнство називають іще релігією стражденних, оскільки воно вперше в європейській
культурі привернуло увагу до страждань людей, особливо калік, знедолених та бідних.
Страждання супроводжує людину впродовж усього життя, її життєдіяльності. Здійснюючи
певні вольові дії відповідно до вибраної мети, людина свідомо йде на страждання.
Життя спортсмена, учня, слухача, наприклад, завжди стикається зі стражданням, але
від своєї мети в досягненні певних результатів вони не відмовляються. Тому страждання,
що пов’язані з незадоволенням собою, з самовизначенням, учиненням образи іншому
тощо, неминучі в процесі морального само відродження і розвитку людини. Людина,
яка не переживає страждань від морального невдоволення, опускається до підлоти та безчестя, є духовно мертвою, У цьому
полягає велике ціннісне значення ідеї морального страждання для людини.
У християнстві
існує низка ідеалів, які також мають певну моральну цінність. Насамперед це ідеал
Христа, який не тільки є джерелом і захисником моральних заповідей а й сам утілює
релігійно-моральний ідеал, оскільки за християнськими уявленнями уособлює любов,
лагідність, покірність, милосердя, безгрішність, непорочну сутність, моральну довершеність,
якої ніхто з людей не досягне.
Л. Фейєрбах писав,
що християнський Бог є сама моральна довершеність, власне розуміння людини. Справді,
у слово “Бог” люди вкладали ті моральні чесноти, які самі поважали, боготворили,
славословили. Тому з утратою віри в Бога окремі люди втрачали переконаність у цінності
релігійно-моральних ідеалів. Моральне значення ідеалу Христа в тому, що він — образ
людини великої духовної сили, який заради служіння людям зазнав страждань і навіть,
заради спокутування людських гріхів, прийняв смерть. Тому він є прикладом морального
наслідування для всіх християн.
Досить шанованими
у християнстві є чесноти — віра, надія, любов. Ф. Аквінський відносив їх до “теологічних
добродіянь”. Ці чесноти визначаються сучасними богословами як основа релігії
та моральності, як підвалини загальнохристиянської єдності, конструктивної сили
особи та суспільства.
Віра дарує благодать,
робить людину блаженною. Не вдаючись до богословських оцінок віри, зазначимо, що
віра є впевненість в істинності чи існуванні того, чого не можна через об’єктивні
причини досконало знати. Там, де маємо повні знання про явища та предмети, там немає
потреби у вірі. Де вірять, знання обмежене у своїй можливості. Тому віра є переконаність,
яка ґрунтується на неповному знанні. Безперечно, вона в чомусь є наслідком пізнання,
наукових доказів тощо. Віра має велике значення в усіх сферах життєдіяльності людини,
оскільки допомагає сприймати соціальну інформацію, ідеали, норми поведінки тощо
без попередньої перевірки власним досвідом.
Релігійна віра
є сутністю та основою сучасних релігій, засобом пізнання релігійних цінностей і
формою вияву релігійності людини.
Власне, релігійна
віра — це переконання, що виключає сумніви і критику, не допускає перевірки та обґрунтування,
відкидає міркування розуму, а тому виступає протилежністю знанню та науці.
У
християнській догматиці високо цінується ще одна чеснота — надія. Власне, надія
— це певний психологічний стан людини, який виявляється у сподіванні, бажанні, чеканні
когось або чогось. Це досить складне переживання, пов’язане зі здатністю людини
передбачати бажане майбутнє, вільно вибирати, свідомо ставити мету і сподіватися
на її здійснення. Надія дає нам енергію і силу долати перешкоди на шляху чекання
бажаного, прагнення до майбутнього тощо. Людина завжди живе надією, остання допомагає
їй нести тягар життя. Ось чому приваблює богословів це поняття, а в окремих віровченнях
надія перетворилася на велику чесноту.
У
християнстві надія виголошується в контексті вирішення питання про спасіння. Тому
надія на спасіння тут набула форми месіанізму — віри в пришестя Спасителя, форми
есхатологічних настроїв і хіліастичних сподівань, тобто настроїв про кінець світу
і встановлення тисячолітнього Царства Божого на землі. Водночас християнство приваблювало
людей і суто земними сподіваннями — почуттям моральної правоти, усвідомленням моральної
довершеності тощо. Загалом, оголошуючи надію чеснотою, християнство досить чітко
врахувало психологію людей, які незадоволені тяжким життям, прагнуть врятуватися,
позбавитися тягаря життя і сподіваються на щасливе життя в майбутньому.
Надія
є супутником особистого і соціального життя. Моральна цінність надії, попри здебільшого
релігійне тлумачення, полягає в тому, що вона дає можливість людині полинути мріями
в майбутнє, дарує сподівання на досягнення бажаного, змушує людину перейнятися засобами
досягнення майбутньої мети, боротися за моральну довершеність, формувати духовність
відповідно до ідеалу. Надія допомагає людині творити майбутнє, долати безнадійність
і відчай сьогодення.
Однією
з важливих чеснот християнського вчення про життя є заповідь любові, що характеризує ставлення людини до Бога і стосунки людей між собою. Любов
до ближнього як християнська чеснота зобов’язує послідовників релігії до злагоди
й покірності, до жалю і співчуття, до непротивлення насильству і прощення, до милосердя
й добродійності. І хоча практично здійснити це дуже непросто, заповідь любові до
ближнього постає як моральний ідеал, оскільки чинить великий вплив на психологію
віруючих, на їхні світогляд і вчинки. На цій чесності тримається християнський гуманізм,
основою якого є співчуття і жаль до людини, немічної та грішної.
Любов
у широкому значенні цього слова, — це інтимне і глибоке почуття, скероване на іншу
особу, людську спільноту чи ідею. Вона виявляється у формі переживань, оцінного
ставлення і виборчої активності особи. Любов сприяє духовному розвиткові особи,
удосконаленню людських відносин.
Християнська
любов до ближнього досить часто знаходить прояв у почуттях жалю й милосердя. Справді,
людина потребує співчуття, слів утіхи, жалю, підтримки в тяжкі хвилини життя. І
нема нічого поганого, осудного у прагненні особи до співчуття, в тому, що людина
потребує жалю й милосердя, хоча є люди, котрі відкидають жалість, співчуття, як
принизливі. Однак людині пригніченій та знедоленій потрібні не лише співчуття, а
й допомога в подоланні скрути.
Дуже
слушним із цього приводу є питання про ставлення християнства до насилля. У Нагірній
проповіді Христос закликав до відмови від насилля, до всепрощення, непротивлення
злу насиллям тощо. “Ви чули, що сказано: “Око за око, і зуб за зуба”. А Я вам кажу не противити злому. І коли
вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати
й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути
подорожнє на милю одну — іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе — то дай, а хто
хоче позичити в тебе — не відвертайтесь від нього». (Мт., 5: 38-42). В етичному
плані ці заклики досить складні. Уважається, що на образу слід відповідати образою,
силі має протистояти сила, ударові — удар і т. д. Власне, це заперечення біблійних
заповідей є відродженням принципу таліону. Подібна мораль ще існує в буденній
свідомості. Але чи буде моральним, якщо на одне насилля ми відповімо іншим, примножуючи
цим насилля Уміння в окремих випадках поступитися, промовчати, простити є досить
цінною якістю людини, хоча зло повинно бути припинено. Справді, існує міра допуску
протидії злу насиллям. І якщо її перейти, то можна загубити найістотніше — людяність
або людську подобу. Самим лише насиллям, навіть у протидії злу, не можна зробити
людину кращою. Інколи сам скривджений починає ображати інших.
Християнська
проповідь не насилля знаходила відгук у серцях людей тому, що змирення, терпіння,
стриманість завжди були привабливими ідеалами, виявом великої сили людського духу.
Ненависть і насилля завжди засуджувались людьми. Упокорення має велику моральну
силу. Попри те, що в історії людства було багато насилля, вбивств, війн тощо, християнська
проповідь не насилля мала велику моральну цінність, оскільки стримувала окремих
людей від насилля, про що свідчить та ж історія.
Такими
є в загальному вигляді християнські ідеї, що склалися майже дві тисячі років тому
і зберігають велику моральну цінність завдяки їхньому впливові на духовну культуру
взагалі та моральну свідомість християнських народів зокрема. І хоча християнські
ідеї та ідеали не було втілено ніколи й ніде, цінність їх від цього не зменшилась,
оскільки в них було закладено глибокий сенс, вони закликали до гідних моральних
вчинків.
Релігійно-естетичні цінності. Естетичне, як основне поняття вчення
про прекрасне, реалізується в естетичній свідомості, відносинах і діяльності людини.
Естетичне виявляється в почуттях, поглядах, ідеалах, смаках тощо, Воно є важливим
аспектом мистецтва, без естетичного складника мистецькі жанри (література, живопис
тощо) не були б такими цінними.
Використання
мистецтва, як форми естетичного освоєння дійсності, для емоційно-образного утвердження
релігійних ідей, ідеалів і символів має певне місце в структурі тих чи інших віровчень.
Взагалі взаємодія мистецтва і релігії в духовній культурі обумовлена історично.
До того ж у кожній релігії внаслідок такої взаємодії визначається не тільки певна
система мистецтва (архітектура, живопис, скульптура, музика та ін.), а й провідне
мистецтво в цій системі, яке синтезує, організує навколо себе решту мистецтв із
метою ефективної реалізації релігійного комплексу.
Синтезуючим
мистецтвом у численних релігіях є театральна вистава, яка органічно пов’язана з
образною, метафоричною природою слова, а також із діями. Відомо, що слово в релігії,
як складова релігійної термінології, мови, має образну та емоційну переконаність,
його метафоричність нерідко є філософськи глибокою, відображує значне й суттєве.
На думку богословів, слово має бути визначальним у молитві й церковній службі, в
обрядах і церковних співах. Церква завжди стежила, щоб усі форми релігійного життя,
а надто богослужіння, були зв’язані зі святим словом. У богослужінні слову надають
настільки великого значення, що навіть обмежують або зовсім не використовують інструментальну
музику, яка може завадити сприйняттю слухачами віроповчальних – істин (у православ’ї,
ісламі тощо).
Релігії
не можуть існувати також без певних образно-театралізованих дій — обрядів,
свят, церковної літургії в стінах храму, урочистих богослужінь.
Усьому
цьому надається певне естетичне забарвлення, яке емоційно хвилює віруючого, пробуджує
в ньому релігійний настрій і почуття. Релігії досить широко використовують в системі
релігійних дій такі принципи театрального мистецтва, як принцип подання і принцип
переживання. Перший принцип, зокрема, застосовується певними релігіями в урочистих
церковних церемоніях і процесіях, де велика увага надається декоративно-прикладному
мистецтву. Пишний одяг священнослужителів, предмети обряду (хоругви, хрести, балдахіни,
кадильниці тощо) разом зі словом, піснею, дзвоном надають релігійним діям естетичної
привабливості, створюють атмосферу емоційного настрою, близьку до сприйняття театральної
вистави.
Принцип
переживання використовується під час богослужінь усередині храму (заутреня, обідня,
вечірня, святкові служби тощо), які проводить священик. Подібно до актора, священик,
не звертаючись безпосередньо до глядачів, має викликати у віруючих образні асоціації,
уявлення, переживання та інші глибокі емоційні реакції. Зазначимо, що все це церква
створювала впродовж століть, часто з метою заміни або витіснення народного театру
— скоморохів, сільських музикантів тощо.
Релігійні
театралізовані вистави безумовно проходили у відповідному естетичному середовищі,
відповідному художньому інтер’єрі. Таке естетичне середовище створювалося церковною
архітектурою, що в такий же спосіб впливала на емоції людини, як і релігійно-драматичні
дії. Церковна архітектура є необхідним естетичним тлом усієї системи художньо-естетичного
впливу. Адже естетичний, емоційний вплив слова і театралізованих дій не може бути
відчутним і зрозумілим без того храмового архітектурного середовища, в якому вони
здійснювалися. Дослідник релігійної культури і теолог П. Флоренський відзначав,
що у храмі все сплетено в одне ціле. Справді, суворі візантійські храми, римська
базиліка, зворушливі церкви Київської Русі, готичні собори європейського середньовіччя,
ритмічні буддійські пагоди, пливучі серед пустелі мінарети й бані мусульманських
мечетей — усе це було органічно вплетене в складну систему релігійного мистецтва,
закріпляло ту неповторну естетичну атмосферу, що виникала на основі образного слова
і синтезуючої сили театральних драматичних дій.
Особливе
естетичне значення мають християнський храм та його символіка. В історії архітектури
християнські храми пройшли певну еволюцію від базиліки й ротонди до хрестово-банної
будови. Класичний православний храм у його канонічному варіанті — це чотиристовпна
триапсидна споруда з однією банею. Квадратне у плані приміщення переділене чотирма
колонами на дев’ять вічок, із яких п’ять (включно з центральною, що її перекриває
баня) утворюють у плані рівнобічний хрест. Такий храм і називається хрестово-банним.
Цей стиль склався ще у візантійській архітектурі VI-IX ст. і відображав естетичний
смак, чуття пропорцій, розуміння силуету архітектором. Зі східного боку до споруди
добудовувалися три апсиди; в середній із них розміщувався вівтар, в інших прибудовах
— трапезні, баптистерії. У західній частині храму знаходилися вхід, притвор, церковні
сіни, над якими зводилася дзвіниця» Всередині храму східна частина (вівтар) була
відгороджена від центральної вівтарною перегородкою, на якій стояв іконостас. Центральні
двері у вівтарній стіні називалися царськими воротами. Під банею, в центрі храму,
встановлювали власне амвон (аналой) з особливими декоративно-конструктивними деталями.
Між вівтарем і амвоном здійснювалося православне богослужіння. Традиційно храми
мають одну баню, а от кафедральні собори — п’ять чи більше бань. Чимало великих
храмів мають прибудовані багатоярусні дзвіниці, створені за законами краси, відповідно
до естетичних уподобань народу. Взагалі церковна архітектура втілила чимало елементів
із національної культури (скажімо, висотна композиція храму, шатрові форми тощо)
і тому має величезну естетичну цінність.
Естетично
значимими є релігійні символи, як складові церковної архітектури та культу. Так,
у буддизмі було створено цілу систему символів — образів, які позначають сенс учення
Будди і його життя. Найвідомішими є зображення колеса (Чакра) — символ сонця, спасіння,
перевтілення, оскільки колесо означає вічний круговорот, вирватися з якого людині
без слідування вченню Будди неможливо. У буддизмі поширені також символи бика, лева,
слона і коня, зображення священного дерева бодхи, під яким Будда вчив спасінню,
та ін.
В
ісламі також сформувалася система символів, які мають релігійно-естетичну цінність.
Так, символом божественної, довершеної красоти, який знайшов вираз у понятті “джамал”,
стала баня мечеті, символом божественної величі (джалал) — мінарети, символом божественного
імені (Са-фат) — написи на зовнішніх стінах храму. Символічне значення має зелений
колір, що позначає молодість і вічність релігії. Особливою довершеністю і красою
наділений рослинний орнамент — арабески й каліграфія. Споглядання арабески є дещо
більшим, ніж насолода красою. Тим, хто збагнув її ритм, її форми, арабеска нагадує
східну музику, яка викликає відповідний емоційний стан, її монотонно-одноманітне
повторення, а також пісні й музика, відповідає пейзажеві пустелі або степу. Розвинену
систему естетичних цінностей має символіка християнства.
Насамперед це — “Символ віри”, який позначає триєдиного Бога. Християнські
храми також мають свої символи. Так, центральна баня означає небо, глави (бокові
бані), залежно від форми,— вогонь свічки, маківку, шолом. Хрести — за створеними
художниками мистецькими канонами чотири, – шести – і восьмикутні — символізують
розп’яття Христа. Кожний елемент хреста позначає певний символ: верхній, горизонтальний
елемент (титло) — планка, на якій Пілат нібито писав: “Ісус Назарянин, Цар
Юдейський” (абревіатура ІНЦЮ); нижній, нахилений, елемент (за одним із тлумачень
теологів) позначає долю двох розбійників, розіп’ятих разом із Христом (за іншою
уявою — рай і пекло); середній, найбільший, елемент символізує розп’яття Христа (постать розп’ятого Спасителя з’явилась у VI ст., затверджена Нікейським собором
787 р.). Вівтар у храмі позначає місцеперебування Бога, притвор — місцезнаходження
для тих, хто прагне прилучитися до віри. Велике естетичне значення в символіці християнства
має світосяйне, божественне світло, яке є символом божественної благодаті. Символ
світла має великі історичні традиції, оскільки вчення про світле й темне, знання
і темноту існувало ще в античній культурі. У християнстві матеріальним носієм світла
є золото, яке символізує божественну ясність. Тому в храмах, на іконах широко використовується
позолота. У християнстві є ще чимало інших символів: голуб — Дух Божий, вогонь –
засіб очищення тощо.
Релігійно-естетичний
ідеал є своєрідною домінантою, яка визначає всю структуру естетичного в релігіях.
Релігії намагаються створити вічний ідеал, утіленням якого є насамперед боги і святі,
апостоли та благочестиві. Так, у християнстві естетичний ідеал — образ Христа. Останній
як взірець величі людського духу, втілення християнських чеснот привертав увагу
багатьох художників (Леонардо да Вінчі, Джотто, Мікеланджело, І. Крамськой, М. Нестеров,
українських іконописців Володимира Боровика, Модеста Сосенко, І. Рутковича, та ін.).
Вони створили гаму поетичних портретів Христа, насичених філософським та естетичним
сенсом. Релігійний зміст художнього образу в них залишився лише передумовою загальнолюдського.
Поряд
із символом та ідеалом у структурі естетичного мислення релігій велике значення
мають канони. Церковні канони історично є системою правил, які регулюють і впорядковують
релігійно-естетичне життя. Так, у християнстві канон визначає вартості, яким повинні
відповідати образи святих, естетична своєрідність архітектури культових споруд,
організація релігійних мистецтв тощо.
Формування
естетичного смаку в християнстві здійснюється на основі естетичного ідеалу та естетичного
почуття. Споглядаючи красу християнського храму, ікони, зразки декоративно-прикладного
мистецтва, сприймаючи церковні співи і музику, віруючий удосконалює свій емоційний
світ, естетичні почуття і в такий спосіб формує і розвиває естетичний смак. Звісно,
природа його має особливості, обумовлені своєрідністю релігійно-естетичних цінностей.