Поняття і суть екологічної політики

Екологічна політика, поняття

Екологічна практика в
сучасному світі займає домінуючі позиції. Хоча в соціальній практиці дуже
нечітко вимальовується усвідомлення важливості теми, хоча йдеться про майбутнє
усього людського роду. Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до
пошуку шляхів подолання екологічної кризи.

Політика та екологія,
до недавнього часу, були дещо індиферентними поняттями стосовно одна одної. У
сучасній політиці з‘явився новий напрямок діяльності – екологічна політика.

Екологічна політика — це комплекс заходів, спрямованих на охорону
навколишнього середовища, збереження і відновлення природних ресурсів,
запровадження безвідходних і маловідходних, екологічно чистих технологій,
розвитку природоохоронної освіти і виховання, правова охорона екологічних
систем з метою забезпечення оптимальних умов природокористування.

Екологічна політика визначається як організаційна та
регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону
та оздоровлення природного середовища, ефективне поєднання функцій
природокористування і природо охорони, забезпечення нормальної життєдіяльності
та екологічної безпеки громадян.

Екологічна політика
охоплює дві групи взаємопов’язаних завдань:

1) по-перше, завдання, спрямовані на збереження умов
існування людини, і, 2) по-друге, формування культури (насамперед, екологічної)
життя.

При цьому істотно
зазначити, що термін «екологічна політика» у вузькому сенсі
відповідає природоохоронній екологічній політиці. У широкому ж сенсі він вміщує
політику в галузі охорони навколишнього середовища, природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки з політикою щодо їх спеціальних питань.

У випадку з іншими
сферами доцільно розглядати галузеву екологічну політику (екологічну політику в
конкретній галузі).

«Екологічна
політика являє собою свідому і організовану регулюючу діяльність, за допомогою
якої і за посередництвом держави і громадських, а особливо політичних
організацій регулюється ставлення суспільства до природи з метою захисту і
розвитку навколишнього середовища. Обумовлену таким чином екологічну політику
не слід розуміти як державну політику, як здійснення державної влади, хоча,
звичайно, держава є важливим чинником її реалізації … «.

Ця думка характерна
для соціологічного концепту. Юристи вважають інакше. Офіційна екологічна
політика має розглядатися не тільки з точки зору ідеологічних чи діяльнісних
характеристик власне державної влади, але, безсумнівно, і як сфера існування
права.

Для розвитку
громадянського суспільства як умови реалізації державної політики у сфері
екології необхідне вдосконалення законодавства:

— для створення
правових умов, що дозволяють громадянам брати участь у прийнятті та реалізації
екологічно значимих рішень, у тому числі шляхом проведення опитувань,
громадських слухань, громадських експертиз та референдумів;

— з метою розвитку
громадського екологічного контролю, в тому числі громадських інспекцій.

Під еколого-правовою
політикою розуміють систему законодавчих, адміністративних та економічних
заходів, що вживаються державою (державами) для вирішення екологічних проблем6.

У міжнародно-правових
документах договірні сторони також використовують термін «екологічно
обгрунтована політика», а також мають на увазі її здійснення в рамках
таких більш широких понять, як «національна політика з метою сталого
розвитку», «співробітництво в галузі охорони навколишнього
середовища», «спільні дії в галузі екологічної безпеки», «взаємодія
в галузі екологічної безпеки».

У документах
міжнародного права навколишнього середовища є такі спеціальні терміни, як:
«політика щодо лісів», «політика в галузі просторового
планування», «політика в галузі попередження і боротьби із
забрудненням водних ресурсів», «політика<…> з метою зведення
до мінімуму шкоди, що завдається здоров’ю людей та навколишньому середовищу небезпечними
та іншими відходами».

Суб’єкти і об’єкти екологічної політики

Процес формування та
реалізації екологічної політики відбувається за участю самих
природокористувачів або суб’єктів екологічної політики.

До суб’єктів екологічної політики
належать:

Держава	Держава відіграє важливу роль у формуванні та реалізації екополітики. Функції держави як суб’єкта екологічної політики: — встановлення правил здійснення господарської та іншої діяльності; — координація діяльності всіх суб’єктів екополітики; — контроль за дотриманням природоохоронного законодавства.
Господарсько-економічні суб’єкти	Господарсько-економічні суб’єкти (підприємства, організації) зобов’язані піклуватися про збереження і захист навколишнього середовища. Таке зобов’язання обумовлено природоохоронними правовими актами (законами). Правові акти встановлюють обов’язок підприємства враховувати вплив виробничого процесу на навколишнє середовище, аналізувати вплив виробничих програм на людину і навколишнє середовище і усувати можливі шкідливі наслідки
Науково-дослідні організації	Роль науково-дослідних організацій постійно зростає, оскільки результати наукових досліджень можуть стати і стають важливими інструментом стратегії економічного зростання і сталого розвитку, а отже, і захисту довкілля
Політичні партії	Політичні партії в якості суб’єктів екополітики проявляють себе таким чином: — вони формулюють свою ідеологію (програму) і не можуть ігнорувати екологічні проблеми, особливо в сучасних умовах; — через популяризацію своїх програмних поглядів партії сприяють формуванню екологічної свідомості населення; — якщо партія перемагає на виборах, вона розробляє концепцію екологічної політики і реалізує її за допомогою правових документів.
Громадські організації	Відіграють важливу роль у розробці та прийнятті екологічно значимих рішень, здійсненні контролю за виконанням природоохоронного законодавства (позаштатні екологічні інспектори), беруть участь у природоохоронних заходах, здійснюють екологічне виховання та просвіту населення.
Окремі громадяни	Можуть виступати з екологічними ініціативами, об’єднуватися в групи з метою вирішення конкретних, як правило, локальних екологічних проблем.

Найбільш часто
виділяють три групи об’єктів правової охорони:

1) природні
екологічні системи, озоновий шар атмосфери;

2) земля, її надра,
поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, ліси та інша рослинність,
тваринний світ, мікроорганізми, генетичний фонд, природні ландшафти;

3) особливо охоронювані
природні території (державні природні заповідники, природні заказники,
національні парки, пам’ятки природи), рідкісні або знаходяться під загрозою
зникнення тварини і рослини і місця їхнього проживання.

Міжнародне екологічне право — це галузь сучасного міжнародного права, що
складається з норм та інститутів, які регулюють відносини між суб’єктами
міжнародного права у сфері їх взаємодії з навколишнім природним середовищем.

Міжнародне екологічне
право — одна з найновіших галузей міжнародного права. Його поява була
обумовлена науково-технічною революцією та її шкідливою побічною дією на
середовище, яке оточує людину.

Нині можна виокремити
три основні напрями міжнародно-правового регулювання в цій сфері міжнародних
відносин:

1) обмеження
шкідливої антропогенної дії на навколишнє середовище;

2) забезпечення
сталого розвитку людства шляхом установлення раціонального режиму
природокористування;

3) міжнародна
екологічна співпраця.

Міжнародне екологічне
право є однією з наймолодших галузей міжнародного публічного права. Датою його
зародження можна вважати проведення у 1972р. Стокгольмської конференції
ООН з навколишнього середовища. За результатами цієї конференції було прийнято
два основоположні документи – Стокгольмська декларація, яка визначила 26
принципів екологічно коректної поведінки держав, та Програма дій, на основі
якої було розроблено Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Значною подією у
процесі становлення міжнародного екологічного права стало проведення під егідою
ЮНЕП Наради урядових експертів (Монтевідео, 1981р.), на якій
обговорювалися питання боротьби з транскордонними забрудненнями, компенсації
екологічної шкоди тощо.

У 1992р. в
Ріо-де-Жанейро була проведена Конференція ООН з навколишнього середовища і
розвитку, участь у якій взяли представники 179 держав. У ході цієї конференції
було прийнято низку документів, найважливішими серед яких є:

· Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього
середовища і розвитку (часто також називається „Декларацією Ріо” та „Зеленим
кодексом поведінки держав”). Ця Декларація є логічним продовженням
Стокгольмської декларації 1972р. і закріплює нові принципи
співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища;

· Порядок денний на ХХІст.;

· Конвенція про біологічне різноманіття.

На європейському
континенті інтенсивне співробітництво розпочалося у 1993р., коли
відбулася Європейська конференція міністрів охорони навколишнього середовища
(м.Люцерна, Швейцарія), на якій було прийнято Програму дій з охорони
навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи.

Аналогічного рівня
конференція відбулася у Софії 1995р., на якій схвалено Керівні принципи
доступу до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у
сфері навколишнього середовища. На основі цих Принципів у 1998р. було
прийнято однойменну Конвенцію, учасниками якої є 35 держав, в т.ч. і Україна.