Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Тема 5. Технології політичного управління

Тема 5. Технології політичного управління

План:

1. Спілкування,
політичні орієнтації та політична участь як основа політичних технологій

2. Суть та
особливості політичних технологій

3. Специфіка
та психологічні особливості використання окремих політичних технологій

1. Спілкування,
політичні орієнтації та політична участь як основа політичних технологій

Спілкування. Політика неможлива без відповідних дій, стосунків, спілкування між її
суб’єктами.

Спілкування —
відносини сторін, спрямовані на досягнення певної мети.

Спілкування має такі основні
компоненти:

• змістову
частину, тобто те, для чого, власне, спілкування здійснюється, яка його мета;

• структуру, що
проявляється у певній формі, в якій спілкування, власне, і відбувається;.

• конкретні дії,
завдяки яким спілкування здійснюється.

Спілкування поділяють на
позитивне
(спрямоване на набуття, придбання будь-чого) і негативне (пов’язане з
позбавленням, втратою чогось). 3алежно від цього спілкування має різні мету,
спрямованість, форму.

Успіх у політиці, політичній діяльності досягається
завдяки багатьом обставинам, проте найбільше він залежить від особистих
психологічних якостей політика, його підготовленості до такої діяльності.

Йдеться не лише про
його знання, здібності, а й про особистісні риси, якості та відповідну
підготовленість до політичної роботи, тобто вміння застосовувати певні
політичні технології. Політичні технології — сукупність цілеспрямованих дій,
зорієнтованих на досягнення відповідного політичного результату як методу
“перетворення” об’єктивних законів політики на механізм управління, тобто
перекладу абстрактної мови політичної науки на конкретну мову рішень,
документів, нормативів, вказівок, що регламентують діяльність людей і
стимулюють їх на найефективніше досягнення зазначеної мети.

Люди по-різному
ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації,
інші — індиферентні до неї. 3ацікавленість політикою зумовлена багатьма
чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні
традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно
до цього вироблено таку типологію політичних ролей:

• пересічні
громадяни (об’єкт політики, політичних процесів);

• пересічні
громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок,
виробничих колективів тощо;

• громадяни, які
належать до виборного органу, є активними членами певної політичної
організації;

• громадські,
політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;

• професійні
політики (для них політична діяльність є домінуючою);

• політичні
(загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у
політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність,
багатство). Більшість
політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо на
початку діяльності. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності.
Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання,
свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб
розпізнати справжню мету політичної діяльності суб’єкта політики, передбачити
її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції
та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її
політичної орієнтації.

Політичні
орієнтації. Політична орієнтація (фр. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) —
певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання діяльності політичних
партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична
орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та
цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина
переживає на емоційному рівні.

Політична
орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості
особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від
особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір
може бути груповим та індивідуальним.

Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на
ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий
вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх
розвитку та існування.

Індивідуальний вибірпритаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного
розвитку, громадсько-політичної активності.

Вибір орієнтації
не завжди є остаточним. Це динамічний процес, який часто супроводжується елементами
дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири
підходи до політичного вибору: ситуаційний, соціологічний,
маніпулятивний та індивідуально-психологічний.

Ситуаційний підхід.
Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на
конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний
підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між
індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної
ситуації в суспільстві.

Маніпулятивний підхід.Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного
зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно
використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології.
За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів
зв’язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме і надалі
неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних
суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуально-психологічний
підхід. Основою вибору є особистісні психологічні якості
(вроджені, набуті). Засновник його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно,
який обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку,
авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи
етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. їй він
протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував
і Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не
одномоментна дія, а процес, в якому людина коригує свою орієнтацію під впливом
певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому
процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні
переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”)
ідентифікації. Наприклад, людина може
ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі
ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до тієї
групи, якій людина симпатизує.

Характерними
виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному
ґрунті. Національна чи націонал-державна орієнтація відображає систему
політичних уподобань і переваг. Основним її важелем є прагнення націй, етносів
до незалежності.

Політичний вибір здійснюється на
основі певних цінностей. Для одних домінуючими є
загально-гуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної
групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрунтуватись на особистісних
цілях й інтересах.

Політичні
процеси неможливі без участі в них різних суб’єктів, яку називають політичною
участю.

Є кілька концепцій політичної
(передусім електоральної) участі.

Теорія
раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей
схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою). її
прибічники вважають, що людина намагається досягти максимального результату за
рахунок саме оптимальних, а то й найменших зусиль.

Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація
людини, яка є результатом або вихідною політичної соціалізації.

Психологічна школа. її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають
мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність
установок та поведінки, конкретних дій особи.

Інституціональний підхід. На
думку його прихильників, політична участь залежить не від конкретних
психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти,
а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та
здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях (мітингах,
маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах, революціях);
діяльності політичних партій, різноманітних громадських об’єднань, у процесі
самостійної індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби —
показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури
його громадян, інших суб’єктів політики.

Особливості
політичного процесу завжди зумовлені не лише політичною орієнтацією, а й
відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична
діяльність визначається самою природою політики — формуванням відповідних
політичних відносин між суб’єктами політики, які часто мають протилежні запити
та інтереси, судження і спрямування активності.

Політична
участь, діяльність завжди індивідуальні. Йдеться про індивідуальний стиль
політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану
систему взаємопов’язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

Залежно від характеру поведінки
учасників політичного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідовників,
лідерів громадської думки.

Лідери, як
правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету,
соціальному статусу тощо.

Активісти виступають
посередниками між лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових
учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику
політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності.

Послідовники мають різний
ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів,
але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у
політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти.

Лідери громадської
думки
своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки
інтелектуальною (особливо
в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження
навколо проблем, які є предметом політики.

Політичну
поведінку, взаємодію різних соціальних груп, осіб, соціальних, політичних
інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних
відносин:
політична діяльність, яка відображає динамізм політичних
відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і
політична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх
сформованість на основі певних норм і правил.

Політична участь не
лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної
діяльності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної
культури, громадянської позиції особи.

У процесі
політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з
іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці
відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність,
особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної
діяльності.
Адже
йому випадає жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних
партій, громадських об’єднань, інших суб’єктів політики.

2. Суть та
особливості політичних технологій

 

Політичні технології (грецьк. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем
послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній
практиці вони постають як сукупність методів застосування об’єктивних законів
політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення,
документи, нормативи, розпорядження.

Політичні
технології є системою засобів, завдяки яким реалізуються політичні
цінності, інтереси. Вони є невіддільним структурним елементом політичної
культури окремих суб’єктів політики, суспільства загалом.

Загальні, основні
особливості політичних технологій зумовлені
характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної
діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь,
яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій,
вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність
щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Без знання
особливостей, класифікації, специфіки політичних технологій та без вміння їх
використовувати досягти успіху в політичній діяльності практично неможливо. А
для практичного оволодіння ними передусім потрібні відповідна
науково-теоретична підготовка, вміння вивчати й аналізувати об’єктивні умови, в
яких діють конкретні суб’єкти політики. Це стосується соціально-економічної,
політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і
національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних
сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об’єднань,
засобів масової інформації.

Політичні
технології поділяються на загальні (стосуються
інтересів багатьох суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні
окремим суб’єктам політики).

З-поміж перших найпоширенішими
є технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та
утримання влади.

Індивідуальні
технології використовують окремі політики в процесі своєї
політичної діяльності. Вони пов’язані із завоюванням популярності, умінням контактувати
з громадянами (виборцями, членами певної партії, об’єднання тощо), майстерністю
дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний
імідж тощо. До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать:публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв’язанні конфліктів;
прогнозування політичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка
матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна з таких
технологій має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж
політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід
політичної діяльності. А головне — використання певних технологій має на меті
врахування індивідуальних, зокрема й психологічних, особливостей політика.Готуючись, наприклад, до публічного
виступу, політик передусім повинен знати про час, мету і його характер і
відповідно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є
підготовка тез (структури) виступу, визначення суті, спрямування розмови,
наявність ймовірних запитань. Необхідно попрацювати і над зовнішністю,
жестикуляцією, диханням тощо, усією манерою поведінки. Усе це і є
індивідуальною технологією політичного виступу.

Розрізняють політичні технологіїдемократичні і недемократичні. Це означає, що суб’єкти з недемократичною
політичною культурою практично неспроможні використовувати демократичні
технології, і навпаки.

Існують базові та другорядні
політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час організації та проведення
виборчих кампаній, такі, що запобігають соціально-політичним конфліктам, дають
змогу розв’язувати їх, досягати політичного консенсусу в суспільстві.

До другорядних
зараховують, зокрема, технології прийняття політичних рішень,
організації масових політичних акцій: зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології існують в
кількох варіантах, а саме:

• розроблення та
ухвалення певних політичних проектів і рішень;

• реалізація
політичних рішень;

• технології
формування політичної влади;

• виборчі
технології;

• технології
організації діяльності політичних партій, організацій, об’єднань;

• технології
формування громадянської свідомості, політичної культури;

• технології
формування громадської думки;

• технології
узгодження суспільних інтересів;

• технології
розв’язання політичних конфліктів тощо.

Характер та
особливості політичних технологій, як наголошувалося вище, зумовлені
особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності
діяльності суб’єктів політики.

Політичні
технології будуються і реалізуються насамперед на певному, часто специфічному
сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на відповідних реакціях щодо такої
дійсності.
До
того ж політичні технології пов’язані безпосередньо з конкретними соціальними
ролями, які постійно виконує окрема людина як особистість.

Так,
для досягнення успіху в політиці, політичній діяльності різні за характером
політичні технології використовуватиме звичайний робітник або військовослужбовець,
активіст чи лідер політичної партії тощо.

Найзагальнішими і
найпоширенішими є технології прийняття політичного
рішення, технології організації та проведення виборчих кампаній

Технологія прийняття політичного
рішення— процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне
рішення є невід’ємним елементом політичного процесу, результатом певних
попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена
інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти
(вказівки, розпорядження, накази, дії тощо). Політичні рішення є елементом
політичного процесу і не можуть існувати статично. їх класифікують у такій
спосіб:

1. За
спрямованістю на конкретну проблему. Рішення правильне (проблема вирішується
відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому
рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація
погіршується).

2. Як правові та
неправові. Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та
розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, прийняті всупереч
чинним законам і актам.

3. На основі
суб’єктно-об’єктних відносин. Це означає, що суб’єкт влади при прийнятті
рішення може одночасно бути і його об’єктом. Верховна Рада України, наприклад,
приймає певні рішення щодо організації та власної діяльності.

4. За ступенем
значущості. Значні, або кардинальні; чергові (що радикально ситуації не
змінюють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань,
наприклад, утворення різних дорадчих, консультаційних органів, тимчасових
комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами
дії, виконання, реалізації. Довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної
дії (дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про
заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття
політичного рішення має кілька етапів
: а)
підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) розробки проекту рішення (проекту
програми); в) затвердження і прийняття до виконання рішення: г) реалізації
прийнятого рішення; д) автономне існування результатів реалізованого рішення,
поширення його наслідків.

Дотримання вимог
усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це
залежить і від компетентності тих, хто готує його, і ступеня врахування
громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішення
розпочинається з аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої воно
стосуватиметься.
Спершу
необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності,
чи не стосуватиметься воно псевдопроблем, позірних відносин. Відтак необхідно
з-поміж багатьох подій і явищ виокремити саме тенденційні, а також визначити їх
сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об’єктивність інформації,
доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту
політичного рішення може працювати одна особа або група осіб.
За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернативних точок
зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є
колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей —
конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об’єднань, груп
тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення
(прогностичний аналіз того, наскільки дієвим, результативним буде рішення, як сприятиме
воно розв’язанню проблем у суспільстві, між суб’єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес
затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання.
Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в багатьох
парламентах, політичних партіях, інших суб’єктах політики відпрацьовано певний
механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба навколо них нерідко триває
досить довго, гостро і непрогнозовано. Особливо складними є ці процеси в
країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого
поділу влади між її гілками і бракує механізмів противаг, що часто зумовлює
прийняття нелегітимних рішень, а отже, перешкоджає створенню відповідних умов
для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів.
Залежить вона і від сприйняття громадянами ідеї, змісту, мети політичного
рішення. Поєднання цих умов щонайкраще здатне забезпечити виконання прийнятого
рішення.

Незаконність політичного рішення
породжує різні “групи тиску”, лобістські групи. У
демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло
цивілізованих форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіційні виступи в
парламентах, на з’їздах, інших зібраннях політичних партій, у засобах масової
інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного
рішення є складним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно
пов’язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій.
Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність
багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це вимагає
від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль і щодо його
реалізації. Нерідко в суспільній практиці виникає необхідність доповнення,
радикального доопрацювання уже прийнятого політичного рішення.

Технології прийняття політичних
рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За
авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому,
таємному режимі, вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції.
За демократичних режимів, навпаки, дбають про чіткість процедури прийняття
політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус, намагаються узгодити
позиції. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, значною мірою
забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Стрижнем політичної
діяльності, політичної участі, а отже і використання усього
розмаїття політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним
(всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура)
шляхами. Іноді ці шляхи міняються місцями, поєднуються або взаємодоповнюються.

Наймасовішими є виборчі технології.

Виборчі технології — це сума політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та
інших дій з метою приведення до влади окремого політика, групи політиків чи
відповідної політичної організації, об’єднання, сили. Тому вони багато
в чому враховують і використовують психологічні аспекти і стани об’єктів і
суб’єктів політики.

3. Специфіка та
психологічні особливості використання окремих політичних технологій

Охарактеризуємо
кілька політичних технологій, які використовуються в політичній діяльності як
окремі (особистісні), так і загальні.

Поширення чуток,
пліток.
Це одна з найпоширеніших і найпростіших політичних
технологій, суть якої полягає у поширенні у будь-який спосіб наклепницьких,
дискредитаційного характеру даних про будь-який суб’єкт політики, найперше —
про політичних, громадських, державних діячів. Особливо ефективно такі
технології використовуються засобами масової інформації — радіо, телебаченням,
які переважають, скажімо, друковані засоби інформації у швидкості її поширення.

Телефонні
технології. їх багато. Від відвертого прохання підтримати певного
політика, політичну організацію, силу, до технології так званого пізнього
дзвінка, коли конкуренти піднімають телефонними дзвінками сонних громадян,
виборців, з метою дискредитувати супротивника, противників або хоча б посіяти в
їхніх серцях зерна сумнівів щодо конкретного політичного адресата.

Технології “масових
зборів”, “акцій протесту”.
Найчастіше вони
використовуються для боротьби з існуючою владою. Це спроби максимально посилити
загальну невдоволеність громадян вирішенням певних питань, проблем, діяльністю
влади, її органів, окремих політиків тощо.

Таємна домовленість
про висунення кандидатури, що реально не претендує і не може виграти вибори (зайняти певний пост тощо). Такі технології використовуються з тим, щоб
максимально відтягнути, відібрати голоси у реальних претендентів на владу
(пост). Практично завжди це робиться на виборах до парламентів і навіть на
виборах президентів.

Погрози. Значно поширені технології. Погрожують у будь-який спосіб — відкрито і
таємно, вдаючись не лише до шантажу, а й актів політичного спротиву, терору.

“Клонування” ЗМІ. Часто політичні супротивники вдаються до того, що випускають номер
видання з назвою відомого, поширеного видання, в якому не просто спростовуються
раніше оприлюднені факти, оцінки тощо, а й роблять це ті самі суб’єкти
політики, які донедавна декларували абсолютно протилежне.

Технології типу
“лестощі охлократії”. Лестощі приємні не лише
громадським, політичним діячам, політичним лідерам, а й звичайним громадянам,
масам. Досить часто, щоб принизити того, хто занадто зарозумівся, складно пише
або говорить, звинувачують у надмірному теоретизуванні, якого, мовляв, простий
народ не просто не розуміє, а така зарозумілість йому (народу) зайва, шкідлива.
На перший план як визначна риса простих громадян у минулі комуністичні часи
висувалися їхні революційний ентузіазм, класова свідомість. Предметом гордості
була не освіченість, грамотність, а те, що “ми університетів не закінчували”,
“народу це, мовляв, не потрібно, оскільки у нього є революційне відчуття
ситуації” тощо. За таких обставин у самого народу формується ілюзія
непогрішимості, безпомилкової оцінки політичної ситуації.

Технології типу
“ідеологічне кліше”.
їх називають ще технологіями
“навішування ярликів”. Це — відповідна класифікація людей, особистостей на
основі загальних штучних кліше, що мають або не мають однаковий сенс, ознаку,
особливості. Наприклад, без будь-якої деталізації громадян або організації
“записують” до “правих”, “лівих”, “консерваторів”, “революціонерів” тощо.

Політичні
технології типу: “порушення синтаксичних структур”, “заплескування закінчень фраз”, “підміна понять” та ін. Це політичні
технології, які будуються і використовуються в умовах мовлення, виступів,
проголошення промов тощо. “Заплескування” виступу будь-якого оратора є яскравим
проявом таких технологій, або коли промовцю не дають можливості завершити
виступ, то його просто перебивають вигуками, репліками. Найчастіше такі
політичні технології побудовані на тому, що виступаючому, оратору одночасно і
дають змогу говорити, і заважають це робити.

Технології типу
“маленька переможна війна”
. Такі технології
найчастіше використовуються під час масових виборчих кампаній. Історія знає
тисячі прикладів, коли невисокий рейтинг, популярність політика, громадського
діяча вдавалося швидко підвищити шляхом однієї акції, події, до якої він
особисто був причетний. Не обов’язково, щоб це була якась одна акція і надто
гучна. Іноді це сума певних, досить різних дій, завдяки яким ставлення до
конкретної особи стає прихильнішим. У політиці останніх років таких прикладів
достатньо. Так, у Росії після відомого серпневого
путчу, коли Борис Єльцин оголосив своїм наступником мало кому відомого
працівника силових структур Володимира Володимировича Путіна, рейтинг
останнього становив не більше 2 %. Варто було йому у відповідь на терористичні
акції у Москві оголосити війну чеченському сепаратизмові, пообіцяти “мочити”
бандитів у сортирах, сісти за штурвал літака-винищувача тощо, як рейтинг довіри
до нього з боку росіян підвищився майже на 80 %.

Політичні
технології типу “нагадую, це — Я”.
Найпоширенішими
політичними технологіями, особливо в період масових виборчих кампаній,
референдумів є ті, що розраховані:

• на звичайну (як
більшість громадян), пересічну особистість, яка є своєрідним статистичним
представником електорату, не має великих, а то і майже жодних зазіхань на
владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що в суспільстві
залежить;

• на те, щоб просто
познайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи
сприйме його громадськість, чи варто далі намагатися сподобатися оточенню,
електорату.

До таких технологій
вдаються і громадяни, які спершу, на якомусь етапі, засвідчили себе активною
громадською, політичною діяльністю, але потім через різні обставини зменшили
свій діяльнісний потенціал, втратили налагоджені зв’язки зі своїми симпатиками.
Вдаються до технологій нагадування про себе і ті, хто лише розпочинає торувати
шлях у політику.

Технології типу
“нагадую, це — Я” використовують найчастіше і найпослідовніше не лише статтею у
газеті, журналі, виступом на радіо, телебаченні, листівкою, а й започатковуючи
бодай невеличке, кількаразове, власне періодичне видання (що далеко не кожному
до снаги). У таких виданнях час від часу з’являються фотографії його патрона,
розповіді про його непересічну, результативну діяльність, про спілкування з
політиками, людьми, які є не просто більш авторитетними, а й представниками
вищого ешелону національної еліти тощо. Розрахунок досить простий — читач,
пересічний громадянин постійно пам’ятає, що автор і герой такої технології не
лише реально є, він діє, працює заради вирішення насамперед їхніх власних
проблем.

Упродовж усього
часу своєї діяльності саме до такої технології активно вдаються багато
депутатів, політиків, громадських діячів. Проблема тут, очевидно, може виникати
лише з коштами на утримання видання та з людьми, які можуть зробити це якісно,
професійно, етично, оскільки іноді можна отримати щодо автора, кандидата, його
авторитету, популярності також діаметрально протилежний результат.

Нагадати про себе
можна кількома або навіть і однією публікацією на актуальну для багатьох
громадян тему.

Досить часто
політики, громадські діячі нагадують про себе, вітаючи громадян у різні
святкові дні, християнські свята. Але найкраще і найвдаліше з точки зору
психології це виглядає тоді, коли політик ще й долучає себе, своє власне життя
і буття до такої події. Так, народний
депутат України Олександр Задорожний до 23 лютого 2002 року, майже за місяць до
виборів у депутати Верховної Ради України, привітав киян, саме тих, чия доля
пов’язана з Дарницьким вагоноремонтним заводом, дотепною лубочною листівкою з
Днем захисника Вітчизни. І не просто написав щирі й теплі слова. В листівці
було вміщено ностальгічного змісту фотографію із сімейного альбому О. В.
Задорожного — прийняття військової присяги самим Олександром Задорожним. До
речі, Задорожний не просто регулярно нагадує своїм виборцям про себе. У
багатьох школах, бібліотеках, зокрема Дарницького, Харківського районів Києва,
він створив спеціальні юридичні консультаційні пункти, на кожному з яких є
стенди, матеріали не лише про суспільно-політичне життя столиці, а й про його
власну депутатську діяльність, зрозуміло, з фотографією обранця народу.

Нагадати про себе
можна, підписуючись від імені великої політичної сили, але водночас висловлюючи
і власну точку зору. Так, кандидат у народні депутати 2002 року від Компартії
України по виборчому округу 214 Києва
Володимир Майборода, вітаючи ветеранів у день 23 лютого 2002 року, “назвав”
усіх винуватців наших проблем. Він написав так: “Вы создали своим
самоотверженным трудом и геройски защитили в жестоких боях с врагами наше
социалистическое Отечество, ныне предательски разрушенное правящей верхушкой и
буржуазными холуями: медведчуками, юлями тимошенками, “зятьками” США панами
ющенками, тигипками, суркисами, кравчуками, пустовойтенками и другими. На
выборах 31 марта эти перевертыши и национал-демократы снова хотят путем обмана
и шантажа попасть в парламент. Мы уверены, ветераны — мудрые люди и на этот раз
не дадут себя обмануть”. (Орфографію збережено.)

Можна просто
листівкою чи в спеціальній газеті привітати електорат з черговим святом,
нагадуючи про себе, а можна зробити це ще краще — розповісти про самого себе
невідривно від певного свята. Це чудово зробив, зокрема, народний депутат
України Леонід Черновецький, який
привітав усіх жінок з 8 березня 2003 року (майже за місяць до виборів)
спеціальною газетою, в якій умістив своє інтерв’ю під назвою “Жінки в житті
народного депутата Леоніда Черновецького”. Зрозуміло, що йшлося про найдорожчих
(вміщено фотографії) жінок для кандидата в народні депутати на черговий термін
— про маму, дружину, доньку
, та ще й серед політиків-жінок він виділив
Наталію Вітренко та Юлію Тимошенко, хоча й зізнався, що “не підтримує ідеологію
Вітренко і не відчуває її як людину”( ) У цій політичній технології останнє
явно було зайве, бо спрацьовувало зовсім не на користь Черновецького.

Леонід Черновецький не оминув увагою і сильну стать. У
газеті “Правда Лівобережжя” (№ 1, 2002)
він тепло привітав
чоловіків з нагоди Дня захисника Вітчизни, коректно зазначивши при цьому, що
цей день “став продовженням традицій Дня Радянської Армії та
Військово-Морського Флоту”, та ще (і це досить суттєво) вмістив військову
фотографію свого тата (1945 рік) і власну військову фотографію (1971 рік). Така
діалектика поколінь у цілому завжди спрацьовує на позитив.

Політичні
технології типу “я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Досить часто політики, громадяни, які лише пробують зійти на політичний
олімп, вдаються до технологій-переконань, що саме вони можуть зробити і
зроблять те, до чого не додумався або неспроможний зробити будь-хто інший. Як
правило, при цьому громадянам пропонують іноді майже фантастичні (хоча й не
позбавлені сенсу) пропозиції, заходи, проекти. Так, Геннадій Балашов упродовж кількох років включно до виборів
депутатів Верховної Ради 2002 року фактично “експлуатував” одну і ту саму
виборчу технологію, хоча й міняв манеру її використання. Він настирливо
пропагував таку ідею, як скасування податку на додану вартість. Якщо це
зробити, то, за твердженням пана Геннадія, матимемо можливість знизити ціни на
20 %, збільшимо прибутки громадян і підприємств, створимо додаткові робочі
місця, а відтак вирішимо багато з реально існуючих проблем.

Цікаво, що Геннадій
Балашов у кількох спеціальних випусках “Комсомольської правди в Україні” у
лютому 2002 р. опублікував авторську “Казку про злі податки, або про те, як
добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”. Досить цікавий,
фантастично-дитячий комікс, у якому, до речі, однозначно проглядаються симпатії
автора — політика Балашова до виборчого списку політичної партії “Яблуко”. Не
будемо особливо зважати на використання в коміксі імен Бен Ладена, Моніки
Левінські, спроби Геннадія Балашова довести читачам, що з потенцією і сексом у
нас все в порядку, навіть у Верховній Раді. Але до чого останнє

Дещо по-іншому, конструктивніше і з надією на успіх у
виборчій кампанії 2002 року нагадав про себе народний депутат України, член
виборчого блоку ’’Єдність” Олександр Губатенко. Він опублікував свій “Звіт
перед виборцями” у спеціальному випуску Київської економічно-політичної
фундації “Відрадний”. І не просто доповів, що зробив, а проаналізував, скільки
і який характер мали звернення до нього, його помічників — громадян округу,
виклав власне бачення суспільних процесів, що відбуваються в Україні. Крім
того, він вмістив у своєму звіті схвальні думки про себе людей, яким можна справді
довіряти,
— ректора НУТУ “КПІ” Михайла Згуровського, тодішнього
голови Солом’янської райдержадміністрації Валерія Татарчука, директора заводу
“Елекон” Миколи Колотая, інших поважних осіб і навіть кандидата в народні
депутати від його ж виборчого округу № 218 м. Києва, колишнього голови
Жовтневої райдержадміністрації Миколи Підмогильного. Піарівська виборча
технологія відтак з усіх боків була виконана блискуче: прозвітував (є про що);
вибачився (не все зроблено); засвідчив, що спроможний зробити більше. Ось його
слова: “… я бачу свій депутатський шлях
іншими очима… добре видно, що було зроблено не так, що не вдалося, що можна
було зробити краще, доцільніше… Вдалося далеко не все. Проте набуто досвіду,
і він дозволить мені у майбутньому працювати набагато ефективніше, ким би я не
був
”. Як бачимо, і зазіхань на депутатство майже немає і виглядає звернення
природно, щиро, відверто.

Цікаву передвиборну технологію також ж характеру в 2002
р. використав кандидат у депутати Київради від виборчого округу № 28 вчитель
Дмитро Гордієнко. Він не просто розповів про себе, виклав свою програму дій,
пообіцявши, зокрема, в 2003 р. мінімальну пенсію в м. Києві 400 грн. та лінію
метро від станції Лівобережна до масиву Райдужний, а й разом з цим поклав у
поштову скриньку кожному виборцю проект договору про відповідальність і
співпрацю між Дмитром Івановичем Гордієнком (якщо він стане депутатом) і
сім’єю, яка цю угоду підпише.

Не біда, що
невідомо, скільки сімей такий договір підпишуть, як збере ті договори пан
Гордієнко, який контроль за їх виконанням можливий (якщо він можливий взагалі),
а головне саме те, що ні Гордієнко, ні окремо взята сім’я, ні сам договір не
мають юридичної сили. Очевидно, розрахунок робився на політичну, правову
малограмотність тих, хто на такий гачок “клюне”. Хоча як передвиборна
технологія такий пасаж досить оригінальний.

Ще більш вдало у такому плані спрацював
кандидат у депутати Київради 2002 року В. І. Непоп (виборчий округ № 80 м. –
Києва). Він розповсюдив своєрідний “Договір-наказ депутату до Київради Непопу
В. І.” зі своїм підписом. Виборці (в разі підтримки Непопа В. І.) повинні були
підписати договір-наказ, предметом якого визначається “об’єднання зусиль та
спільних дій для надання необхідної допомоги, правового захисту виборцю в
питаннях суспільно-політичного, правового та місцевого значення”. Нічого, що
обов’язки сторін у згаданому документі виписано так, що вони фактично
повторюють обов’язки виборців і депутата відповідно до чинного українського
законодавства. Такий варіант підзвітності депутата своїм виборцям не може бути
абсолютно програшним, оскільки значна частина народних обранців, на жаль, про
той самий народ забувають у день, коли оголошені результати виборів.

Політичні технології типу “клонування, або шоу
двійників”.
Виборча технологія, пов’язана з появою у списках, а
потім у мандатах (коли йдеться про вибори до рад) однофамільців взагалі не
нова. І не лише у світовій практиці — в Україні її хоча й обережно, але все ж
випробували ще у 1994 р., потім під час довиборів у народні депутати, коли в
одному з округів, де мала висуватися кандидатом Юлія Тимошенко, було висунуто
чотири кандидатки з таким же прізвищем, одна з яких мала ще й ім’я Юлія.

Передвиборне шоу-клонування на виборах 2002 р.
перевершило, однак, усі попередні. Ось окремі приклади “клонування”. Олександр
Олександрович Мороз — лідер Соціалістичної партії України і Олександр Федорович
Мороз — перший номер у списку кандидатів від політичної партії “Всеукраїнська
партія трудящих” — 1967 р. народження, освіта середня спеціальна, проживає у м.
Києві, електрик малого приватного підприємства “ВПК”. У Тараса Стецьківа
(Львів) з’явився претендент на мандат — ще один Стецьків. У Тараса Чорновіла
“з’явився” брат-близнюк Тарас Чорновіл. Преса активно дискутувала навколо цього
факту. У Олександра Чубатенка — народного депутата — по 218-му виборчому округу
(м. Київ) з’явився однофамілець Геннадій Чубатенко, що на той час мешкав у м.
Миколаєві, тимчасово не працював, самовисуванець.

Клонування — виборча технологія, розрахована передусім на неуважних, плутаників,
недолугих, байдужих людей, яка в підсумку хоч і не введе виборця в оману, та
все ж відбере бодай частину голосів у тих, хто на них по-справжньому, як
Олександр Чубатенко, заслуговував.

Політичні
технології типу “теледебати”. Цей тип політичної
технології надто поширений і чи не найпотужніший, оскільки, використовуючи її,
є змога охопити найширший громадський загал, оперативно і швидко донести свою
точку зору, позицію до кожного, навіть байдужого виборця, вплинути на його
уподобання, а то і на вибір. Зрозуміло, однак, що за багатьох обставин (все на
виду — зовнішність людини, її мова, інтелект, переконання, життєві погляди)
теледебати можуть виявитися і останнім виступом людини — майбутнього політика
перед своїми виборцями.

Поширеними є політичні
технології, які часто іменують антитехнологіями. Тобто вони використовуються
виключно зі знаком “мінус” і мають на меті у
будь-який спосіб створити незадовільне враження від політичного супротивника,
політичної сили, події тощо, детермінувати їх.

Український
політолог Д. Видрін вважає, що на відміну від справжніх політичних технологій
як засобів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягненні приватного і
найближчого результату за умови ігнорування загальних і довготривалих наслідків
рішень, що приймаються.

Основними базисними
засадами утворення і використання політичних антитехнологій є:


соціально-економічні проблеми окремих соціальних груп і класів суспільства;

• недосконалість політичної
системи суспільства, взаємин між суб’єктами політики і влади;

• брак
політико-правових засад здійснення політики (проведення референдумів, опитувань
громадської думки, виборів тощо);

• низький рівень
політичної культури суб’єктів політичного процесу.

Досить часто
базовими засадами політичних технологій, особливо антитехнологій, є
національні, етнічні особливості громадян, особистісні якості окремих людей,
такі, як надмірна довірливість, схильність до драматизування явищ і подій, їх
фетишизація. Важко знайти політика, який не використовував би національні
особливості, інтереси, скажімо, виборців, електорату для завоювання власного
авторитету або авторитету політичної сили, яку він презентує, обстоює.

Однією з
найпоширеніших політичних антитехнологій, зокрема, є популізм. Популізм
політичний
— це сенситивність (чутливість) великих людських мас до
спрощених пояснень, обґрунтувань складних суспільних проблем, до примітивних
лозунгів і закликів, а також демагогічні політичні дії політиків, що використовують
таку сенситивність.

Загалом політичний
популізм забезпечують декілька політичних антитехнологій, але серед них є
центральна, яка, за визначенням Д. Видріна, є своєрідною “презумпцією істинності простих рішень”.

Політичний популізм
легко використовується в процесі контактів, спілкування з людьми, які не
схильні до глибокого, ґрунтовного мислення, досконального пізнання суті та
особливостей суспільно-політичних явищ. Часто політичний популізм вдало
спрацьовує там, де на відміну від складних пропозицій, шляхів та засобів
вирішення існуючих проблем пропонуються прості, доступні, зрозумілі, замість
великих, масштабних справ — малі, сьогочасні, конкретні. Тому політичний
популізм найефективніше спрацьовує на буденному, регіональному рівні. Коли є
місце і можливість для використання політичних антитехнологій, то це не що
інше, як свідчення того, що політика як суспільне явище виводиться, за образним
визначенням Макіавеллі, за межі моралі. Вона стає політикою аморальною, що
абсолютно не робить її соціально затребуваною, демократичною, цивілізованою.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+