Причини падіння ЗУНР
Зміст сторінки:
Причини падіння ЗУНР
- непослідовність та поміркованість внутрішньої політики ЗУНР;
- війна з Польщею;
- байдужість до долі української республіки з боку великих європейських держав;
- поглинення території ЗУНР різними країнами.
Вагомою причиною розколу ЗУНР була її непослідовна зовнішня політика, особливо з огляду на відверті наміри польських панів захопити Східну Галичину, вказівкою емісара Паризької конференції, французького генерала Бартелемі, який прибув до Східної Галичини в лютому 1919 р. уряд ЗУНР уклав із панською Польщею угоду про перемир’я. Водночас в березні й травні 1919 р. керівництво Західноукраїнської Народної Республіки відхилило пропозиції українського Радянського уряду про спільну боротьбу проти польських окупантів.
У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об’єднання (злуку) двох республік. Проте це був лише декларативний акт, бо уряд УНР, сфера впливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, не мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протиборстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлення державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким.
Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що Директорія аж ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини”. Таку ж заяву Курдиновський зробив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що “Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв’язками”, а “Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини”.
Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейшли Збруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір панською Польщею про включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР “соборної України”. В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття – чеськими.
Часткою краху ЗУНР відіграло возз’єднання з Українською РСР. Об’єднаний всіх українських земель відбулося в умовах другої світової війни. Процес цього об’єднання слід розглядати в контексті рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р), сучасних оцінок пакту між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р.
Висновок
Боротьба за незалежність Західної України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918-1920 рр. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.
Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який є рухом за особисту гідність, так і не об’єднались у цей час для досягнення спільної мети – побудови своєї національної держави.
Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна, чи федералістична буде нова держава – Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила: якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.
І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.