Імперія династії Тан (618-907)

Імперія династії Тан (618-907)

Династія Тан – китайська імператорська династія, заснована Лі Юанем. Його син, імператор Лі Шимінь, після остаточного придушення селянських повстань і сепаратистських феодальних сил почав проводити прогресивну політику. Саме епоха династії Тан традиційно вважається в Китаї періодом найвищого могутності країни, коли вона випереджала інші сучасні їй країни світу в своєму розвитку.

Занепад

Причини занепаду династії Тан достовірно не встановлені, однак серія повстань і воєнних поразок у VIII столітті позначила почалося ослаблення центральної влади. До 40-м рокам араби з Хорасана – в той час провінції халіфату Аббасидів – закріпилися у Ферганській долині і Согдіане. В ході Таласської битви (751 р.) наймані загони китайського війська покинули поле бою, що змусило командувача Гао Сяньчжі до відступу. Незабаром після цього велике повстання Ань Ши (756-761 рр..) Зруйнувало процвітання, творити багато років. Династія була ослаблена, і згодом вже ніколи не досягала колишньої слави й величі. Імперія Тан втратила контроль над Середньою Азією, і китайський вплив в цьому регіоні припинилося до об’єднання обох країн монголами при династії Юань.

Ще одним наслідком повстання Ань Ши став поступове зростання впливу провінційних військових губернаторів-цзедуші, які з часом стали суперниками центральної влади. Танське уряд покладався на цих губернаторів і їх війська в справі придушення збройних повстань на місцях. Натомість уряд визнавав права цих губернаторів утримувати військо, збирати податки, і навіть передавати свій титул у спадщину. Падіння престижу центрального уряду в провінціях позначилося і в появі великої кількості бандитів і річкових піратів, які, об’єднуючись в групи по сто і більше осіб, безкарно грабували поселення по берегах Янцзи, не зустрічаючи опору з боку влади.

Кінець династії

В останній період царювання династії Тан спостерігалося ослаблення центральної влади і посилення провінційних військових губернаторів, які стали вести себе майже як незалежні правителі. Некомпетентність імператорів і корупція серед чиновників у поєднанні з несприятливими природними умовами – засухами і голодом – послужили причиною ряду повстань. Остаточно панування династії було підірвано повстанням під проводом Хуан Чао та його послідовників і боротьбою між різними угрупованнями панівного класу. Повстанці захопили і розграбували обидві столиці, Чан’ань і Лоян. Придушення повстання зайняло понад 10 років, але династія вже не змогла оговтатися від такого удару. Останнього імператора династії Лі Чжу повалив у 907 р. воєначальник Чжу Вень, в минулому один із керівників селянських повстанців, який змінив Хуан Чао і перейшов на бік династії Тан. Чжу Вень заснував нову династію Пізня Лян і прийняв храмове ім’я тайцзи ( T iz ). Переворот Чжу Веня ознаменував початок періоду П’яти династій і десяти царств (907-960).