Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України
Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України
Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV – XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.
Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов’язаних з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст., у зв’язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-полемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.
Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.
Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.
У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.
Не забували гуманісти за кожної нагоди розповісти про свою національну належність і про походження свого народу. Проте якщо раніше для вияву свого патріотизму достатньо було вказівки «роксолан», «рутенець», «русь», «русин», «із Русі», то їм доводилося писати цілі твори із промовистими назвами: «Роксоланія» (Севастян Кленович), «Дніпрові камени» (Іван Домбровсъкий) тощо. Писали їх, як правило, латиною, щоб познайомити чужинців із краєм та історією рідного народу. При цьому постійно наголошували на давності «руського народу», від якого походить «козацький народ». Це підкріплювалося посиланням на історичні відомості, а не лише на традиції та звичаї.