Особливості духовного розвитку культури укр народу нарубежі 19- 20 ст.
Особливості духовного розвитку культури укр народу нарубежі 19- 20 ст.
Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905-1907 pp. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними болючими ранами на тілі української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX-XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. За десять років, з 1895 по 1904 р., в Києві до цензури було віддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло тільки 80. У 1899 р. на Київському археологічному з їзді урядом дозволено було читати реферати на всіх слов янських мовах, крім української, що примусило галицьких вчених повернутись додому. Те ж саме було й 1903 p., коли на святі відкриття пам ятника І.П. Котляревському в Полтаві не дозволили виступів рідною мовою письменника. Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п єси. Прогресивні педагогічні діячі (X. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники. Б. Грінченко підготував для початкової школи “Українську граматику” та “Рідне слово”, Є. Тимченко — “Українську граматику”. Відомий графік Г. Нарбут розпочав втілення великого задуму — національної за духом “Української абетки”, в композиціях якої відчувається стихія фольклору та історичного минулого.
У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України. Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське та Київське товариства письменності, Одеське слов янське товариство, львівська “Просвіта”, чернівецька “Руська бесіда”. В 1881 р. у Львові “Руське педагогічне товариство” організувало українське приватне шкільництво, що давало змогу молоді виховуватись у національному дусі. Починаючи від 1905 р. створюється мережа “Просвіт” на Наддніпрянщині, які ширили національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. “Українські клуби” влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали студентські громади. Іншою формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації (як ювілей М. Лисенка у Києві, похорон Б. Грінченка, Л. Українки, протест проти заборони святкування 100-річчя народження Т. Шевченка тощо). Єдиний орган української думки на східній Україні — журнал “Киевская старина” (до 1907 р. виходив російською мовою) вмістив на своїх шпальтах численні праці з різних ділянок історії, археології, етнографії, літератури.
У Львові 1892 р. виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних досліджень в галузі українознавства (діє й сьогодні за кордоном). Довкола нього згуртувались найвидатніші українські вчені (І. Франко, етнограф В. Гнатюк, географ С. Рудницький та ін.). Членами НТШ були обрані М. Планк та А. Ейнштейн. З головуванням М. Грушевського (1897-1913) пов язана енергійна праця над єднанням наукових сил, зібранням фондів, створенням бібліотеки. У 1890-ті — 1910-ті pp. вийшли у світ такі праці, як “Історія запорізьких козаків” Д. Яворницького, “Історія українського народу” О. Єфименко, “Історія України-Руси” М. Грушевського.
Тенденція до національного самовизначення позначилась на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів “Етнографічного збірника” і 22 томи “Матеріалів до українсько-руської етнології”. Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився у збірках Ф. Колесси “Галицько-руські народні пісні з мелодіями” (1902), Лесі Українки та К. Квітки “Мелодії українських народних дум” (1910, 1913). Поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920). На його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави. Театральна стилістика колективу відзначалась ансамблевістю, коли автор почув себе органічною частиною спектаклю. На західноукраїнських землях продовжував діяти театр “Руська бесіда”Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи.