Розвиток позитивістського праворозуміння Бергбом, Есмен
Розвиток позитивістського праворозуміння Бергбом, Есмен
Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом 1849-1927, який помітно пов’язував свою доктрину з філософським позитивізмом О.Конта. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К.Бергбома є “Юриспруденція і філософія права“. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на “дійсності реального правового явища”.
Він писав: “Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче”.
Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх “теоретичним правом” і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що “сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє.
Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.
Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки права, зокрема “чистої теорії права” Г.Кельзена та “аналітичної юриспруденції”.
Адемар Есмен (1848 – 1913 рр..). Есмен – представник юридичної школи державознавства. У книзі “Загальні підстави конституційного права” (1895 р.) Есмен стверджував, що конституційне право і соціологія мають абсолютно різні області знання, у кожної з них є свій предмет і свої методи дослідження.
Відповідно цьому Есмен дає абстрактне визначення держави: “Держава є юридичне уособлення нації; воно є суб’єктом і втіленням суспільної влади“. Есмен стверджував, що сучасна представницька держава, де проголошена рівність всіх перед законом, служить не якомусь одному класу чи стану, а всьому суспільству: “Національний суверенітет – це, в правовому сенсі, заперечення всякої класової системи “.
Есмен писав, що національний суверенітет найкраще своє вираження знаходить у представницькому і парламентському правлінні, яке може здійснюватися як при республіці, так і при конституційної монархії.
Есмен, як і інші ліберали, надавав дуже велике значення індивідуальним правам, до яких відносив рівність, що розуміється як однакова правоздатність та однаковий розподіл суспільних обов’язків, особисту свободу – недоторканість особи і власності, свободу праці і промисловості, “моральні свободи” (совісті, зборів , друку і т.д.).
Як і ліберали першої половини XIX ст., Есмен стверджував, що величезна більшість громадян, що не має освіти і дозвілля, нездатне робити оцінку законів або законопроектів, які були б передані на їх розгляд; тому він у принципі відкидав безпосередню демократію з усіма її проявами.