Етапи формування давньоукраїнської державності

Тема 1. Політична і правова думка Київської Русі

Етапи формування давньоукраїнської державності та її
фіксація у письмових джерелах

Український
народ – автохтон своєї землі. Предками українців були племена, що проживали на
території сучасної України ще в добу Неоліту XII-IV тис. до н.е. В кінці XIX та
на початку XX століть археолог Хвойка відкрив Трипільську культуру. М. С.
Грушевський, М. Ю. Брайчевський вивчали Черняхівську, Зарубинецьку,
Корчуватську культури (в самому Києві). Результат комплексного дослідження усіх
видів історичних пам’яток, в тому числі пам’яток історії держави та права,
дають можливість встановити періодизацію не тільки загальної історії, але й
історії суспільно-політичного ладу пращурів українців на перших етапах його
розвитку.

I етап. II ст. до н.е. – II ст. н.е. Пращури українців
виступають в цей час під назвою венеди. Це початок розпаду родового ладу та
зародження «військової демократії».

II етап. II ст. н.е. – VII ст. н.е. розквіт «військової
демократії», остан­ній етап родового ладу і початок зародження «класового
суспільства». Виникає український етнос під назвою Анти. З’являться такі
елементи державності як:

1.
Територія.

2. Поділ
населення за територіальною ознакою.

3. Публічна
влада.

4. Перші
зародки апарату для стягнення данини.

5. Різні
викупи.

6. Військові
дружини (відчужені від народу).

7.
Позаплемінний суд.

8. Спадкове
право управління.

9. Первинна
іє­рархія божеств.

III етап. VІІ-ІХ ст. Племена південних слов’ян вступають в пе­ріод:

1.
Багатоукладного класового суспільства.

2. Створення
союзів племен.

3.
Виникнення надсоюзів племен.

4. Нарешті
з’являються де­кілька окремих протодержав – княжінь.

5.
Епізодично княжі держави об’єднуються у великі військово-адміністративні одиниці
– перші еле­менти і прообраз створеної на 882 р. однієї з найбільших країн
Європи, української держави з центром у Києві, яку історики того часу називали
«Київська Русь». З цієї доби і починається новий період дійсно україн­ської
держави і права.

Отже,
протягом І тисячоліття н.е. південнослов’янські племена пережили такі важливі
періоди розвитку своєї суспільно-політичної іс­торії як:

1.
«Військова демократія».

2. Перехід
до класового суспільства.

3. Появи
перших протодержав – княжінь.

4. Створення
ранньофеодальної держави та права.

Заміна кожного з цих періодів іншим означала:

1. Подальше
по­глиблення занепаду родоплемінних відносин.

2.
Зародження і розвиток класового суспільства.

3. Перехід від родової організації влади.

4. Пере­хід від
первісних норм соціального життя.

5.
Становлення примітивних норм
державності і права.

У південнослов’янських племен у другій половині І тис. н.е., тобто за
декілька століть до появи на історичній арені так званих «варягів» і незалежно
від них, виникли перші держави, які багато в чому визначали самобутні риси
першої української держави – Ки­ївської Русі.

У середині IX ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному,
політичному та правовому відношенні залишається тихою заводдю. Але через 150
років вона стала серцевиною Київської Русі – могутнім полі­тичним об’єднанням,
яке швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинутих і економічно
процвітаючих суспільств тогочасної Європи.

Письмові джерела VII ст., а саме твір монаха Нестора-літописця «Повість
временних літ», подають список слов’янських племен, від яких походять
український, білоруський і російський народи.

Український народ вийшов із племен південних слов’ян: поляни, сіверяни,
древляни, дуліби (волиняни), уличі, тиверці, хорвати.

Білоруський народ вийшов із племен західних слов’ян: дреговичі, кривичі,
молочани, радимичі.

Російський народ вийшов із племен східних слов’ян: словени, в’ятичі.

На території Київської Русі розвиток державності проходив досить
інтенсивно, що пояснюється:

1. Басейном Чорного моря.

2. Наявністю міжнародних комунікацій.

3. Могутнього сусіда – Візантійської імперії.

Цю теорію підтримують Н. Полонська – Василенко, М. Брайчевський, М.
Грушевський та інші. Літописець Прокопій Кесарійський писав, що у «українського
етносу, а в той час його називали Анти:

1. Не править один муж.

2. Всі справи, добрі чи лихі, вирішують тільки спільно.

3. По­всякденне життя вирішували представники визначних родів – рада
старійшин.

4. У випадку війни обирався вождь – князь».

Готський історик Іордан писав, що у 380 роках проти готів воював антський
князь Бож, який потрапив у полон і був розіп’ятий разом із своїми синами та 70
старійшинами. Нестор-літописець у «Повісті временних літ» говорить про
заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та се­строю Либідь. Представники полян побудували місто Київ. Три брати і
сестра правили цим містом і землями, їх називали династією – Києвичі. Це було
правління слов’ян-русів в 60-70-ті роки VII ст. В місті Києві під час
археологічних досліджень на Старокиївській горі та при побудові метро знайшли
залишки трьох міст братів.

Про місцеве походження слова «Русь» свідчить така наука як – топономіка
України. Так, наприклад, притока Дніпра – Рось, притока Росі – Росива, існує
річка Роска на Волині і т. д. Цю проблему вивчав М. Грушевський, який
проаналізував практично всі відомі йому джерела і зробив висновок, що термін
«Русь» застосовувався тільки до держа­ви – Київська Русь.

Назву нашої
землі «Україна» вперше вжито у Київському літописі в 1187 р. З кінця XVI ст.
назва Україна стала вживатися в офіційних до- кументах інших країн. Так,
наприклад, у постанові польського сейму від 1580 р. з приводу антифеодальних
виступів на Україні говориться, що ці виступи охопили «Україну Руську» (тобто Галичину,
Київську, Во­линську, Подільську, Брацлавську і т.д.).

«Малоросія»
– термін штучно створений царською владою, потім радянськими вченими, щоб
принизити роль Києва, України в цілому, а на перше місце поставити Москву. Про
це говорять і події в наш час на Сході країни в Луганській та Донецькій
областях – так звана «Новоросія». Але ми знаємо і нам відомо, що перша згадка
офіційно в літопи­сах говорить про те, що київський князь Юрій Долгорукий
– заснував поселення, де займався полюванням на дикого звіра разом зі
своїми дружинниками у 1147 р. і це була Москва. Після виникнення Москов­ського
князівства та його зміцнення поступово термін «Русь», внаслідок різних подій та
інсинуацій, московські князі закріпили за собою. Але нам відомі документи,
літописи, що термін «Русь» належав Києву. На­приклад, 1. Архієпископ Новгорода
Нифонт у 1149 р. писав, що він іде в Русь – Київ. 2. Ігумен Юріївський у 1165
р. заявив, що іду в Русь в Київ Град. 3. Поважна особа Юрій Володимирович іде
із Суздаля в Русь і прийде в Київ біля 1155 р. – Ігнатіївський літопис і т.і.