Соціально-історичне формування уявлень про права людини

1. Громадянське
суспільство як соціально-історичне явище та умова демократії

Поняття «громадянське суспільство»
склалося не відразу, зміст його формувався та збагачувався поступово. Протягом декількох
століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлення щодо сутності громадянського
суспільства, його структури та ознак.

Процес формування громадянського суспільства
умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення
громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства
у загальній структурі людського суспільства.

Щодо цього існує велике розмаїття поглядів
і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:

Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш
якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського
суспільства.

Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв’язує
особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства.

Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як
окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись
чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як
антагоністичні структури.

Дослідники політичних вчень минулого
звертали увагу на те, що у давньогрецьких філософів політичне життя торкалося найважливіших
сфер життя суспільства: сім’ї, релігії, культури тощо.

Термін «громадянське суспільство» використовувався
для характеристики типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів,
завдяки чому забезпечуються мирний порядок і добре правління. За цією давньою традицією,
витоки якої йдуть від ідеї поліса у Аристотеля; У Цицерона — громадянське суспільство
і держава ототожнюються: бути громадянином держави означає бути членом громадянського
суспільства, поводитися відповідно до його законів.

Однак, починаючи з другої половини
XVIII ст., класична концепція громадянського суспільства набуває змін і вже до середини
цього століття громадянське суспільство та держава розглядаються як різні поняття.

Громадянське суспільство – це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно
щодо держави.

Характеризуючи взаємовідносини
між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне
мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних
відносин і гарант здійснення прав особи.

Згідно з сучасним поняттям,
поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві
сили перебували в діалектичному взаємозв’язку. Головне для держави – створення передумов
для формування плюралізму державних і приватних суб’єктів, тобто потрібна держава,
яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням.

Від ступеня розвиненості
громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Без держави нема
громадянського суспільства, без останнього неможлива правова держава.

Партнером держави громадянське
суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.
Вони є сторонами одного цілісного буття людини і сучасного цивілізованого суспільного
буття.

Зв’язок громадянського
суспільства й держави проявляється й через права і свободи особи. З одного боку,
конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою
основою розмежування громадянського суспільства й держави.

З другого боку, права
і свободи є найголовнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспільство й державу:
завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму
впливові та здійснюють контроль над нею.

Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського
суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське
суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної
держави.

2. Місце
та роль правової держави у формуванні та розвитку громадянського суспільства

Правова держава — це організація політичної
влади, діяль­ність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній
відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод
людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як резуль­тат
реформи економічних, політичних, державних і правових інститу­тів, реальної зміни
характеру взаємовідносин між громадянським сус­пільством, державою і особистістю.

Для правової держави характерні різні принципи правової
поведінки громадян і державної влади. Якщо громадянам дозволено все, що не заборонено
законом, то владним структурам, навпаки, дозволено лише те, що передбачено законом.

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити
все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено
законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинності
особи. Для правової держави найважливішим є панування права у формі законів у взаєминах
між державою та людиною. Причому права людини повинні мати пріоритет над правами
будь-якої спільноти (наші, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами
держави.

Отже, правова держава — це така форма організації та
діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства
права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією
порядку, гарантуються права й свободи людини, а владні структури не втручаються
у сфери громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно
щодо держави.

Поняття громадянського суспільства застосовується для
пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними,
перебувають поза сферою державного регулювання.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій
державі, яка має реагувати на запити й потреби асоційованого громадянства, сприяти
його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави й громадянського
суспільства мають будуватися на основі діалогу й співпраці, що, своєю чергою, сприятиме
демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським
суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження
і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів,
зокрема й колишній СРСР.

Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить
ступінь демократизму держави. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього
неможлива правова держава.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише
у правовій державі за демократичного політичного режиму. Вони є сторонами одного
цілісного буття людини і сучасного цивілізованого суспільного буття.

Зв’язок громадянського суспільства й держави проявляється
й через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення
прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства
й держави.

З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою,
котра з’єднує громадянське суспільство й державу: завдяки наявності у громадян політичних
прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею.

Держава покликана створювати найоптимальніші умови для
розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних
інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою
демократичної, правової соціальної держави.

3. Сутність
та основні функції соціальної держави. Соціальна політика держави

Поняття “соціальна держава” сформульоване в
1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером, після чого воно поширилося в Європі.
У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки
тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму,
а не на колективну свідомість.

Після Другої світової війни ідея соціальної держави набула
особливого значення, де слово “соціальна” несе велике людське навантаження.
Воно підкреслює, що держава здійснює одну зі своїх основних функцій – соціальну,
тобто бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, особливо тих, хто
має потребу в соціальному захисті; регулює економіку з обов’язковим урахуванням
екологічних вимог; забезпечує захист економічних і соціальних прав людини. Соціальною
стали вважати державу, яка не лише розробляє програми допомоги матеріально незабезпеченим
громадянам, але і насамперед бере на себе відповідальність за підтримку стабільного
економічного становища громадян, збереження в суспільстві соціального миру.

Соціальна
держава – це держава, що ґрунтується на розвиненому громадянському
суспільстві, має збалансовану економіку і ефективну правову систему, та здатна,
відповідно до принципу соціальної справедливості, забезпечити громадянам гідний
рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну
допомогу, громадянський мир і злагоду. Соціальною може бути тільки багата і раціональна
(розумова) держава, держава стратегічного розрахунку.

Функції
соціальної держави – це основні напрями діяльності держави, які виражають
її сутність. Соціальні функції взагалі притаманні будь-якій державі (перерозподіл
багатства, регулювання трудової діяльності тощо). Але тільки соціальна держава є
“державою для людини” і реально забезпечує матеріальними ресурсами право
громадянина на життя. Відповідно, соціальна держава реалізує наступніфункції: захисна; стимулююча; інвестиційна; інтегративна.

Захисна функція полягає у створенні механізму гарантування
соціально-економічної безпеки людини через усунення й попередження ризиків та їх наслідків, у забезпеченні системи
захисту від наявних та можливих порушень прав і свобод особистості, а також – у
реалізації державних соціальних гарантій, стандартів та нормативів.

Стимулююча функція полягає
у створенні системи заохочень до соціально-економічної активності, ініціативи та
ефективного використання підприємницького потенціалу. Важливим стимулом виступає
дотримання високих стандартів життя і умов для людського розвитку.

Інтегративна функція – це забезпечення
суспільної злагоди, запобігання маргіналізації та поляризації суспільства, його фрагментації на соціально ізольовані
верстви та групи.

Інвестиційна функція полягає
у розвитку соціальної інфраструктури, забезпеченні доступності охорони здоров’я,
освіти, духовно-культурних здобутків. Саме
ці напрямки соціальної політики є необхідними інвестиціями у майбутній добробут
держави.

Функція соціального контролю полягає
у наявності механізму, за допомогою якого суспільство і його елементи забезпечують
дотримання певних правил (звичаїв, правових і моральних норм, законів, адміністративних
рішень), порушення яких завдає шкоди функціонуванню всієї соціальної системи. Соціальний
контроль виступає як органічний елемент системи управління соціальним процесом,
як механізм зворотного зв’язку між громадянами та державою.

Соціальна
політикає ключовим чинником у діяльності соціальної
держави.

Соціальна політика – це діяльність по управлінню
соціальною сферою суспільства, забезпеченню матеріальних і культурних потреб
його членів, регулюванню процесів соціальної диференціації суспільства, у тому
числі доходів економічно активного населення і непрацездатних громадян, що
дозволяє кожному членові суспільства реалізовувати його найважливіші
соціально-економічні права, насамперед право на рівень і якість життя,
необхідні для нормального відтворення і розвитку особистості.

Важливим інструментом соціальної політики соціальної
держави є соціальний захист, що включає:соціальне страхування громадян та
їх сімей у випадку класичних рисків та вимушеного стану (хвороба, безробіття,
каліцтво тощо); соціальні допомоги (малозабезпеченим, багатодітним, жертвам
стихійного лиха, біженцям тощо); заохочувальні та допоміжні заходи особам, що
бажають самостійно вирішувати свої соціальні проблеми в області будівництва та
придбання житла, одержання додаткової освіти, відпочинку тощо.

4. Створення ООН та міжнародне утвердження прав людини як наслідок
Другої Світової війни

Організа ція Об’є днаних
На цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24
жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об’єднаних
Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва
між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією
Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.

Члени-засновники — 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала
185 держав-членів. З 14 липня 2011 року має 193
держави-члени. Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через
їх невизнання.

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному
регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність,
з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання
прав і свобод людини.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно
новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави
обов’язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої
дискримінації.

10 грудня
1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав
людини Загальну декларацію прав людини.
Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна
декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних
та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної
Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично
обов’язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини
через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював
би широкий перелік основних прав і свобод. У
1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права
і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної силиу 1976 р. Загальна декларація прав
людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав
людини), що покладає на держави обов’язок забезпечити здійснення закріплених у цих
документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.

Сучасне
міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що
складають законодавство. Воно включає п’ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід’ємних
прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що
призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку
давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують
особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з
боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв
війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні
документи, обов’язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої
конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).