Способи соціальних взаємодій між владою та громадянами

1. Порівняння становища прав людини в демократичних та
тоталітарних суспільствах

У демократичному суспільстві і більшість, і
меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні
Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При
цьому першорядними у міжнародному праві визначаються такі політичні права і
свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно
від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується
недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місця
проживання громадян, забезпечується право на виїзд і в’їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх
політичних партій, суспільно-політичних об’єднань, організацій, рухів, які
діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна
багатопартійність.

Під гарантіями прав людини та громадянина розуміють
систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і
способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист.

Без гарантій права свободи та обов’язки людини і
громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої
цінності ні для особи, ні для суспільства.

Згідно з принципом гарантованості прав людини і
громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється
одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях
Конституції, так і в чинному законодавстві.

Права і свободи людини є такою цінністю демократії,
яка репрезентована в усіх її формах і процедурах. Саме для захисту і реалізації
цієї цінності існує демократія. Демократія має сенс тільки з огляду на те, що
людина виступає носієм певних невідчужуваних прав і свобод, навіть за умови,
коли багато хто з громадян нехтує цими правами, зневажає їх.

Права людини у тоталітарному суспільстві дуже
обмежені. Однією з ознак тоталітаризму є втручання держави в особисте життя
громадян, а згідно статті 12 «Загальної декларації прав людини», ніхто не може
зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного
посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його
честь і репутацію. В статті 18 йдеться про те, що кожна людина має право на
свободу думки, совісті і релігії. Тоталітарний режим, в свою чергу, засуджує
тих небагатьох, в кого думки не співпадають з інтересами держави. Мені
здається, що більшість людей в тоталітарних суспільствах навіть не задумуються
над можливістю існування іншої форми влади. Саме ця риса тоталітаризму
суперечить статті 19, де йде мова про те, що кожна людина має право на свободу
переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно
дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати
інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Впродовж років тоталітаризм панував там, де людина
була позбавлена вибору. Режим не лише карав за вільнодумство і контролював
помисли населення, а й піддавав цензурі інформацію і здійснював контроль над
освітою, культурою та засобами масової інформації. Він нав’язував суспільні
порядки, моделі яких були розроблені на основі єдиної ідеології. У методах
управління переважало політичне і навіть фізичне насильство.

2.
Політична опозиція, соціальні протести, мітинги як вимоги забезпечення прав
людини

Опозиція – правління
тією частиною публіки, яка засуджує урядову систему і прагне змінити її;
щоправда, це правління суто моральне, воно не володіє жодними примусовими
засобами щодо своїх супротивників чи своїх прихильників, спроможне діяти лише
через вплив, але гідність і усвідомлення всіх своїх прав йому не менш необхідні.

Мета опозиції – прийти до влади, тому вона
самостійно вирішує, як себе позиціонувати, які моделі поведінки вибрати щодо
різних владних і політичних акторів. Таке самовизначення не може бути пов’язане
з будь-якими законодавчими вимогами і регулятивами. Вирішальний чинник вибору
лінії поведінки опозиції завжди перебуватиме в електоральній площині, звідки й
випливає її висока відповідальність за свої дії.

Основне завдання опозиції, на думку Ф. Гізо, –
боротьба, але не тільки для того, щоб скинути, якщо це їй вдасться, систему
управління, яку вона вважає поганою, а й щоб цю систему змінити, змусити її
стримувати себе і йти на поступки навіть тоді, коли вона всесильна. Опозиція
має переслідувати владу по п’ятах, досить часто траплятися на її шляху,
виглядати добре озброєною, щоб примусити владу звертати увагу на опозицію, хоча
влада відкидає опозицію і навіть перемагає її.

Під проте стом зазвичай розуміють
відносно відкриту реакцію на суспільну ситуацію: іноді на підтримку, але
зазвичай проти неї. У залежності від ставлення до нього з боку влади і
політичного режиму протести бувають санкціоновані і несанкціоновані. Крайня
форма соціального протесту може перерости вреволюцію.