Методологічні підходи та концептуальні моделі прийняття політичних рішень

Методологічні підходи та концептуальні моделі прийняття політичних рішень

Перші
моделі дослідження спиралися на біхейвіоралістський та системний підходи.

Біхейвіоралістська
теорія політичної
поведінки враховувала мотиви, настанови, інтереси та цінності учасників процесу
прийняття політичних рішень. Відповідно, прийняття політичного рішення виступає
формою поведінки, регулювання якої відбувається за допомогою перелічених чинників.
Цей підхід до дослідження процесу прийняття політичних рішень вперше у 30-ті – 50-ті
рр. ХХ ст. запропонував Г. Лассуелл, який виокремив такі етапи цього процесу: 1)
формулювання питання, що потребує розв’язання, та пошук інформації про нього, 2)
пошук альтернативних шляхів вирішення цього питання, 3) вибір найкращої альтернативи,
4) попереднє переконання тих, на кого спрямовано рішення, у його правильності, 5)
оцінка ефективності рішення, 6) оновлення, перегляд або скасування рішення.

Когнітивний
підхід, спрямований
на дослідження ролі знань у процесі прийняття рішень, запропонував використовувати
Г. Саймон. Пропонуючи модель обмеженої раціональності, він указував на необхідність
виявлення та структурування питань, котрі потребують розв’язання, збору та обробки
відповідної інформації, вибору альтернатив та аналізу їх наслідків. Г. Саймон виокремив
як етапи прийняття рішень: 1) пошук причин необ-хідності прийняття рішення, 2) формулювання,
розвиток та аналіз можливих напрямків діяльності, пошук альтернатив, шляхів вироблення
рішення, аналіз їх наслідків із урахуванням чинників, що зумовлюють вибір, 3) вибір
варіанта рішення. У своїй концепції обмеженої раціональності Саймон указував на
обмеження мисленнєвих можливостей людини у розв’язанні складних питань, наявної
інформації та на інші чинники, котрі перешкоджають виробленню оптимальних рішень.
Окрім того, він стверджував, що всі рішення є результатом компромісу. Альтернатива,
вибір якої становить політичне рішення, не гарантує повного чи досконалого досягнення
цілей, а є найкращим з можливих рішень за певних умов. Ситуація та середовище обмежують
кількість доступних альтернатив і встановлюють максимально можливий рівень реалізації
мети.

На
противагу моделі Г. Саймона, Ч. Ліндблом запропонував інкременталістську модель прийняття політичних рішень (або метод послідовних, обмежених порівнянь). Загалом
Ч. Ліндблом виокремив раціонально-універсальний та інкрементальний методи прийняття
рішень. Раціональний метод полягав у порівнянні цінностей та пріоритетів і відповідному
виборі оптимального варіанта рішення. Тобто відбувається формулювання декількох
альтернатив для розв’язання питання та вибір оптимальної з них. Раціональність цього
підходу – у логічному поясненні та порівнянні альтернатив і цінностей, а універсальність
– у врахуванні всіх можливих альтернатив і цінностей.

Інкрементальний
метод використовують
шляхом добору найкращого варіанта з наявних, коли перевагу надано невеликим крокам,
спрямованим на досягнення мети, а не найефективнішим, оптимальним варіантам. Прихильники
цього підходу вважають, що прийняття політичних рішень – це процес взаємного пристосування
та конкуренції його учасників; у прийнятті політичних рішень важливу роль відіграють
відмінності інтересів учасників цього процесу; роль теоретичного аналізу у прийнятті
політичних рішень – невелика внаслідок браку ресурсів та змінюваності соціального
середовища; необхідною є орієнтація не на радикальні дії, а на ті, які максимально
наближують до розв’язання питання; потрібним є виокремлення дрібних питань для розв’язання
основного; при порівнянні альтернатив потрібно виходити з зіставлення цілей та засобів
їх досягнення.

Внаслідок
прагнення поєднання переваг перелічених моделей виникли нормативно-оптимальна модель прийняття політичних рішень Є. Дрора та модель змішаного сканування А. Етціоні.
Є. Дрор враховував раціональні чинники та суспільні цінності, наголошуючи потребу
вдосконалення організаційних структур; використання наукових досягнень та інформаційних
технологій у процесі прийняття державних рішень. А. Етціоні розглядав державні рішення
не лише як результат діяльності еліти та бюрократії, але як результат діяльності
різних спільнот. Він враховував соціальний контекст прийняття рішень: суспільні
процеси, свідомість, структуру влади, суспільні норми, цінності тощо. На його думку,
у прийнятті політичного рішення потрібно здійснити «горизонтальне» сканування питання
для виявлення важливих секторів, а лише потім надійде черга «вертикального» сканування
– аналізу альтернатив розв’язання складових цього питання. Тобто у підході поєднано
раціональний аналіз певних важливих елементів та менш докладний аналіз інших. Згодом
у праці «Моральний вимір» А. Етціоні висунув ідею про важливу для прийняття рішень
роль цінностей та емоцій, а не раціональності.

У
80-ті – 90-ті рр. ХХ ст. інтерпретація процесу прийняття політичних рішень як здійснення
раціонального вибору стала менш популярною. Але згодом відбувся розвиток теорій,
які пропонували власне тлумачення раціональності. Йдеться насамперед про модель всеосяжної
раціональності. До цієї теорії відносять концепції суспільного вибору (соціального
вибору, колективного вибору), раціонального актора. Представниками цього підходу
є Дж. Бьюкенен, К. Ерроу, Е. Даунс, Г. Беккер, У. Нісканен та інші дослідники.

Ця
теорія приділяє увагу ключовій ролі індивіда у політичному процесі, який прагне
максимізувати власну вигоду та мінімізувати витрати, має власні інтереси та цілі,
що їх прагне досягти за допомогою оптимальних засобів, має необхідну для прийняття
рішень інформацію про альтернативи та наслідки їх реалізації та робить вибір між
альтернативами на підставі преференцій і раціональних правил.

Внаслідок
прагнення модифікувати неокласичну модель раціональної поведінки сформовано неоінституційний
підхід, який акцентує увагу на методологічному індивідуалізмі, максимізації
корисності, обмеженій раціональності та опортуністській поведінці. Відповідно, рішення
приймають лише індивіди, які прагнуть максимізувати свої вигоди, переслідують власні
інтереси, нехтують нормами моралі за умови наявності неповної інформації. Представниками
цього підходу є Д. Ноук, Е. Ерроу (йдеться про його відому працю «Суспільний порядок
та індивідуальні цінності», де він дослідив особливості прийняття політичних рішень
у контексті демократії) та інші. Недоліком інституційного підходу є прагнення приділити
надмірну увагу питанню максимізації корисності у процесі прийняття політичних рішень.
Цей підхід придатний для пояснення прийняття економічних рішень, тоді як процес
прийняття політичних рішень залежить від великої кількості суб’єктивних чинників.