Франкська держава

Держава Меровінгів

У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486—511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до кінця VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507), за його наступників — Бургундія (534).

До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину. 

Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин. 

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших варварських “правд” — “Салічна правда”. Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських “правдах”, і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях. 

“Салічна правда” відображає порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані — відомості  про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави. 

 • Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI — початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним  станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об’єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави. 

• Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював    численну, особисто віддану йому дружину. 

• Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили всенародну, племінну власність, довільно розпоряджався державними прибутками, що надходили до нього у вигляді податків, штрафів  і торгового мита. 

• Управління графством — більшою територіальною одиницею — цілком перебувало в руках королівської посадової особи — графа, який був головним суддею и графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів. 

Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі з сепаратистськими спрямуваннями великих землевласників. Після смерті Хлодвіга почалося дроблення Франкської держави. 

З кінця VI ст. намічається відособлення трьох самостійних областей у складі Франкської держави: 

1) Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі; 

2) Австразії — північно-східної частини Франкської держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу; 

3) Бургундії — території колишнього королівства бургундів. 

Наприкінці VII ст. на південному заході виокремилася Аквітанія. 

Ці чотири області відрізнялися і етнічним складом населення, і особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо пов’язані економічно. Королі з дому Меровінгів, що очолювали ці області після роздроблення Франкської держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і великими землевласниками всередині кожної з областей. 

Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи, що очолювали королівське дворове управління. Потім майордоми перетворилися на найбільших землевласників. Все управління кожної з областей королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і військовий ватажок місцевої земельної аристократії. 

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави. Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за ім’ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів. 

Франкська монархія Каролінгів. Реформа Карла Мартелла

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об’єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім’ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів. 

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як королі. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким. 

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала: 

• у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини; 
• розоренні маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залежних людей, а потім і кріпаків. 

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верстви: 

• перша — великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми землями переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках; 
• друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.

Саме за рахунок цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес аграрного перевороту VIII — початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франк­ського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, по­стало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла. 

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді “бенефіціїв” (дослівно: “благодіян­ня”). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст. на­були характер феоду (лену), тобто спадкового володін­ня, пов’язаного з обов’язком військової служби. 

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він забрав частину церковних земель, та наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків: 

•  по-перше , значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства.  Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення головної військової сили, що підкреслювало його неповноправ­не становище в державі; 
•  по-друге , поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь панщину або сплачували податок. 

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Битва при Пуатьє

Битва при Турі, також відома як Битва при Пуатьє і в арабських джерелах як Битва когорти смертників, яка сталася 10 жовтня 732 року поблизу від міста Тур, недалеко від кордону між франкським королівством і тоді незалежною Аквітанією. У битві зіткнулися франкські і арабські сили під керівництвом Австразійского майордома Карла Мартелла проти армії Омейядського Халіфату під командуванням Абдур-Рахмана ібн Абдаллаха, генерал-губернатора аль-Андалусії. Франки здобули перемогу, Абдур-Рахман ібн Абдаллах був убитий, а Мартелл розповсюдив згодом свій вплив далі на південь. Хроніки IX століття, що трактували результат битви як знамення Божого благовоління до Карла, дали йому прізвисько «Молот». Деталі битви, включаючи її точне місце і чисельність билися, не можуть бути встановлені із збережених джерел; хоча, згідно з легендою, франкські війська виграли битву без кавалерії.

Імперія Карла Великого

Час найбільшої могутності Франкської держави припадає на правління сина Піпіна Короткого — Карла Великого (768—814), що став героєм багатьох легенд, оповідань і пісень.

Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. У результаті походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений престолу, а його володіння приєднали до Франкської держави. 

Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успішним: дійшовши до Сарагоси, франки вимушені були повернути на свою територію ні з чим.

Надалі франки методично просувалися на південь від Піренеїв. У 801 р. в арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої становили головним чином баски і наварці. 

За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія. 

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії і розділив цю область на графства. Разом із Баварією під франкський вплив потрапила і залежна раніше від неї Карінтія (Хорутанія) — область, населена слов’янськими племенами хорутан (словенців). 

Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави. Почалися затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів, розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов’ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-паннонського кордону. 

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися.За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності, що стояли на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку. 

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму. 

В останні роки життя Карл обрав постійним місцем перебування свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. 

На початку IX ст. Карл користувався великим впливом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірландських князів; імператор Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором. 

Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона булі надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги, лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і авари нарешті, кельти у Бретонській марці. 

Всі ці племені і народності економічно  були пов’язані одне з одним, розмовляли різними мовами і перебували на різних стадіях розвитку феодалізму. 

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний раз туди, де виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої те­риторії. З часом утримувати завойовані племена і народ­ності ставало все важче. Неміцні, суто зовнішні зв’язки між окремими частинами імперії розірвались через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

Верденський договір

Верденський договір – домовленість про розділ імперії Карла Великого між трьома синами Людовіка Благочестивого: Лотарем I, Карлом Лисим та Людовіком II Німецьким. Підписаний 11 серпня 843 року у місті Верден, що у сучасній Франції.

Відповідно до договору, землі Франкського королівства були розділені так:

• Лотару дістались центральні області: центральна Італія, землі вздовж Рони та лівого берега Рейну, Ельзас, Бургундія, Прованс та деякі інші землі. Крім того до його відійшов імператорський титул батька.
• Карлу Лисому відійшли землі на заході від Рейну: Нейстрія, Аквітанія, Герцогство Васконія, Іспанська марка та деякі інші.
• Людовіку II Німецькому відійшли землі за схід від Рейну: Алеманія, Саксонія, Баварія та ряд інших територій.

Після розподілу утворилось три держави: Серединне королівство (у 855 році після смерті Лотара, розпалося на три королівства – Лотарингію, Італію, Прованс); Західне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Франція); Східне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Німеччина).