Правління чотирьох халіфів
Правління чотирьох халіфів
Після смерті Мухаммеда правителі держави обиралися з його сподвижників і родичів, що одержували титул халіфів, заступників пророка.
Таких виборних халіфів було 4:
- Абу Бекр (632 – 634)
- Омар (634 – 644)
- Осман (644 – 656)
- Алі (656 – 661)
Наприкінці свого життя Мухаммед, зважаючи на стан свого здоров’я, доручив проводити колективні молитви Абу Бекру. Саме ця обставина й стала вирішальною під час обрання Абу Бекра першим халіфом. Попри те, що Абу Бекр був халіфом лише трохи більше двох років йому вдалося багато зробити для утвердження мусульманської релігії і державності. Абу Бекр придушив повстання лжепророків у Внутрійшній Аравії (632), силою поширював іслам. У 633 відправив війська проти сасанідського Ірану, в 634 — проти візантійців у Палестину. За Абу Бекра почато запис Корану.
Омар ібн аль-Хаттаб — 2-й мусульманський правовірний халіф. За його правління араби завоювали Палестину, Сирію, Межиріччя, Західний Іран, Єгипет. Встановив закони, що забезпечили відносно малочисельним завойовникам особливий статус, заклав основні засади мусульманського права, ввів ісламський календар
Після завоювання значної частини земель араби переселялись на нові завойовані землі. Інші лишилися кочівниками. Вони сприймали місцеві мову й культуру і асимілювались із місцевим населенням.
Величезні завоювання і багата воєнна здобич сприяли до суперечностей. Особливо це стало помітно за третього халіфа – Османа (За Османа була закінчена кодифікація Корану), який разом з оточенням – родичами-Омейядами, перейшов від політики опори на військо – воєнно-демократичних порядків – до опори на аристократію. За Османа знать захоплювала землі і нагромаджувала багатства в своїх руках.
Невдоволені – опозиція – групувались навколо Алі, кузена й зятя Мухаммеда, одруженого з його дочкою Фатімою. Їх стали називати шиїтами. Спершу це було лише політичне угрупування і лише пізніше перетворилося на релігійну течію в ісламі. Головна вимога в шиїтів – щоб халіфом став Алі, а потім щоб халіфами були його нащадки. До шиїтів пристали селяни, бедуїни, що сподівалися на “справедливого халіфа”.
У 656 р. повсталими шиїтами Осман був убитий. Четвертим халіфом був обраний Алі. Аристократи, в тому числі й Омейяди, відмовились визнати його. Почалась громадянська війна (656 – 661). Алі підтримували низи арабського народу. Але сам він діяв нерішуче і розчарував частину своїх прибічників. Вони його покинули і дістали назву хариджитів (ті, що пішли). Хариджити виступали за повернення до первісного ісламу, під яким розуміли соціальну рівність, спільне володіння землею, рівний поділ воєнної здобичі, вимагаючи також виборів халіфа усіма мусульманами. Хариджити були демократичною течією в ісламі. Згодом вони стали особливою сектою.
В середині VІІ ст. сформувалися 3 течії в ісламі. Перша – сунніти (усунна – зібрання розповідей про судження та вчення Мухаммеда. На основі сунни розроблений шаріат – звід мусульманських законів).
Сунніти були прихильниками офіційного “правовірного” ісламу. Їх очолювали Омейяди на чолі з Муавією. Друга течія – шиїти, третя – хариджити, що згодом стали сектою.