Укладач:
доцент кафедри історії держави та права, к.ю.н., доцент - О.І. Анатольєва
1."Історія держави та права зарубіжних країн" як наука та дисципліна
2. Характеристика суспільного та державного ладу країн Стародавнього Сходу
3. Джерела та основні риси права держав Стародавнього Сходу
4. Античні держави та право: Афіни та Спарта
5. Держави та право античного Риму
Історія держави і права зарубіжних країн належить до блоку суспільних наук, тобто тих, які вивчають закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, окремих соціальних явищ, процесів та інститутів.
Передусім зазначимо, що історія держави і права перебуває на межі двох наук - історії та юриспруденції, але входить до системи юридичних наук. На відміну від загальної історії, яка досліджує минуле людського суспільства в цілому, тобто розвиток усієї сукупності виробничих, соціальних, ідеологічних відносин людей, діяльність певних політичних сил, партій, конкретних осіб і т. д., історія держави і права зарубіжних країн вивчає лише такі конкретні суспільні явища, як держава і право в їх історичному розвитку в хронологічній послідовності.
На підставі наукової систематизації та періодизації державно-правових явищ історія держави і права зарубіжних країн:
— досліджує причини і процес виникнення, розвитку та функціонування різних історичних типів і форм держави і права, державних органів і найважливіших інститутів права, які існували протягом усієї історії людства та спричинили найбільший вплив на історію державності;
— висвітлює закономірності зміни одних історичних типів держави і права іншими виходячи з конкретних умов життя суспільства окремих країн;
— розкриває сутність державно-правових процесів у зарубіжних країнах, установлює причини їх походження, природу і значення на певних історичних етапах;
— аналізує характерні причинно-наслідкові зв'язки та конкретно-історичні закономірності.
Прийнято розрізняти історію держави і права як науку і як навчальну дисципліну. Навчальний курс - набагато вужчий, ніж однойменна наука. Він знайомить лише з найбільш типовими державними і правовими системами певних суспільно-економічних формацій у тій чи іншій конкретній країні, звичайно, з урахуванням специфічних рис цієї держави. Це дозволяє зосередити увагу на головних явищах і процесах, їх змісті та формі, закономірностях функціонування права на певних етапах розвитку держави у конкретно-історичних умовах.
Отже, предметом історії держави та права є як загальні, так і специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права окремих країн у конкретно-історичних умовах їх розвитку в хронологічній послідовності.
Історія держави і права зарубіжних країн перебуває в тісному зв'язку з юридичними дисциплінами, загальною історією, теорією держави і права, державним правом зарубіжних країн, галузевими юридичними дисциплінами.
У найтіснішому зв'язку історія держави і права перебуває з теорією держави і права. Обидві науки вивчають один предмет - державу і право, їхній генезис, але за допомоги різних методів. Якщо теорія держави і права досліджує типові риси, загальні закономірності виникнення, розвитку, відмирання певних типів держави і права, дає загальні визначення, дефініції, абстрагуючись від конкретних форм, узагальнивши їх, то історія держави і права, спираючись на встановлені теорією загальні закономірності, визначення, вивчає процес виникнення і розвиток державно-правових інститутів у конкретно-історичних умовах певної країни у хронологічній послідовності.
Теорія держави і права логічним способом (тобто шляхом узагальнення, в теоретичній формі) розкриває закономірний процес виникнення та розвитку держави і права. Але логічний спосіб дослідження допомагає відобразити лише загальний перебіг історичного розвитку держави і права, а не конкретні історичні умови цього розвитку. Наприклад, теорія держави і права стверджує, що основою виробничих відносин рабовласницького суспільства є повна власність рабовласників не тільки на засоби виробництва, а й на рабів. І це вірно. Але ж які конкретні прояви рабовласницьких відносин мали місце в історії тих чи інших держав Адже соціальний і правовий статус рабів у країнах Стародавнього Сходу і в античних Греції та Римі був різний.
Логічний метод також дозволяє теорії держави і права виробити струнку систему наукових понять, але вони абстраговані від конкретного історичного досвіду. Скажімо, поняття «станово-представницька монархія» має ряд характерних ознак. Їх логічно характеризує теорія держави і права. Але як проявлялися ці ознаки у конкретній ситуації в певних країнах Адже станово-представницька монархія в Англії, Франції та Московії - це ніяк не те саме.
Отже, взаємозв'язок теорії та історії держави і права полягає ось у чім. Історія наповнює теорію конкретним змістом та є її емпіричною (тобто дослідною) базою. Без конкретного історичного державно-правового матеріалу немислиме існування теорії держави і права. А історія держави і права, своєю чергою, не могла б розвиватися без теорії, оскільки в такому разі вона являла б собою перелік історико-правових, державних фактів без певних висновків, визначень та узагальнень.
Історія держави і права тісно пов'язана з наукою державного права зарубіжних країн. Обидві вивчають історію конституційного законодавства. Відмінність полягає в тому, що державне право досліджує чинні конституції та норми державного права, а історія держави і права вивчає насамперед історію конституційного й державно-правового становлення і розвитку тієї чи іншої країни.
Історія держави і права тісно пов'язана з галузевими юридичними дисциплінами: адміністративним, кримінальним, цивільним, земельним, процесуальним правом. Цей зв'язок полягає в тому, що історія держави і права вивчає історію формування галузей права від моменту їх виникнення до нинішнього часу, включаючи і основи чинного права, враховує специфіку окремих галузей, висвітлює їхні роль і значення. Вона з'ясовує взаємозв'язок певних галузей, показує їх підпорядкованість інтересам певних політичних сил, соціальних груп, класів і т. д. Відмінність полягає в тому, що історія держави і права вивчає минуле, а саме - історію становлення і розвитку права, його галузей, тоді як галузеві юридичні дисципліни вивчають принципи та інститути сучасного права, поточне законодавство, конкретний нормативний матеріал у тісному зв'язку з практикою його застосування.
З огляду на це можна сказати, що в системі юридичних наук історія держави і права є синтезуючою наукою. Вона виступає в ролі своєрідного вступу до галузевих і спеціальних юридичних дисциплін. Глибоке її вивчення, зокрема отримання знань про найважливіші пам'ятки права, необхідне не лише для підвищення якості історико-правової підготовки спеціалістів вищої кваліфікації, їхньої загальної юридичної культури, а й для чіткого розуміння концепцій і тенденцій розвитку сучасного права.
Успішне оволодіння предметом історії держави і права можливе лише на основі наукової методології, тобто використання всієї сукупності як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання державно-правових явищ.
Що ж таке метод історії держави і права Це - сукупність способів пізнання та дослідження, які використовуються для одержання обґрунтованих знань з історії держави і права.
Основним філософським методом історії держави та права є метод матеріалістичної діалектики, який допомагає виявляти найбільш загальні закони людського буття і свідомості. Як відомо, діалектико-матеріалістичний метод має загальновживаний характер і застосовується для дослідження багатьох суспільних наук.
Діалектичний підхід до вивчення історії держави і права передбачає:
по-перше, розгляд усіх явищ і процесів історії держави та права не ізольовано, у відриві один від одного, а в органічному взаємозв'язку. Наприклад, не можна розглядати «криваве законодавство» Англії кінця XV - початку XVI ст. лише з позицій аналізу його жорстоких статей, оскільки буде незрозумілою його поява без аналізу формування капіталістичних відносин в Англії. Значить, за цим законодавством стояли розвиток товарно-грошових відносин, певні державні цілі, класові інтереси буржуазії і т. д. Тільки в такому зв'язку можна з'ясувати сутність цих нормативних актів;
по-друге, діалектичний підхід вимагає вивчення історії держави і права у взаємодії з політикою, економікою, релігією, державним ладом, соціальними прошарками суспільства;
по-третє, діалектико-матеріалістичний метод передбачає розгляд держави і права не як застиглих і незмінних суспільних інститутів, а як явищ, що перебувають у постійному розвитку. Наприклад, для рабовласницьких держави і права Риму періоду республіки були характерними одні риси, а для періоду імперії - інші. Хоча за сутністю це - рабовласницька держава і відповідне їй право. У світлі діалектичного методу пізнання історичний процес виступає як поступальний розвиток. Причому він здійснюється не по прямій, а з численними історичними зигзагами і відхиленнями, зумовленими різними факторами.
Щоправда, слід ураховувати, що впродовж десятиліть панівна марксистсько-ленінська ідеологія надала методові матеріалістичної діалектики, як і іншим методам пізнання, однобічну спрямованість. Але було б помилкою повне неприйняття марксистських постулатів. Вивчаючи, скажімо, процес зародження держави, ми не можемо знехтувати працю Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави», яка до певної міри вважається класичною у висвітленні проблем державотворення.
Як сама наука, так і навчальний курс історії держави і права, спираються також на загально-соціологічні закони історичного матеріалізму. Насамперед, це положення:
— про визначальну роль суспільного буття стосовно до суспільної свідомості;
— про історичний розвиток людської цивілізації як закономірну зміну суспільно-економічних формацій;
— про визначальну роль економічного базису по відношенню до політико-правової надбудови;
— про класові та соціальні суперечності, які визначають головний зміст і функції державно-правових інститутів та ін.
Отже, як метод матеріалістичної діалектики, так і історико-матеріалістичний метод забезпечують вивчення найбільш загальних, типових, характерних зв'язків і закономірностей, які стосуються держави і права.
У вивченні історії держави і права слід також брати до уваги деякі важливі фактори:
по-перше, досліджувати державно-правові явища необхідно, пов'язуючи їх з діяльністю людей, соціальних груп, станів, класів. Це означає, що не можна пізнати сутності організації та діяльності держави, її правової системи, не дослідивши соціально-класову структуру суспільства;
по-друге, розвиток історії держави і права необхідно розглядати крізь призму зовнішніх умов існування тієї чи іншої держави. Наприклад, Єгипет - в оточенні пустель, Вавилон - в оточенні войовничих гірських племен тощо;
по-третє, у вивченні історії держави і права слід зважати й на такі фактори, як клімат, географічне середовище, міграцію населення та інші, хоча вони і не є домінантами історичного процесу.
Отже, ми розглянули два загальнонаукові методи, які використовуються історією держави і права для вивчення найбільш загальних закономірностей розвитку держави і права. Що ж стосується специфічних закономірностей, властивих науці історії держави і права, то їх вивчення спирається на використання спеціальних пізнавальних засобів, конкретних методів, зумовлених особливостями предмета даної науки. Такими методами дослідження державно-правових явищ є: історичний, статистичний, порівняльно-історичний, системно-структурний та ін.
Сутність історичного методу полягає в дослідженні державно-правових явищ у тих особливих і неповторних умовах, у яких вони склались і розвивались. Історичний метод передбачає дослідження соціального середовища, яке обумовило своєрідність, а в ряді випадків — і унікальність того чи іншого типу держави або права, дає можливість виявляти основні елементи досліджуваних об'єктів і висвітлити їхні зміст і взаємний вплив.
Статистичний метод, який характеризує кількісну сторону державно-правового процесу, дає можливість також виявити певні закономірності та особливості, темпи й тенденції розвитку держави і права.
Використання порівняльно-історичного методу дозволяє виявити деякі загальні закономірності та особливості розвитку держави та права в той самий час, але в різних однотипних країнах. Цей метод ще називають синхронним порівнянням. Можна також узяти явище в різних хронологічних рамках і навіть в умовах різних суспільно-економічних формацій та історичних епох (діахронне порівняння).
Порівняльно-історичний метод дозволяє зіставити один факт з іншим в історичній послідовності. Використовуючи його, можна порівнювати не тільки подібні, близькі, аналогічні, а й протилежні явища.
Системно-структурний метод допомагає здійснювати дослідження якісних сторін державно-правових систем, які складаються з великої кількості взаємно залежних і взаємно зв'язаних структурних елементів. Він базується на вивченні структури елементів, їхніх внутрішніх і зовнішніх зв'язків, дає можливість виявити і простежити історичний процес формування структури і утворення системи елементів.
Історія держави і права зарубіжних країн у сучасний період - актуальна і значима. Це пояснюється зростаючим інтересом людей до минулого, до історії в цілому, а також тим великим значенням, яке має історико-правове знання для вирішення глобальних завдань, що постають перед суспільством у XXI ст. Історія держави і права своїм змістом звернена у минуле, але своєю політичною спрямованістю вона націлена на сьогодення та у майбутнє, зокрема дає можливість не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й відкривати нові закономірності розвитку держави та права, прогнозувати подальші тенденції розвитку державно-правових інститутів. Сучасний процес державотворення в Україні вимагає ретельного вивчення та усвідомлення всього досвіду, набутого людством у розбудові держави і формуванні права.
Великого значення набувають сьогодні розроблення та вдосконалення законодавства нашої держави, розв'язання проблем боротьби зі злочинністю, тероризмом, профілактики правопорушень. Вирішенню цих та інших проблем може суттєво допомогти історія держави і права зарубіжних країн.
Вивчення історії держави і права має важливе наукове, світоглядне, політичне і практичне значення. Сьогодні неможливо бути кваліфікованим юристом, не маючи історико-правової підготовки. Основне завдання даного курсу полягає у засвоєнні студентами, слухачами комплексу важливих процесів розвитку держави і права країн світу, вироблення глибокого розуміння основних закономірностей історичного процесу, вміння правильно аналізувати правові акти, реформи державного апарату, розуміти їхні причини, наслідки, ефективність, тобто творчо засвоювати історичний досвід розбудови держави і права. Мета курсу історії держави і права полягає у формуванні широкого юридичного світогляду, правової свідомості, у виробленні правильних оцінок розвитку державно-правових явищ, вихованні політичної та правової культури.
Вивчення історії держави і права неможливе без науково обґрунтованої періодизації, без виявлення основних етапів у генезисі держави і права. Більшість учених світу, попри відмінності їхніх поглядів на цю проблему, все ж схильні дотримуватися думки про суспільно-економічні формації як певні ступені в розвитку людської цивілізації.
Під суспільно-економічною формацією розуміється суспільство на певному ступені історичного розвитку, яке характеризується відповідним йому економічним ладом, певним способом виробництва, єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Такому суспільству відповідають усі надбудовні явища: держава, право, релігія, наука, культура, мораль тощо.
Кожній суспільно-економічній формації відповідає також особливий тип держави і права. Історичний тип держави визначається як система суттєвих ознак держави і права суспільно-економічної формації, які виражають спільність їхньої економічної основи, соціального устрою, класового призначення.
На сьогодні відомі такі історичні типи держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний і сучасний, або постіндустріальний. Відповідно до поділу людської історії на суспільно-економічні формації та типізації держав побудовано й періодизацію даного навчального курсу. Вона поєднує в собі чотири основні періоди:
- історію держави і права стародавнього світу;
- історію держави і права середніх віків;
- історію держави і права нового часу;
- історію держави і права новітнього часу (тобто ХХ-ХХІ ст.).
Окрім цього, всередині кожного окремого типу держави та права вирізняється своя періодизація. Наприклад, рабовласницька держава і право поділяються на:
- античні держави і право (Греція, Рим).
Феодальна держава і право мають такий поділ:
- ранньофеодальна монархія;
- сеньйоріальна монархія (період феодальної роздробленості);
- станово-представницька монархія;
- абсолютна монархія.
Формуванню повного та всебічного уявлення про курс історії держави і права зарубіжних країн сприяє з'ясування поняття про історико-правові джерела.
В історії, на відміну від багатьох інших наук, ми не можемо безпосередньо спостерігати ті явища, які вивчаємо. Історія має ретроспективний характер. Історія держав, їхній устрій, право зафіксовані, тобто матеріалізовані, в різних формах - письмовій, речовій, усній, образотворчій, а також безпосередньо відобразились у плодах людської цивілізації, які є надбанням усього людства і які ми використовуємо для вивчення людської діяльності.
Отже, джерело історії держави і права - це матеріальний носій історичної державно-правової інформації, який безпосередньо відображає той чи інший аспект політичної, державно-правової діяльності людини, соціальної групи, класу, суспільства в цілому.
Коло джерел історії держави і права - досить широке. Джерела різняться походженням, авторством, змістом тощо. У загальному вигляді джерела права можна умовно поділити на такі групи:
- пам'ятки держави та права, що стали надбанням світової науки, людської цивілізації (Закони Хаммурапі, Кароліна, Конституція США та ін.);
- документи органів державної влади і управління тих чи інших країн;
- праці видатних учених, мислителів, державних діячів (Цивільний кодекс Наполеона, Кодифікація імператора Юстиніана);
- політико-правова, наукова, мемуарна, художня література;
- періодичні видання;
- фото-, кіно-, фономатеріали;
- правовий звичай.
Отже, в системі юридичних наук історія держави і права зарубіжних країн виступає синтезуючою наукою. Глибоке її вивчення, оволодіння знаннями про найважливіші пам'ятки права необхідне не лише для підвищення рівня історико-правової підготовки правознавців вищої кваліфікації, їхньої загальної правової культури, а й для чіткого розуміння ролі та значення галузей сучасного права для розвитку правової держави і формування громадянського суспільства.