Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

Розділ 11. Правовий режим земель сільськогосподарського
призначення

§ 1. Поняття і склад земель сільськогосподар­ського
призначення

У структурі земельного фонду особливе місце
посідають землі сільськогосподарського призначення, які пов’язані зі сферою
сіль­ськогосподарського виробництва, і які на сьогоднішній день є ос­новною
категорією земель, що забезпечують проведення земельної реформи. До земель
сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим
призначенням яких є їх використан­ня в сільському господарстві. За ст. 22 ЗК
землями сільськогоспо­дарського призначення є землі, надані для виробництва
сільсько­господарської продукції, здійснення сільськогосподарської науко­во-дослідної
та навчальної діяльності, розміщення відповідної ви­робничої інфраструктури або
призначені для таких цілей. Виходя­чи з цього, можна визначити дві основні
правові ознаки земель сільськогосподарського призначення — надання для потреб
сіль­ського господарства, а також використання у сфері сільськогоспо­дарського
виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є
незамінним чин­ником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість
(незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність,
практична невичерпність її продуктив­ної сили. Поняття “земля” і
“земельна ділянка” не збігаються. У власності й користуванні
сільськогосподарських підприємств і гро­мадян можуть перебувати тільки
індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що
мають точні межі.

Землям сільськогосподарського призначення не
випадково на­лежить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій
земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які ви­користовуються
головним чином як просторово-операційний ба­зис, ці землі є основним засобом
виробництва продуктів харчуван­ня, кормів для тварин і сировини для різних галузей
промисловос­ті. Для них встановлено особливий правовий режим, що характе­ризується
таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення
виведення їх із сільськогосподар­ського обігу, підвищення родючості ґрунтів.

Однією з головних характеристик земель
сільськогосподарсько­го призначення є ґрунтова. Земля як поверхневий шар
функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природни­ми
ресурсами. Значну частину земної поверхні займає ґрунт — 
природне утворення, що складається з генетично
пов’язаних обрі­їв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і
ат­мосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родю­чість. У
цьому значенні “земля” і “грунт” — поняття ідентичні. Відмінність
полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а Грунт пов’язаний із
конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському
господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість
сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.

Однак не всі автори згодні з такою позицією.
Дехто вважає, що ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів
“земля” і “грунт” неправильне, оскільки вони мають істотні
відмінності. Уяв­лення про грунти як про специфічні природні й господарські
об’єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці
грунт визначається як самостійний об’єкт екологічних правовід­носин, якісною
властивістю якого є родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва
сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського
призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Тради­ційно
прийнято вважати, що в сільському господарстві земля фун­кціонує: як
територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі
сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх
використання поділяються на два головних види.

По-перше, це — сільськогосподарські угіддя
(рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно
до природних властивостей, розташування і господарських потреб ви­користовуються
для посівів сільськогосподарських культур і є засо­бом виробництва в
рослинництві.

По-друге, це — несільськогосподарські угіддя
(господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні
насаджен­ня, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господар­ськими
будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки
територіальним базисом, і потрібні для організації сіль­ськогосподарського
виробництва та пов’язаних з ним видів діяль­ності. У цьому разі йдеться про
площі нерослинницького призна­чення, які є землями сільськогосподарського
використання.

 

§ 2. Землі сільськогосподарського призначення як
об’єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці. Вона —
продукт самої природи. Безпосереднім об’єктом правового регулювання використання
земель сільськогосподарського призначення виступає певна визначена територія,
що є просторовою сферою діяльності суб’єк­та, де він може займатися
виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, виробничих
споруд та інших об’єк­тів, потрібних для обслуговування основної діяльності.
Отже, для земель сільськогосподарського призначення характерне викорис­тання не
тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції),
але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель.

ЗК вживає і термін “земля”, і термін
“земельна ділянка”, хоча визначення дає лише останньому. Це
пояснюється тим, що об’єк­том правовідносин з використання землі завжди є
індивідуально визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної по­верхні
з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї
правами (ст. 79 ЗК).

Специфічними ознаками земельних ділянок
сільськогосподар­ського призначення, які характеризують їх як об’єкт земельних
від­носин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташу­вання; вони
є нерухомим об’єктом і основним способом виробниц­тва в сільському
господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно
пов’язані із зе­мельними ділянками об’єкти (ґрунт, замкнені водойми, ліс, бага­торічні
плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), пе­реміщення яких без шкоди
їх призначенню неможливе, перебува­ють в обігу неподільно, якщо інше не
передбачено законом.

Існує думка, що землі сільськогосподарського
призначення як об’єкт правового регулювання мають потрійну правову характерис­тику:
загальний об’єкт (частина земельного фонду), на який поши­рюється загальний
правовий режим використання землі; родовий об’єкт (категорія земельного фонду),
на який поширюються прави­ла особливого правового режиму, призначені для земель
сільсько­господарського призначення; а також безпосередній об’єкт (як сільськогосподарське
угіддя), на який поширюється дія норм зе­мельного, фінансового, господарського
та інших галузей права.

Землі сільськогосподарського призначення
регулюються зе­мельним законодавством як єдиний об’єкт, що означає: сільсько­господарському
використанню підлягають не будь-які, а лише при­датні для цих цілей землі; не
всякі придатні для сільськогосподар­ських потреб землі можна використовувати як
землі сільськогоспо­дарського призначення. Так, у заповідних зонах заборонено
здій­снювати товарну сільськогосподарську діяльність.

Мета використання земельної ділянки
визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого
самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це заз­начається
в документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного
земельного кадастру і державної реєстрації.
При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного ви­користання земельної
ділянки. Вимоги щодо дозволеного викорис­тання земельної ділянки є частиною
інших галузей законодавства, у складі яких вони регламентуються докладніше.

Важливою характеристикою земельної ділянки як
об’єкта пра­вового регулювання є площа. Визначаючи розміри земельних ді­лянок,
наданих у власність і користування, органи влади врахову­ють
природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій
науково-дослідних установ щодо природно-сільсько­господарського районування
земель та їх нормування.

У ЗК робиться спроба обмежити площу земельних
ділянок сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності громадян,
певними розмірами. Відповідно до ст. 121 ЗК громадя­ни України мають право на
безкоштовне одержання земельних ді­лянок у власність за нормами: для ведення
особистого селянського господарства в розмірі не більше 2 га; для ведення
садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у
розмі­рі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогоспо­дарських
підприємств, розташованих на території сільської, се­лищної, міської ради, де
знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної,
міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір
земельної час­тки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності
сільськогосподарських підприємств на території відпо­відної ради, розмір
земельної частки (паю) визначається як серед­ній по району. Землі фермерського
господарства можуть склада­тися із: земельної ділянки, що належить на праві
власності фер­мерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що
належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної
власності; а також земельної ділянки, що вико­ристовується фермерським
господарством на праві оренди. Грома­дяни — члени фермерського господарства
мають право на одер­жання у власність із земель державної і комунальної
власності зе­мельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам — членам
фермерських господарств передаються безкоштовно в при­ватну власність надані їм
у користування земельні ділянки в роз­мірі земельної частки (паю) члена
сільськогосподарського підпри­ємства, розташованої на території відповідної
ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку
(пай) (ст. 32 ЗК).

Розмір
земельних ділянок, які передаються безоплатно громадя­нину для ведення
особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в
натурі (на місцевості) земельної час­тки (паю) (ч. 2 ст. 121 ЗК). Громадяни
мають право додатково одержувати земельні ділянки сільськогосподарського
призначення, але не більше 100 га (до 1 січня 2010 р.). При цьому зазначена площа
може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом (п. 13
Перехідних положень ЗК).


Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+