5.8-5.10. Інститут глави держави

5.8.
Інститут глави держави

Розділена
на три гілки державна влада не перестає бути єдиною і суверенною: у неї єдине
владоутворююче джере­ло — народ; вона
виражає єдині інтереси населення країни. Тому самостійність органів
законодавчої, виконавчої та судової влади не абсолютна, а відносна. Глава держави якраз і покликаний забезпечувати узгоджене
функціону­вання цих органів на
користь єдиної владної волі народу і досягнення
загальнодержавної мети.

Глава
держави — це
конституційний орган і одночасно вищий посадовець держави, що представляє
державу зовні й
усередині країни, символ державності народу.

Глава
держави відповідно до конституцій різних країн розглядається як:

1) невід’ємна складова частина парламенту, тобтозаконодавчої
влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (монарх у Великій Британії,
президент в Індії);

2) глава
виконавчої влади і
одночасно глава держави (Єгипет, США);

3) особа,
яка є тільки главою держави і не входить до будь-якої гілки влади (Німеччина,
Італія).

Залежно
від форми правління, державного режиму гла­ва держави може бути номінальним
главою (імператор Японії,
президент Індії), оскільки свої повноваження він здійснює за вказівками уряду, або реальним главою (ко­роль Марокко, президент СІЛА).

Глава
держави буває одноосібним і колегіальним. У біль­шості сучасних держав діє одноосібний
глава держави, це монарх у монархіях або президент у республіках. Колегіальний глава держави — це звичайно
постійно діючий орган
парламенту, ним обираний. Такою є Державна рада на Кубі, де немає президента, а
главою держави є Голова Державної
ради. У Швейцарії повноваження глави держа­ви здійснює Федеральна Рада, що
виконує одночасно функ­ції
уряду. Голову Федеральної Ради називають президен­том, але
істотних повноважень він не має. В Ірані повно­важення глави держави розділені між
керівником держави, обраним
особливим чином із вищих духовних осіб-мусульман, і Президентом республіки («двоголова президентура»). У Боснії та
Герцеговині роль глави держави виконує Пре­зидія, до складу якої входять три
члени — боснієць,
хорваті
серб. У Об’єднаних Арабських Еміратах існує «колектив­ний монарх», у Малайзії — виборний монарх.

Глава
держави має деякі загальні для всіх країн повно­важення. Відносно
парламенту це — скликання сесій, публікація
законів, право розпуску, інколи — право
вето. Глава
держави формує уряд, або формально його затвер­джує, має право звільняти міністрів і відправляти уряд у
відставку (часто це формальний акт), призначати суддів, надавати громадянство і право притулку, укладати і рати­фікувати певного роду міжнародні угоди,
призначати дип­ломатичних представників, нагороджувати, помилувати засуджених тощо.

Здійснення
цих повноважень на практиці залежить від форми правління і реального положення глави держави. Крім того, при будь-якій формі правління одні
повноважен­ня глава держави може
реалізовувати самостійно, а для здійснення
інших потрібна згода або затвердження парла­менту (для призначення послів у США потрібна згода
Се­нату)
або навіть згода уряду (у парламентарній республіці). У парламентарних республіці і
монархії, у багатьох парла­ментарно-президентських республіках, для того, щоб діяли деякі акти
президента або монарха, прем’єр-міністр пови­нен скріпляти їх своїм підписом
(контрасигнатура).

Монарх має
низку прав щодо парламенту: скликання сесій, розпуску (звичайно нижньої
палати), призначення членів верхніх палат (там, де це прийнято), затвердження та публікації
законів. Він призначає (або затверджує) гла­ву уряду та міністрів, але з
урахуванням думки парламент­ської більшості. Формально він вважається верховним го­ловнокомандувачем
і представляє країну в міжнародних відносинах. Але фактично ці
повноваження здійснюються урядом (або відповідним міністром).

Роль
монарха в різних країнах різна: так, в абсолютній монархії він
має необмежену владу, а посаду прем’єр-міні­стра посідає, як правило, найближчий родич монарха, в дуалістичній монархії він сам підбирає та
призначає міні­стрів, реально
очолюючи уряд, в парламентарній — царює, але не править.

У
більшості країн главою держави є президент, який обирається або
населенням, або парламентом, або шляхом особливої виборчої процедури.

Президент
приймає іноземних дипломатичних пред­ставників, призначає послів до інших
держав, у ряді країн

ратифікує (затверджує)
міжнародні договори та угоди, є верховним головнокомандувачем збройними силами. У де­яких країнах президент має право
розпускати парламент, відмовити у схваленні
закону, передати його на повторний розгляд парламенту.

У парламентарних і президентських республіках
роль і повноваження президента далеко не
однакові. У президент­ській республіці він здійснює повноваження
самостійно, в парламентарній — за порадою уряду, в змішаних діє само­стійно, але при рішенні деяких
питань зв’язаний парла­ментом.

У парламентарних республіках президент є
малоактив­ною фігурою у внутрішніх справах,
він затулений главою уряду, в руках
якого зосереджена реальна влада. Напри­клад,
розпуск парламенту в таких державах, хоч і оформ­ляється указом президента, здійснюється за рішенням уряду; для
призначення уряду потрібна згода парламенту. Акти
президента не мають чинності без підпису глави уряду або міністра, до
ведення якого належить предмет акта.

У президентських
республіках президент — центральна політична фігура. Так, президент США є одночасно главою держави й уряду, відповідального перед ним, а не перед Конгресом. Тільки на вищі федеральні
посади президент призначає «за порадою і
з відома» Сенату. Він видає укази з різних питань державного життя.

5.9. Інститут виконавчої влади

Виконавча влада — це сукупність повноважень з безпо­середнього управління суспільством.

На відміну від
законодавчої влади, що має первинний характер, виконавча влада має за своєю сутністю вторин­ний (похідний), під законний характер.
Всі дії та акти ви­конавчих органів мають
ґрунтуватися на законі, не повинні йому
суперечити, направлені на виконання закону. Звідси їхня назва — виконавчі.

{lang_content_nav} діяльності
виконавчої влади — управління, що включає:

1) виконавчу діяльність — здійснення рішень, які
прийняті органами законодавчої влади;

2) розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і
виконання організаційних дій.

Виконавчі органи влади, крім того, здійснюють адміні­стративний контроль. Наприклад, міністерства і відомства проводять
перевірки, ревізії, інспекції з метою проконтро­лювати діяльність нижчестоячих органів і установ.

Для здійснення своїх завдань виконавча влада
потребує особливих структур. Вона володіє
найбільш розгалуженою системою
різноманітних органів із численним кадровим складом державних службовців у центрі і на місцях. Ці органи складають виконавчу вертикаль, засновану
на іє­рархії та підпорядкуванні.
Органи виконавчої влади мають право безпосередньо зобов’язувати підлеглі
органи, указу­ючи їм, як слід діяти, як саме
вирішувати те або інше пи­тання, що
не допускається в інших гілках влади.

У сучасних країнах
виконавчу владу може очолювати: глава уряду (Франція, Греція, Польща); глава держави (США), уряд (Ізраїль, Україна). Глава виконавчої влади делегує
ряд повноважень органам і посадовцям нижчого рангу.

У системі виконавчої
влади перебувають органи при­мусу (поліція, армія, в’язниці). «Силовий» характер ви­конавчої влади складає об’єктивну
основу для можливої узурпації державної влади саме виконавчими органами. Тут
надзвичайно важливими є дієві механізми заборон і противаг та ефективні важелі
політичної відповідальності з боку законодавчої влади (через правові закони), з боку судової влади (через судовий
контроль), з боку контрольної влади (конституційний контроль).

Ієрархічна побудова
виконавчої влади з виділенням центральної, в окремих випадках — регіональної та місцевої влади — забезпечує чіткість і
швидкість виконання ухвале­них рішень. Виходячи зі змісту та результатів діяльності виконавчої влади, судять про
ефективність державної влади в цілому. Від
роботи всієї системи виконавчої влади зале­жить
стан економічного, політичного, соціального і куль­турного життя суспільства, рівень життя індивіда.

5.10. Уряд у сучасній державі

Уряд — це вищий колегіальний виконавчий орган дер­жави. Уряд є найвищим органом
виконавчої влади в держа­ві незалежно від того,
яка роль належить главі держави.

Назва уряду
встановлюється конституцією та законо­давством. Найчастіше уряд має офіційну назву — Рада або Кабінет міністрів. Уряд
очолюється главою уряду. Як пра­вило, це прем’єр-міністр, або голова Ради міністрів, кан­цлер, державний
міністр.

У президентських
республіках, де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять
заступник (віце-прем’єр), міністри, що
очолюють окремі міністерства.

Виділяють парламентський принцип утворення уряду (виходячи з розстановки сил у парламенті), який застосо­вується в парламентарних монархіях і
парламентарних республіках, напівпарламентський принцип, який за­стосовується в змішаних
республіках і позапарламентський принцип, коли глава держави самостійно підбирає, призначає і звільняє членів
кабінету, як правило, із най­ближчих родичів, що є характерним для абсолютних мо­нархій (Бахрейн, Катар,
Саудівська Аравія).

У унітарній державі
утворюється один уряд. У федераль­ній державі існують федеральний уряд
і уряди членів фе­дерації.

Уряди можуть бути однопартійними,
коаліційними, безпартійними. У першому випадку до них входять
пред­ставники однієї партії,
у другому — двох або кількох. Коа­ліційні уряди формуються, як правило, у державах із пар­ламентарною
формою правління. Безпартійні уряди влас­тиві військовим режимам та постсоціалістичним державам, де партійна система має нерозвинений
характер. У над­звичайних ситуаціях
(громадянська війна, економічна або політична криза) нерідко створюються тимчасові уряди або уряди національної єдності.

Уряд забезпечує
виконання законів та інших актів за­конодавчої
влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Він покликаний
відпрацьовувати шляхи та способи
реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу
діяльність. З цією метою з усіх питань своєї компетенції уряд видає норма­тивно-правові
акти (укази, декрети, ухвали, розпоряджен­ня
тощо), які є обов’язковими для виконання.

Свою багатосторонню
діяльність уряд здійснює через численні органи державної адміністрації — міністерства, відомства, комісії тощо. Міністерства та інші відомстваобростають складним,
громіздким і розгалуженим чинов­ницько-бюрократичним
апаратом, що створює основу ме­ханізму
держави. Перелік міністерств та інших центральних державних установ у різних державах неоднаковий. Незважаючи на це, всі вони покликані забезпечувати
без­пеку країни, підтримання
громадського порядку, оптималь­не
управління основними сторонами життя суспільства: економікою, соціальним будівництвом.

Міністерства та
відомства формуються, виходячи із конкретних завдань, що стоять перед урядом. При уряді можуть бути утворені й інші центральні відомства (напри­клад, комітет із зовнішньоекономічних зв’язків, у
справах релігій). До специфічних
органів та установ виконавчої влади
належать органи охорони правопорядку (міліція, поліція), установи з виконання кримінальних покарань; органи державної безпеки, збройні сили.

У більшості держав
відсутні жорстко фіксована струк­тура і чисельний склад уряду. Всі ці характеристики ви­значаються при створенні нового уряду або його реоргані­зації. Інститут парламентської відповідальності уряду означає не судову, а конституційну відповідальність. Міністри не­суть колективну, тобто солідарну
відповідальність за політику і
рішення уряду, та індивідуальну відповідаль­ність за справи свого
міністерства.