Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Адвокатура України (Лекції)

 

3. Організація адвокатури за литовськими статутами

4. Впорядкування адвокатської професії у «правах, по которым судится малороссийский народ»

 

 

3. Організація адвокатури за литовськими статутами


В Україні, як і в інших слов’янських державах, адвокатура існувала досить тривалий час, але не у вигляді самостійної професії, а у зв’язку з судовим представництвом, що спочатку допускалося тільки як виняток для деяких категорій осіб (дітей, жінок, людей похилого віку, ченців, глухих) і одержало згодом вільне застосування, перетворившись у професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи краще за інших ознайомленими з нормами права і процесу, стали в той же час виконувати роль і правозаступників. Однак ніякої організації цей клас не мав, тому до судово-правової реформи 1864 р. судове представництво, поєднане з адвокатурою, продовжувало залишатися абсолютно вільною професією. Слід зазначити, що до цього моменту адвокатура в своїй історії пройшла ряд етапів формування адвокатської діяльності як професії.

Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно–політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому відігралиЛитовський статут і магдебурзьке право.

Перший Литовський Статут 1529 р. вживає термін «прокуратор». Щоправда, трапляються слова «адвокат» – «адвокатус», але вони стосуються адміністративних урядовців – війта.

У XVI ст. у загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих – господарських, а також у судах городських і земських, з’являється новий тип захисника, професійного юриста – «прокуратора або речника». Так, Литовський Статут, який діяв на всіх українських землях аж до 1840 р., в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов’язків прокуратора в судах. Зокрема, у статті 10 розділу VI першого Литовського Статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах литовсько–української держави не міг бути іноземець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый».

Найдокладніше встановлює порядок судового захисту третій Литовський Статут, який справі прокураторів присвячує п’ять своїх артикулів.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов’язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський Статут передбачав, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали санкції за порушення основ етики захисника. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідувався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з’явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом корони быти мають». Тобто передбачалася смертна кара. Таким чином, у Литовському Статуті вперше в Україні зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

 

 


4. Впорядкування адвокатської професії у «правах, по которым судится малороссийский народ»


На другому етапі формування адвокатської діяльності як професії з’являється багато нового, що дозволяє поглянути на адвокатуру як на певним чином організовану сукупність юристів-професіоналів. Загалом для України XVII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення. В результаті першої кодифікації був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

У цьому Кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». «Права» також уперше передбачають обов’язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов’язок приносити присягу.

Крім професійних адвокатів, «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом або обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред’являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні – лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов’язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред’явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат умисно порушував свої обов’язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов’язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов’язаний був позбавити захисника пра­ва займатися адвокатською практикою, арештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов’язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський Статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За ненавмисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов’язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув’язненням строком на чотири тижні.

Усі вищенаведені історичні події були однією з передумов переходу до нового, тривалого і значного етапу формування адвокатської діяльності як професії, яким стала судово-правова реформа 1864 року.

 

Категорія: Адвокатура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter