Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Адвокатура України (Лекції)

 

ТЕМА 2.

Поняття адвокатури, її завдання, організаційні форми, види і принципи адвокатської діяльності

 


1. Адвокатура в Україні: правовий статус, завдання та принципи її діяльності на сучасному етапі


Розбудова української правової держави, для якої людина є головною соцiальною цiннiстю, а її потреби та iнтереси – основними критерiями дiяльностi цiєї держави, неодмінно вимагає оновлення законодавства, приведення його у вiдповiднiсть з мiжнародними правовими актами в галузi прав людини. М.С.Грушевський зазначав, що «мораль, як i право, не iснують незмiнно, а творяться й перетворюються неустанно, пiд впливом обставин життя полiтичного, соцiального, а головним чином економiчного». У правовому полі нашої держави повиннi набути послiдовного розвитку та конкретизацiї основнi принципи, на яких базуються взаємовiдносини мiж правовою державою та особою: взаємна вiдповiдальнiсть держави та особи; верховенство закону та суворе пiдпорядкування праву дiяльностi усiх державних органiв та посадових осiб; обмеженiсть та пiдзаконнiсть державної влади; невiд’ємнiсть, непорушнiсть та недоторканнiсть прав i свобод людини.

Конституцiя України серед інших важливих конституцiйних прав i свобод громадян видiляє такi, як право на свободу i особисту недоторканнiсть (ст. 29), повагу честi й гiдностi особи (ст. 28), закрiплює право громадян на правову допомогу (ст. 59), презумпцію невинуватості (ст. 62).

У Європейській Конвенцiї про захист прав людини i основних свобод проголошується право обвинуваченого мати достатнi можливостi для пiдготовки свого захисту, який вiн може здiйснювати особисто або через посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому захисника безкоштовно. Мiжнародний пакт про громадянськi й полiтичнi права також мiстить принципи правового захисту людини, її прав i свобод.

Реформування держави закономiрно поставило завдання створення надiйного механiзму захисту прав i свобод громадян, а також юридичних осiб, надання їм необхiдної юридичної допомоги. Як зазначив М.П. Орзіх, «правозахисний механiзм вiдносно прав i свобод людини включає поряд iз нормативно-правовою iнституцiональну частину – органи i органiзацiї, для яких спецiальною компетенцiєю або статутним завданням (для громадських органiзацiй) є захист прав i законних iнтересiв людини i громадянина, i iнструментальну – придатнi для ефективного застосування засоби охорони й захисту правового положення особи».

«Основні положення про роль адвокатiв», які були прийняті Восьмим Конгресом ООН з запобiгання злочинам у серпнi 1990 р, підкреслили значення адвокатури як професiйного правозахисного iнституту. У цьому документi, зокрема, пiдкреслюється, що кожна людина має право звернутися за допомогою до адвоката для пiдтвердження своїх прав i захисту на всiх стадiях кримiнальної процедури, а уряд зобов’язаний гарантувати ефективну процедуру i працюючий механiзм для реального i рiвного доступу до адвокатiв усiх осiб, що проживають на територiї держави, а також можливiсть користуватися юридичною допомогою, яка здiйснюється незалежними юристами без втручання в їхню дiяльнiсть. Стандарти незалежностi юридичної професiї, прийняті Мiжнародною асоцiацiєю юристiв у 1990 р. також затверджують демократичнi принципи здiйснення адвокатської професiї.

Створення правової держави є одним iз найактуальнiших завдань, яке стоїть сьогоднi перед Україною. Здiйснити його неможливо без усвiдомлення ролi у цьому процесi правових iнститутiв, покликаних активно сприяти охоронi прав i свобод громадян, змiцненню законностi i здiйсненню правосуддя. Без ефективного функцiонування незалежної та сильної адвокатури iснування демократичної держави i громадянського суспiльства неможливе. Адвокатура здатна справляти iстотний вплив на всi сторони життєдiяльностi держави, активно допомагати здiйсненню реформ, формуванню правової держави.

Реальна можливiсть здiйснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується, насамперед, юридичними механiзмами кожної конкретної держави. Iншими словами, основними гарантами прав людини має бути нацiональне законодавство та сама держава, на територiї якої проживає особа. Воно є основою механiзма забезпечення. Тому особливого значення набуває визнання й закрiплення у нацiональному законодавствi основних прав людини вiдповiдно до мiжнародно-правових актiв. Крім того, юридичний механiзм забезпечення прав людини включає також і юридичнi засоби (процедури) реалiзацiї прав людини. Це встановлена в законi i спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соцiальних цiнностей послiдовнiсть i узгодженiсть дiй уповноважених суб’єктiв, а також змiст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дiй.

Дуже важливими у цій системі є юридичнi засоби охорони прав людини. Права людини потребують не лише гарантiй їх належної реалiзацiї, а таких засобiв, якi могли б захистити людину вiд можливих посягань на її права. До них вiдносяться всi юридичнi засоби, що виконують превентивну, запобiжну функцiю.

Найбільшу ж нашу увагу привертають юридичнi засоби захисту прав людини. Кожна людина має право розраховувати на захист з боку держави у разi порушення її основних прав або виникнення перешкод на шляху їх здiйснення. З цiєю метою держава має створити систему вiдповiдних юридичних засобiв. Це засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалiзацiї, вiдновлюються порушенi права.

Iснуюють такi види юридичних засобiв правозахисту за суб’єктами захисту: судовi, прокурорські, парламентськi, адмiнiстративнi, контрольно–наглядовi, адвокатськi.

Серед усiх юридичних засобів захисту прав людини чільне мiсце належить адвокатурi. Її фундаментальним призначенням є захист прав людини і саме тому необхідне досконале функцiовання цього надзвичайно важливого правозабезпечувального iнституту. Реальна здiйсненнiсть i надiйна захищенiсть прав людини є найвищим критерiєм прогресивностi адвокатури.

Україна, яка стала на шлях свого вiдродження, потребує розроблення власної концепцiї спiввiдношення особи, суспiльства та держави, механiзмiв захисту прав громадян. Якщо виходити з того, що головною дiйовою особою суспiльства є конкретна людина, то громадянське суспiльство можна визначити як «сукупнiсть людських вiдносин i вiдповiдних їм формальних та неформальних суспiльних iнститутiв. Останнi опосередковують приватне життя людини, допамагають їй задовольняти свої потреби та iнтереси.». Оскiльки iснує необхiднiсть створення умов для нормальної життєдiяльностi людини, захисту її прав i свобод, усi iнститути громадянського суспiльства держави повиннi створюватися.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатура України є недержавним самоврядним інститутом, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

На адвокатуру як певним чином організоване об’єднання юристів–професіоналів покладається ряд завдань, виконання яких свідчить про ефективність адвокатської діяльності. До загальних завдань адвокатури можна віднести такі: сприяння охороні прав і законних інтересів усіх фізичних і юридичних осіб, сприяння здійсненню правосуддя, дотримання і зміцнення законності, виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, поваги до прав, свобод, честі та гідності особи.

Спеціальним і головним завданням адвокатури є забезпечення кваліфікованою юридичною допомогою кожного, хто її потребує.

Для виконання цих завдань адвокатура виконує свої функції у різних напрямках діяльності: від надання консультацій, до захисту у кримінальному провадженні і представництва у цивільних, господарських та адміністративних справах.

Консультування з питань застосування законодавства є однією із найважливіших функцій адвокатури. Воно найчастіше полягає у роз’ясненні чинного цивільного, сімейного, трудового, адміністративного і кримінального законодавства. Чільне місце в цій роботі посідають поради з процесуальних питань.

Ще одним важливим напрямком діяльності адвокатури є юридичне обслуговування підприємств, установ, організацій, які не мають власних юрисконсультів. Адвокат, що обслуговує підприємства, установи організації, перевіряє законність видаваних ними наказів і інших рішень, бере участь в укладенні ними договорів, веде претензійну роботу і справи в судах, дає консультації з правових питань адміністративно–управлінському персоналу, робітникам та службовцям, таким чином здійснюючи юридичний супровід їх діяльності.

Функція захисту в кримінальному провадженні є однією з тих функцій, яка найбільш повно відображає сутність адвокатури як правового інституту, основною метою якого є захист порушених прав. Кримінальний процесуальний закон передбачає забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. І воно значною мірою реалізується адвокатами, яким для цього надані досить широкі можливості. Зокрема, кримінальне процесуальне законодавство передбачає сукупність прав, які має адвокат-захисник як у судовому розгляді так і в процесі досудового розслідування.

Крім того досить важливою є функція здійснення представництва в судах і інших державних органах по цивільних, господарських і адміністративних справах; складання заяв, скарг і інших документів правового характеру.

Можна також виділити таку функцію адвокатури як участь адвокатів у правовій освіті і роз’ясненні законодавства населенню, наприклад через засоби масової інформації.

Виконуючи свої професійні обов’язки, адвокати зобов’язані застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб, не використовувати свої повноваження на шкоду особам, в інтересах яких прийняли доручення, не відмовлятися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваче­ного, підсудного та не розголошувати адвокатську таємницю.

Ефективність діяльності органів правосуддя, дотримання ними принципу верховенства права, забезпечення прав і свобод людини є однією з ознак демократизації суспільства і формування правової держави. Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат немає повноважень спеціально слідкувати за дотриманням прав і свобод людини, не може застосовувати заходи примусу у разі їх порушення, але він є, по суті, специфічним способом контролю за дотриманням законів у процесі здійснення правосуддя.

Історія адвокатури показує, що впродовж тривалого часу значення адвокатури принижувалося, і адвокатура не могла знайти належного законодавчого регулювання. Це відбувалось тому, що в силу специфіки функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативності органам державної влади, ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії. Шлях становлення української адвокатури був особливо складним, робилися різні пошуки кращих форм і способів організації адвокатури і, як свідчить сучасний стан законодавства про адвокатуру, вони досі не завершені.

Адвокатура – важливий iнструмент дiйсної демократiї. Яка ж соцiальна сутнiсть адвокатури? Соцiальна сутнiсть явища – «... це його роль у задоволеннi потреб, iнтересiв певного суб’єкта – суспiльства в цiлому чи якоїсь його частини: народу, нацiї, прошарку, групи тощо. Iнакше кажучи, сутнiсть явища соцiальної дiйсностi – це його значення для iснування й розвитку суб’єкта». Адже за своєю природою адвокатура є самостiйного вигляду органiзацiєю професiйних юристiв, яка виконує важливу суспiльну функцiю – захист прав i законних iнтересiв громадян та органiзацiй. Громадський характер адвокатури має прояв у тому, що, надаючи будь-я ку юридичну допомогу, адвокат вiдстоює справедливiсть, порушене право. А це є невiд’ємним елементом, першоосновою суспiльного устрою. Разом з цим дiяльнiсть адвокатури несе в собi й державний характер, адже вона як елемент полiтичної системи виконує функцiю особливої державної ваги – захищає права й законнi iнтереси громадян.

Важливим є визначення юридичної природи адвокатури. Визначення юридичної (правової) природи будь-якого явища дає можливість встановити його реальний зміст, місце в системі схожих правових явищ, тобто є воно самостійним чи похідним, а також, який механізм слід застосувати для його вдосконалення. Правова природа – це сукупність тих особливостей, які відображають сутність конкретного явища і дають можливість відмежувати його від схожих правових явищ.

Встановлення правової природи можна здійснювати починаючи від дослідження походження явища і до аналізу того, що вкладається в його зміст сьогодні. Проблема визначення правової природи адвокатури полягає в тому, що на даний момент не існує чіткого розуміння поняття «адвокат», а отже, не можливо зробити однозначного висновку про те, чи за своєю суттю адвокатура це лише судове представництво чи також надання і інших видів правової допомоги.

На даний момент існує декілька підходів до визначення поняття «адвокат». Одні правознавці розділяють юристів, що надають правову допомогу, на тих, хто працює на підприємствах, і власне адвокатів (юристів, що пройшли стажування, склали іспит та одержали свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю).

Інший підхід – це поділ юристів на тих, хто надає правову допомогу в кримінальному процесі (саме їх називають адвокатами), і всіх інших юристів.

Ще юристів поділяють на тих, хто бере участь в судових справах (адвокатів), і юрисконсультів (тих, хто надає юридичні консультації). Така кількість підходів до розуміння поняття «адвокат» зумовлює необхідність вивчення походження адвокатури для встановлення її правової природи.

Так, на перших етапах розвитку суспільства правових норм або взагалі не існувало і всі суперечки вирішувалися на основі норм моралі, або норми права були досить прості, а тому зрозумілі для всіх і кожного. Кожна особа могла захистити себе самостійно. Та розвиток культури, виробничих відносин обумовлює ускладнення правових норм. Поступово виникає потреба у людях, що спеціально вивчають закони і можуть надавати юридичну підтримку особам, яким така підтримка необхідна.

Історично першим стало надання допомоги в суді шляхом представництва інтересів сторін.

Судове представництво ніщо інше, як один із окремих видів інституту цивільного права, що має назву представництво і полягає в тому, що одна особа (представник) здійснює які–небудь юридичні дії замість іншої (яку представляє), причому всі наслідки діяльності першої покладаються на другу. Існування цього інституту викликане потребою доручати в деяких випадках виконання тієї чи іншої дії іншій особі.

Поняття про юридичну заміну становить основну, фундаментальну ідею представництва. Саме передумовою формування адвокатури стало представництво як заміна однієї особи іншою. Але з розвитком економічного життя і потреб суспільства ця основна ідея одержує більш широке практичне застосування; представництво стає засобом для розширення сфери юридичної діяльності особи. За допомогою представників особа може одночасно вчиняти кілька юридичних дій в різних місцях.

Судове представництво – це така заміна в процесі сторони іншою особою, при якій усі наслідки судової діяльності представника виникають безпосередньо у сторони. Основна мета цього інституту полягає в тому, щоб звільнити сторону від особистої участі в суді, часто дуже незручної для зайнятої людини, а іноді просто неможливої. Римське право зі звичайною ясністю вказало цю мету. «Тому що, говориться в інституціях Юстиніана: та обставина, що від чужого імені не дозволялось відповідати на суді, завдавала чималу незручність, і люди почали позиватися через повірених. Адже і хвороба, і вік, і, наприклад, подорож, і багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто». З цього випливає, що за своєю суттю судове представництво не вимагало спеціально–юридичної освіти чи особливої організації.

Зовсім в іншому становищі перебуває адвокатура. Її існування викликане іншою життєвою потребою. З розвитком права і ускладненням законодавства вже не кожна особа може сама себе захистити, і виникає необхідність отримати юридичну підтримку чи правозаступництво від особи, яка займається цим професійно. Таким чином, адвокатура у власному розумінні цього слова являє собою правозаступництво, тобто, іншими словами, юридичну допомогу, що надається правознавцями-фахівцями. Звідси цілком зрозуміло, що в той час як судове представництво має на меті усунути незручність особистої явки сторін у суд і, по своїй суті, не передбачає спеціальної підготовки, сутність адвокатури полягає в наданні допомоги за рахунок спеціальних знань.

Але хоча адвокатура і судове представництво різнилися за своєю суттю, проте вони мали одну спільну рису: як адвокати, так і представники мали можливість діяти в суді. Така тотожність діяльності призвела до двох результатів. З одного боку, судове представництво стало професійним заняттям окремої категорії осіб, а отже, відбулося деяке змішування функцій адвокатів і повірених (представників). Так, наприклад, французькі й англійські повірені (avoues, solіcіtors) одержали з часом право виконувати у визначених випадках обов’язки адвокатів, а італійські адвокати – займатися судовим представництвом.

З іншого боку, на практиці виникла потреба поєднати представництво із правозаступництвом у руках певного кола осіб, надавши їм функції адвокатів. Такий підхід призвів до того, що критерій професійності при розмежування судових представників і інших адвокатів поступово втрачає своє значення. Адвокат як професійний фахівець, який діє в суді, здійснює в свою чергу і представництво інтересів особи, і таким чином надає професійну правову допомогу. Однак основною особливістю представництва є можливість представника діяти замість особи, яку він представляє. Це можливо, наприклад, в цивільному процесі. У кримінальному процесі функція адвоката полягає не в тому, щоб представляти інтереси особи замість неї, а тому, щоб діяти спільно з підсудним з метою захистити його від обвинувачення. Так з’являється одна із основних функцій адвокатури – функція захисту. Але в обох випадках діяльність адвоката здійснюється в суді.

Отже, можна зробити висновок, що адвокатура за своєю правовою природою є всякого роду професійна діяльність, що полягає у веденні у суді чужих справ. А адвокат – це юрист, що виконав вимоги, які ставляться до адвоката і надає правову допомогу в суді (не важливо, в якому).

В ст. 1 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» закріплено визначення поняття «адвокат» – це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». А ст. 6 зазначеного Закону встановлює вимоги до певного кола осіб, які можуть набути статус адвоката, а саме: повна вища юридична освіта, володіти державною мовою, мати стаж роботи в галузі права не менше двох років, скласти кваліфікаційний іспит, пройти стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), скласти присягу адвоката України та отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Цей підхід не змінює розуміння правової природи адвокатури, а лише підтверджує той факт, що особи, які наділені правом займатися адвокатською діяльністю, не позбавлені права надавати інші види правової допомоги. Однак більш правильним є вживання терміну «адвокат» в тих випадках, коли мова йде про особу, яка має право займатися адвокатською діяльністю і діє в інтересах іншої особи в суді.

У своїй професійній діяльності адвокат може представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань. В такому випадку цю особу слід називати, наприклад, юрист–представник.

У випадку надання адвокатом юридичних консультацій як фізичним так і юридичним особам він діє як юрисконсульт.

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань. Стаття 4 вказанного Закону визначає, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів.

Принципи верховенства права. Згідно зі статтею 8 Конституції України в нашій країні визнається і діє принцип верховенства права. Цим Основний Закон створив належні умови ефективного захисту прав і свобод людини, затвердив, що національне законодавство не повинно суперечити природним правам людини, зокрема на життя, свободу, безпеку, власність, рівність тощо.

Верховенство права в діяльності адвокатів означає, що останні мають надавати допомогу своїм клієнтам законним способом, домагатися додержання саме тих прав людини та основних свобод, які визнані національним і міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону. У своїй професійній діяльності адвокат зобов’язаний дотримуватися чинного законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і представництва прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень, чи іншим чином умисно сприяти їх скоєнню клієнтом чи іншими особами.

Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів і методів, які суперечать чинному законодавству, Правилам адвокатської етики.

Очевидно, що адвокат, захищаючи права та законні інтереси громадян, виконуючи важливу соціальну функцію і допомагаючи державі у зміцненні законності, сам повинен дотримуватися вимог закону.

Принципи верховенства права, законність в діяльності адвокатури в Україні виражаються в тому, що адвокати, захищаючи права та законні інтереси осіб, повинні використовувати не заборонені законодавчими актами засоби та прийоми. Будь-яка діяльність адвоката не може суперечити законодавству України та міжнародним нормам закону, прийнятим на Україні. Адвокат також не може приймати завідомо незаконні доручення та використовувати протизаконні засоби, навіть для захисту законних інтересів своїх клієнтів.

Надзвичайно важливим принципом діяльності адвокатури є принцип незалежності.

В ст. 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.

Незалежність, як ознака існування адвокатури, є наріжним каменем при визначенні місця та ролі адвокатури в суспільстві. Адже, тільки незалежна адвокатура може здійснювати ефективний захист прав та законних інтересів людини в державі. Однак, незалежність адвокатури треба розуміти як непідзвітність органам влади, місцевого самоврядування. Ні в якому разі не можна говорити про незалежність адвокатури від вимог закону. Безсумнівно, що адвокат є незалежним у виборі стратегії і тактики захисту прав та представлення інтересів своїх довірителів. Тільки адвокат, погоджуючи із своїм клієнтом, може визначати правову позицію по справі. Прокуратура та судові органи не мають права втручатися в цей процес, тим більше, не може бути адвокат притягнений до будь-якої відповідальності за обрану ним правову позицію по справі.

Неоднаразово згадувалось положення про те, що рівень демократичності суспільства визначається, в тому числі, і рівнем розвиненості та престижності адвокатури в країні. Тож, демократія є безсумнівною ознакою адвокатури як інститута притаманного громадянському суспільству. Крім того, внутрішня організація адвокатури побудована на засадах демократії та самоуправління. Адвокати вільні у виборі організаційних форм своєї діяльності, мають рівні права та обов’язки, самостійно здійснюють керівництво професійними об’єднаннями, спілками та асоціаціями.

В той же час, Міністерство юстиції України: забезпечує необхідне фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката у кримінальному провадженні за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги; узагальнює адміністративні дані про адвокатську діяльність; сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Місцеві органи державного управління у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних питань, надають їм в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють пільги щодо орендної плати за використання приміщень тощо.

У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятому делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р., зафіксовано, що завдання, які виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності та відсутності будь-якого впливу на нього, пов’язаного насамперед з його особистою зацікавленістю або тиском зовні. Незалежне становище адвоката сприяє зміцненню в суспільстві довіри до процедур правосуддя і неупередженості суддів. Таким чином, адвокату необхідно уникати будь-яких утисків власної незалежності й не поступатися принципами обов’язку заради інтересів клієнта, суду або інших осіб.

Завдання державних органів полягає в тому, щоб сприяти і забезпечити належну роль адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами під час розроблення національного законодавства та його застосування. Уряди ма­ють надати адвокатам можливість виконувати професійні обов’язки без залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися та консультувати клієнта як у своїй країні, так і за кордоном. Уряди повинні виключити загрозу застосування адміністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних обов’язків, стандартів й етичних норм. У разі загрози безпеці адвокатів у зв’язку з виконанням професійного обов’язку, вони мають бути адекватно захищені владою. Адвокати не можуть ідентифікуватися зі своїми клієнтами та справами клієнтів у зв’язку з виконанням першими професійних обов’язків. Суд чи адміністративний орган не повинен відмовляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього адвоката не було дискваліфіковано відповідно до національного законодавства і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов’язані забезпечити адвокату можливість своєчасно отримувати інформацію, документи та матеріали справи (провадження), зокрема у кримінальному процесі – не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визнавати й додержувати конфіденційність комунікацій і консультацій між адвокатом та клієнтом у рамках їх відносин, пов’язаних із виконанням адвокатом своїх професійних обов’язків (Преамбула та п. 16-19, 21, 22 «Основних положень»). Має бути забезпечений захист звичайної та електронної системи адвокатського діловодства (досьє), а також захист від втручання в електронні засоби зв’язку й інформаційні системи, що використовуються адвокатами (п. 13 «а» «Стандартів»).

Таким чином, складовою принципу незалежності адвокатів у процесі виконання ними своїх функцій є державні гарантії адвокатської діяльності.

І, нарешті, принцип конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів пронизує усю адвокатську діяльність. Окрема стаття (ст.22) Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає найважливіші положення інституту адвокатської таємниці. Адвокатською таємницею є будь-я ка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності. Інформація або документи можуть втратити статус адвокатської таємниці за письмовою заявою клієнта (особи, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав). При цьому інформація або документи, що отримані від третіх осіб і містять відомості про них, можуть поширюватися з урахуванням вимог законодавства з питань захисту персональних даних. Обов’язок зберігати адвокатську таємницю поширюється на адвоката, його помічника, стажиста та осіб, які перебувають у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також на особу, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання зобов’язані забезпечити умови, що унеможливлюють доступ сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошення. У разі пред’явлення клієнтом вимог до адвоката у зв’язку з адвокатською діяльністю адвокат звільняється від обов’язку збереження адвокатської таємниці в межах, необхідних для захисту його прав та інтересів. У такому випадку суд, орган, що здійснює дисциплінарне провадження стосовно адвоката, інші органи чи посадові особи, які розглядають вимоги клієнта до адвоката або яким стало відомо про пред’явлення таких вимог, зобов’язані вжити заходів для унеможливлення доступу сторонніх осіб до адвокатської таємниці та її розголошення. Особи, винні в доступі сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошенні, несуть відповідальність згідно із законом.

 

Категорія: Адвокатура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter