Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)

 

3. Механізм правового регулювання та характеристика його складових елементів


Механізм правового регулювання це узята в єдності система правових засобів, способів, форм, за допомогою яких здійснюється результативне врегулювання суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»).

Основніознаки (риси) механізму правового регулювання такі:

1.Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншими сферами механізму соціального регулювання, переплітається з ними.

2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:

– засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення судів тощо, об’єктивовані в правових актах);

– способи (дозвіл, зобов’язання, заборона);

– форми (використання, виконання, додержання, застосування).

3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв’язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як механізм годинника), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і результат функціонування механізму в цілому.

4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи, забезпеченні їх «роботи». Від механізму залежать ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин розпорядженням юридичних норм, їх рух до задоволення своїх інтересів.

5. Результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві.

Механізм правового регулювання складають елементи, обов’язкові на окремих його стадіях:

1) принципи права, норми права (в тому числі спеціалізовані норми права);

2) юридичний факт – забезпечує динамічну сутність механізму правового регулювання, визначає початок реальних правовідносин;

3) правовідносини, суб’єктивні права і юридичні обов’язки в їх індивідуалізації (конкретизації);

4) акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків;

5) акти застосування норм права;

6) правова культура

7) правова свідомість

8) законність

Отже до основних елементів механізму правового регулювання слід відносити:

1. Норма права в механізмі правового регулювання.

Норма права – це первинний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання.

Норма права являє собою загальне обов’язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб’єкта як можливий варіант поведінки – суб’єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки – суб’єктивні юридичні обов’язки або заборони.

Специфічна функція правових норм полягає в нормативній регламентації суспільних відносин. Це означає, що за допомогою юридичних норм програмуються певні відносини і вся сукупність юридичних засобів, що використовуються для здійснення державної волі.

Безпосереднім фактором виникнення правових норм є правотворча діяльність держави.

Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання полягає в тому, щоб:

а) визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою дію;

б) встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб’єкта), а також об’єкти правовідносин;

в) визначити обставини, в яких особа повинна керуватися даним правилом поведінки;

г) розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов’язки учасників відносин, що регулюються, характер їх зв’язку між собою, а також державно-примусові заходи, що застосовуються до осіб у разі невиконання ними юридичних обов’язків.

2. Юридичні факти у механізмі правового регулювання.

У механізмі правового регулювання юридичні факти найбільше тісно контактують із правовідносинами. Саме у зв’язку з останніми пов’язана основна функція юридичних фактів.

У науковій літературі проблема зв’язку юридичних фактів і правовідносин досліджена досить докладно. Показано, що юридичні факти виступають у ролі "важелів", що приводять у дію норми права, сполучних ланок між нормами права й правами (обов’язками) суб’єктів.

"Необхідність визначеного юридичного факту для виникнення й розвитку правовідносин з особливою чіткістю підкреслює нерозривний зв’язок реальної поведінки і правової форми, неможливість у реальному житті відокремити одне від іншого".

Разом з тим, необхідно зазначити, що у правознавців відсутня єдина думка щодо місця юридичних фактів у механізмі правового регулювання. Розбіжність полягає в тому чи: юридичні факти є самостійним елементом механізму правового регулювання, чи виступають складовою частиною правовідносин. С.С. Алексєєв, наприклад, пише, що юридичні факти становлять собою узагальнюючу категорію, яка відображає тільки один бік правового регулювання – обумовленість правових відносин, їх виникнення, зміну і припинення конкретних життєвих обставин . Його підтримує Ю.І. Гревцов, який вважає, що юридичний факт – це необхідна передумова правових відносин і не більше. Проте є й інша група вчених, які вважають, що юридичні факти виконують в механізмі правового регулювання ряд самостійних завдань і тому є його елементами.

На нашу думку, спроба вивести юридичні факти за межі правовідносин в ролі самостійного елемента механізму правового регулювання доречна. Пояснюється це тим, що охарактеризувати значення юридичного факту неможливо лише в межах поняття "елемент правовідносин” – юридичні факти пов’язані з юридичними нормами і з актами застосування правових норм та відіграють особливу роль у правовому регулюванні. Наведене свідчить, що юридичні факти – це не пасивний елемент механізму правового регулювання, встановлення тих чи інших юридичних фактів використовується законодавцем як засіб впливу на поведінку суб’єктів тобто мова йде про відносну самостійність юридичних фактів.

Особлива роль юридичних фактів в механізмі правового регулювання обумовлена ще й тим, що в них виражається специфіка методу правового регулювання, яка властива певній галузі. На цій обставині акцентував увагу С.С. Алексєєв.

Так, наприклад для цивільного права характерно перевага диспозитивного методу регулювання. Тобто учасникам цивільних правовідносин законодавець надає право на здійснення активних дій. Це полягає у тому, до числа юридичних фактів, що породжують цивільні правовідносини, законодавець відносить: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Враховуючи вимоги ст. 11 ЦК України перелік підстав виникнення цивільних прав та обов’язків може бути і не передбачений актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Для кримінального права, навпаки, характерний імперативний метод правового регулювання. В цілому слід зазначити, що імперативний метод правового регулювання є характерним і для правоохоронної діяльності. Даний метод обумовлює наступні особливості юридичних фактів, що породжують кримінальні правовідносини:

по-перше, підставами виникнення кримінальних правовідносин є протиправні дії – злочини, склади яких закріплені в нормах Особливої частини КК України.

по-друге, фактично загальний юридичний факт, що породжує будь-які кримінальні правовідносини, сформульований в ст. 2 КК України, у відповідності з якою "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”. Це загальна гіпотеза для усіх кримінально-правових норм, що містяться в Особливій частині КК України.

Таким чином, важко переоцінити роль юридичних фактів для механізму правового регулювання, оскільки весь механізм правового впливу так або інакше засновується на розгалуженій системі юридичних фактів. Слід також наголосити, що предмет і метод правового регулювання як визначальний юридичний факт будь-якої і кожної галузі права, насамперед визначається системою юридичних фактів, які в свою чергу рецептували свої властивості з фактично існуючих фрагментів дійсності.

3. Правовідносини у механізмі правового регулювання.

За допомогою правовідносин відбувається індивідуалізація положень відповідної правової норми, конкретизуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки певних суб’єктів, їх повноваження і міра можливої юридичної відповідальності за неправомірні дії.

Зміст прав, обов’язків, повноважень і відповідальності (а звідси й особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру регулюючого впливу норм права, у результаті якого складаються різні види правовідносин – регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.

Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання відповідають за переведення загальних приписів норм права в суб’єктивні права і юридичні обов’язки, визначають повноваження та міру юридичної відповідальності для конкретних осіб, сприяють реалізації їх волі, та задоволенню інтересів суб’єктів.

При цьому центром загальних юридичних зв’язків, що складають основу правовідносин, є правовий статус.

Правовідносини в механізмі правового регулювання виконують такі функції:

а) визначають конкретне коло осіб, на яких поширюється дія норм права у цей момент;

б) закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть додержуватися особи;

в) служать умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності.

Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання – це засіб «переведення» загальних розпоряджень юридичних норм у площину суб’єктивних прав і обов’язків для даних суб’єктів.

4. Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків у механізмі правового регулювання.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків – це фактична поведінка суб’єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов’язків.

Така реалізація може здійснюватись двома способами:

• активний – вчинення дій, що дозволяються або нав’язуються (використання суб’єктивних прав або виконання юридичних обов’язків. Наприклад, брати участь у виборах органів влади або сплачувати податки);

• пасивний – утримування від заборонених дій (додержання заборон. Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадяни не вчиняють протиправних дій).

Таким чином, акти безпосередньої реалізації втілюються в життя у формах використання наданих нормами права можливостей, виконання зобов’язуючого правового припису, додержання правових заборон. Саме з їх допомогою відбувається «переведення» розпоряджень норм права (спочатку виражених у правах і обов’язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин, на що і було спрямоване правове регулювання.

5. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.

Більшість науковців схиляється до думки, що у процесі правового регулювання можлива (але не обов’язкова) стадія застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта – акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Проте слід звернути увагу на те, що даний елемент в механізмі правового регулювання є не обов’язковим коли суб’єкти правовідносин при реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків поводяться правомірно.

Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів, вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов’язки, а також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана і примусово.

Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання використовуються в таких випадках:

1)коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і обов’язків здійснюється органами держави, посадовими особами, а не учасниками відносин. Так, нормами про порядок надання відпусток робітникам і службовцям передбачається, що відпустка конкретній особі надається згідно з наказом адміністрації. Якщо суб’єкти права не в змозі самі реалізувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки, держава в особі компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад, стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя).

2)коли суб’єкти відносин, що регулюються, поводяться протиправно: порушують права, не виконують обов’язки. У цьому разі актом застосування норм права індивідуалізується юридична відповідальність, передбачена нормами права за їх порушення, тобто встановлюється персональна відповідальність правопорушників. У даному випадку акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав і обов’язків завершують правове регулювання.

Ефективність правового регулювання.

Елементами, що впливають на ефективність правового регулювання виступають правова культура та правова свідомість, що складають "суб’єктивну сторону” правового регулювання. Вона характеризує процеси формування та функціонування потреб, інтересів і мотивів поведінки суб’єктів права.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства:

1) культура правосвідомості – високий рівень правосвідомості, що включає оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культура правової поведінки – правова активність громадян, що виражається в правомірному поводженні;

3) культура юридичної практики – ефективна діяльність законодавчих, судових, правозастосовчих та правоохоронних органів.

Правова культура особистості – це обумовлені правовою культурою суспільства ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особистості, що забезпечують її правомірну діяльність.

Правова культура особистості включає:

1) знання законодавства (інтелектуальний зріз). Інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особистості;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів (емоційно-психологічний зріз);

3) уміння користатися правовим інструментарієм – законами й іншими актами – у практичній діяльності (поведінковий зріз).

Правова культура особистості характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання їм правових початків державного і соціального життя. Правова культура особистості означає не тільки знання і розуміння права, але і правові судження про нього як про соціальну цінність, і головне – активну роботу з його здійснення, по зміцненню законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура особистості – це її позитивна правова свідомість у дії. Вона включає перетворення особистістю своїх здібностей і соціальних якостей на основі правового досвіду.

Змістом правової культури особистості є:

1) правосвідомість і правове мислення. Правове мислення повинне стати елементом культури кожної людини;

2) правомірне поводження;

3) результати правомірного поводження і правового мислення.

Свідомість людини, відображаючи об’єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки особи. Свідомість додає цілеспрямований характер людській діяльності.

У свідомості відбивається правова дійсність у виді знань про право, осмислення того, що є право, яким воно було (відношення до права минулих років) і яким повинне бути (відношення до майбутнього права), а також у виді правових установок поведінки як реакції на оцінку діючого права, на роботу правозастосовчих органів.

Правосвідомістьце система ідей, уявлень, емоції і почуттів, що виражають відношення індивіда, групи, суспільства до діючого, минулого чи бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості – усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини та оцінка діючого права з точки зору його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає відношення індивіда до правової дійсності, але і направляє його на визначені зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної і повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації полягає в наступному:

– у відомому ступені ніби випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права

– діє «паралельно» із правом: уловлює потреби його удосконалення щодо упорядкування нових суспільних відносин; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;

– існує «після» права в тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанту поведінки в межах норм права, що реалізуються чи застосовуються;

– є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

– може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону і права з метою подолання прогалин у законодавстві;

– виступає в якості ідейно-морального вимірника професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

– служить способом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) і ін.

Правова свідомість та правова культура здійснюють суттєвий вплив на процес правотворчості. Культура суб’єкта правотворчості відображає загальний рівень розвитку даного суспільства і проявляється не лише в глибині його наукового пізнання, яке дозволяє правильно враховувати результати впливу конкретної правової норми на суспільні відносини, а й в.

Реалізація норм права знаходиться в прямому зв’язку з культурним рівнем громадян, посадових осіб. Чим вище рівень правової культури та правової свідомості особи, тим краще вона знає норми права, тим точніше виконує, використовує, дотримується та застосовує її приписи.

Велике значення мають правова культура та правова свідомість в процесі застосування норм права.

Головною метою правового регулювання є встановлення такого порядку в суспільному житті, який максимально б відповідав приписам правових норм, що базуються на принципах соціальної справедливості. Вся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності та їх практичну реалізацію.

Отже, законність – це режим суспільно-політичного життя, що створюється:

державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного розвитку;

всіма суб`єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) в результаті однакового розуміння та неухильного здійснення ними приписів законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Охоплюючи своєю діяльністю найбільш важливі сфери людського співіснування, законність вносить в них відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.

Як стале явище суспільного життя, законність виникає та формується в умовах цивілізованого суспільства, що здатне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Законність, як необхідна умова гармонійного функціонування людського суспільства, стає реальною силою, коли суспільні відносини набувають нової якості, тобто коли з відносин залежності, придушення та пригнічення вони поступово перетворюються у відносно незалежних та вільних виробників матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих, правових законів, що в однаковому ступені захищають інтереси всіх членів суспільства.

В результаті дотримання режиму законності у суспільстві встановлюється правовий порядок. Правопорядокзаснована на праві та така, що склалася в результаті здійснення ідей і принципів законності упорядкованість суспільних відносин, яка виражається в правомірній поведінці їх учасників.

 

Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter