Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)

 

4. Юридична діяльність, юридичний процес та юридична справа


Термін практика має грецьке походження (praktikos — діяльний, активний). У широкому розумінні практику можна визначити як цілеспрямовану діяльність людини, опанування і перетворення об'єктивної дійсності, всезагальну основу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика — багатозначний термін. З одного боку, це — мотивована діяльність людини, цілеспрямована на досягнення бажаного особистого чи соціального результату. З іншого — це підсумок, результат, досвід, який отримується внаслідок такої діяльності людини. До речі, й у тлумачних словниках зміст практики розуміється багатозначно. Наприклад, В.Даль визначає практику як досвід, саму справу, досвід на справі, справу на досвіді.

У юридичній літературі теж немає єдиного погляду на визначення цього терміна. Деякі вчені (І. Дюрягін, В. Кнапп) під юридичною практикою вбачають саме юридичну діяльність. Інші дослідники, наприклад С. Алєксєєв, визначають юридичну практику як результат, об'єктивований досвід юридичної діяльності. Третя група авторів, такі як В. Леушин, розглядають юридичну практику в нерозривній єдності правової діяльності з сформованим за її результатами юридичним досвідом.

Два перших визначення юридичної практики по суті є правильними, але неповними, оскільки відображають лише один бік юридичної практики. Третє визначення юридичної практики найбільш всебічно характеризує сутність цього явища проте, на наш погляд, вимагає певного уточнення.

Людина, як свідомий вольовий суб'єкт, існуючи у суспільстві, має певні інтереси і потреби. Бажаючи їх задовольнити людина свідомо формує відповідні цілі. Для досягнення поставлених цілей особа здійснює необхідну діяльність, використовуючи потрібні і доступні засоби. Здійснюючи таку діяльність, людина вступає у відносини з іншими членами суспільства, реалізуючи норми права, які регулюють ці відносини. При цьому, різні люди, бажаючи отримати однаковий результат, можуть вчиняти різні дії, використовувати різні засоби та реалізовувати різні правові норми. Внаслідок цього деякі з них досить легко і швидко задовольняють свої інтереси та потреби, інші досягають поставленої мети затративши багато зусиль і часу, треті взагалі не отримують бажаного результату. З часом інші люди, бажаючи досягти того ж результату, починають вчиняти і використовувати такі ж дії та засоби, як і особи, котрі досягли цього результату найбільш легко і швидко. Поступово у суспільстві формуються певні моделі (порядки, правила) найбільш ефективних і оптимальних дій, необхідних для досягнення бажаного особистого чи суспільного результату.

Юридичну практику можна розглядати у динамічному і статичному аспектах. У динаміці вона проявляється у правовій діяльності суб'єкта суспільства, спрямованій на досягнення поставленої мети. Статичний бік характеризує юридичну практику як сформовану в суспільстві модель, порядок дій, здійснення яких призведе до бажаного результату з найменшими витратами зусиль і часу.

З огляду на викладене можна визначити юридичну практику як сформовану в суспільстві діяльність соціальних суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб'єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цій правовій діяльності:

— юридична практика є частиною суспільної практики, відповідно їй притаманні загальні риси, що характеризують будь-яку суспільну практику;

— юридична практика має суспільний характер, оскільки вона обумовлена іншими типами соціальної практики, будь-яка правова діяльність припускає певну взаємодію суб'єктів суспільства, отриманий правовий досвід та сформовані на його підставі соціальні моделі дій є сукупним продуктом суспільної діяльності;

— юридична практика є свідомою діяльністю, припускає обізнаність і усвідомлення соціального суб'єкта про існуючі в суспільстві досвід, моделі дій для отримання результату, якого бажає досягти цей суб'єкт. Якщо особа вчиняє дії на досягнення поставленої мети не будучи обізнаною і не усвідомлюючи існуючого суспільного досвіду, правильніше говорити про певну правову діяльність такої особи, а не про юридичну практику;

— юридична практика здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень. Суттєві регулятивні основи закладені у зовнішніх природних, соціальних, правових, економічних, політичних, матеріальних, духовних та інших факторах, які впливають на дії членів суспільства, спрямовують їх діяльність, обмежуючи суб'єктивізм і волюнтаризм;

— юридична практика впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті. Здійснювана у межах правових норм вона разом з тим заповнює прогалини у праві, врегульовує нерегламентовані правом суспільні відносини, усуває суперечності, колізії у праві, створює прецеденти та формує звичаї у суспільстві;

— юридична практика є одним з вагоміших елементів правової системи суспільства. Вона — своєрідний місток між правом і правосвідомістю та правовідносинами у суспільстві. Без юридичної практики неможливі виникнення, розвиток і функціонування правової системи. Юридична практика поєднує нормативно-правові й індивідуально-правові приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї з рішеннями, що приймаються на їх реалізацію, тощо;

— юридична практика є частиною культури суспільства. Дослідження джерел юридичної практики дає уявлення про державний і суспільний лад певної країни, економічний, соціальний, правовий, політичний устрій відповідного суспільства у різні часи його існування;

— юридична практика впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші. Це методологічно важливе положення треба враховувати при розробленні і втіленні у життя будь-яких планів і програм економічного, політичного, соціального устрою суспільства. Юридична практика є критерієм істинності права і правової діяльності.

Під структурою (від лат. structura — порядок, устрій, розташування) розуміють сукупність стійких зв'язків об'єкта, які забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, збереження його основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх вимірах.

Структура будь-якого типу соціально-історичної практики включає потребу, мету, мотив, цілеспрямовану діяльність, предмет, засоби і результат.

Враховуючи, що юридична практика є різновидом суспільної практики, її структуру можна визначити як сукупність складових елементів, що взаємопов'язані один з одним, і разом забезпечують цілісність юридичної практики як правового явища, збереження її соціальних і правових властивостей та виконання цією практикою суспільних функцій.

Відповідно складовими елементами структури юридичної практики є:

- суб'єкт;

- потреби суб’єкта;

- визначені цілі;

- сформовані мотиви;

- визначений предмет;

- здійснювана діяльність, використані засоби та досягнутий суспільний чи особистий результат.

Суб'єктами юридичної практики виступають члени суспільства, які мають свої потреби, бажають досягти поставлених цілей та вступають для цього у відносини з іншими особами чи соціальними установами. У правовій науці серед суб'єктів суспільних відносин виокремлюють основних носіїв, без яких неможливе існування юридичної практики та від яких безпосередньо залежить вирішення правового казусу, та інших учасників практики, які сприяють основним суб'єктам у здійсненні діяльності.

Суб'єкти мають власні потреби у будь-чому об'єктивно необхідному для підтримання життєдіяльності і розвитку організму людини, її особистості, соціальної групи, суспільства в цілому. Потреби можуть бути біологічними і соціальними та є динамічним явищем, оскільки постійно змінюються. На підставі задоволених потреб виникають нові, більш високі, що пов'язано з включенням особи у різні сфери і форми діяльності. Потреби відображаються у психіці людини, у почутті й усвідомленні незадоволеності, невідповідності між внутрішнім станом і зовнішніми умовами діяльності та проявляються у її цілях і мотивах.

Бажаючи задовольнити власні потреби та досягти внутрішньої гармонії, суб'єкти виробляють спонукаючі мотиви та формують відповідні цілі, які є ідеальним, розумовим відображенням очікуваного результату в свідомості людини. Формуючи власні цілі та плануючи здійснення певної діяльності на їх досягнення, людина визначає предмет діяльності, необхідні засоби, шляхи і порядок вчинення необхідних дій. При цьому особа усвідомлює і аналізує сформовані у суспільстві моделі (порядки, правила) найбільш ефективних і оптимальних дій, здійснення яких приведе до бажаного особистого чи суспільного результату з найменшими витратами зусиль і часу.

Предметами юридичної практики є матеріальні й нематеріальні блага, суспільні відносини, дії чи бездіяльність членів суспільства, інші об'єкти і явища, на які спрямована юридична діяльність суб'єкта для досягнення поставленої ним мети та отримання очікуваного результату.

Правова діяльність як динамічний бік юридичної практики полягає у вчиненні соціальним суб'єктом юридичних дій (бездіяльності), які спрямовані на отримання бажаного суспільного чи особистого результату та тягнуть певні юридичні наслідки. Сукупність взаємопов'язаних між собою юридичних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, складає операцію. Особливість правової діяльності як структурного елемента юридичної практики полягає у тому, що юридичні дії (бездіяльність) вчинюються соціальним суб'єктом відповідно до сформованої у суспільстві моделі найбільш ефективних і оптимальних дій, здійснення яких дозволить отримати бажаний результат з найменшими витратами зусиль і часу.

При здійсненні правової діяльності соціальним суб'єктом використовуються певні необхідні, доступні і допустимі правові засоби. Під засобами розуміють допустимі правом предмети і явища, за допомогою яких забезпечується здійснення правової діяльності на досягнення поставленої мети й отримання бажаного результату. Серед правових засобів можна виділити наступні види: загальносоціальні — моральні норми, соціальні правила; технічні — інструменти, прилади тощо; спеціально-юридичні — угоди, правові норми, принципи інше.

Правові засоби можуть використовуватись у різні способи — певні шляхи досягнення поставленої мети з використанням конкретних засобів при наявності відповідних умов діяльності. Способи у певній мірі визначають стиль суб'єктів суспільства, а інтегровані у єдине ціле споріднені способи становлять той чи інший метод правового впливу. Система способів і методів, спрямованих на досягнення найближчих цілей, складає юридичну тактику, а спрямованих на досягнення головних, фундаментальних цілей — юридичну стратегію.

Внаслідок здійснення правової діяльності соціальний суб'єкт отримує певний особистий чи суспільний результат. Під результатом юридичної практики розуміють бажаний підсумок, отриманий суб'єктом суспільства завдяки здійсненню правової діяльності згідно з сформованою у суспільстві моделлю вчинення дій, що дозволяє цьому суб'єкту задовольнити відповідну індивідуальну чи колективну потребу.

В юридичній літературі виокремлюють зовнішню і внутрішню форми юридичної практики. Під зовнішньою формою розуміють різні юридичні акти — документи (нормативні й індивідуальні, судові й слідчі, нотаріальні тощо), у яких закріплюються правові дії, методи і засоби їх здійснення, прийняті рішення. До внутрішньої форми, тобто способу організації, внутрішнього зв'язку елементів змісту, відносять: процедурно-процесуальне оформлення юридичної практики, яке визначає коло її суб'єктів, обсяги їх процесуальних прав і обов'язків, умови вступу в правовий процес, порядок використання засобів і методів, строки і час вчинення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття і виконання рішень, порядок їх оскарження та інші вимоги, які поєднують різні властивості й елементи здійснюваної практичної діяльності.

В суспільному житті структура юридичної практики може значно ускладнюватись внаслідок одночасного здійснення багатьма суб'єктами дій, спрямованих на досягнення спільних цілей та взаємопов'язаних генетичними, функціональними, внутрішніми, зовнішніми, прямими, зворотними, правовими, неправовими, іншими зв'язками та відносинами, коли результати діяльності одних суб'єктів є відправною точкою діяльності інших суб'єктів.

Залежно від видів правової діяльності юридичну практику можна класифікувати на:

- правотворчу,

- правотлумачну,

- правореалізаційну,

- практику систематизації права,

- правового виховання.

В залежності від суб'єктів правової діяльності:

- законодавчу,

- судову,

- слідчу,

- нотаріальну,

- антимонопольну тощо.

Майже кожний з вказаних видів юридичної практики можна класифікувати на підвиди. Наприклад, у судовій практиці: за підвідомчістю виокремлюються — практика Конституційного Суду України, господарських судів, неспеціалізованих судів загальної юрисдикції; за категоріями справ — практика вирішення кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ.

Функції юридичної практикице певні напрями впливу юридичної практики на суспільне й особисте життя суб'єктів суспільства, які визначають природу і сутність названої практики, її місце у правовій системі суспільства, соціально-правове призначення та перетворюючий характер.

У правовій науці вчені визначають різні функції юридичної практики. Так, С. Алєксєєв виокремлює три функції юридичної практики: правоспрямовуючу, правоконкретизуючу і сигнально-інформаційну. Інші автори, наприклад В. Леушин, визначають за юридичною практикою чотири функції: формування права, правоконкретизації, удосконалення правозастосовчої діяльності і виховання. Треті, такі як В. Карташов, класифікують функції юридичної практики за сферами суспільного життя (економічна, політична, соціальна, ідеологічна, екологічна, демографічна тощо); способами дій, характером діяльності і здійснюваними юридичними перетвореннями (правотворча, правозастосовча, правороз'яснювальна тощо); цілями юридичного впливу (регулятивні — реєстраційно-посвідчувальні, регулятивно-орієнтаційні та охоронні — правозабезпечувальна, превентивна, правовідновлююча, компенсаційна, каральна); способами і результатами юридичного впливу (правостворююча, правоприпиняюча, правозмінююча); часом впливу (постійна, тимчасова).

Основні шляхи вдосконалення юридичної практики у правореалізаційній діяльності можна виділити такі:

— вчасне і ефективне правове врегулювання суспільних відносин, регламентування яких вимагається нагальними потребами життя суспільства;

— створення правових норм, які б врегульовували суспільні відносини таким чином, щоб члени суспільства мали можливість задовольнити особисті чи соціальні потреби з найменшими затратами зусиль і часу;

— правове санкціонування уповноваженими органами державної влади сформованих у суспільстві звичаїв і прецедентів;

— безвідкладне правове врегулювання існуючих у системі права суперечностей, прогалин, інших неузгодженостей;

— чітке встановлення системи органів державної влади, які мають повноваження застосовувати норми права, та визначення меж правозастосування;

— докладне врегулювання процесуальними нормами порядку застосування правових норм кожним органом державної влади, уповноваженим на правозастосування;

— правове запровадження конкретизації норм права у правозастосовчій діяльності, визначення обсягу повноважень певних державних органів на конкретизацію права, межі конкретизації та юридичну силу конкретизаційних актів;

— підвищення правової культури та свідомості осіб, які реалізують (особливо застосовують) правові норми у правореалізаційній діяльності.

Серед шляхів удосконалення юридичної практики в діяльності по систематизації права доцільно зупинитись на наступних:

— правове визначення державних органів, наукових установ, навчальних закладів, інших суб'єктів, які здійснюють діяльність з систематизації законодавства, встановлення повноважень і обов'язків цих суб'єктів стосовно систематизації права;

— запровадження у праві планування правосистематизуючої діяльності уповноваженими суб'єктами на коротко-, середньо- та довгочасові терміни;

— докладне врегулювання процедури здійснення всіх видів систематизації правових норм уповноваженими суб'єктами права;

У правовому вихованні основні шляхи удосконалення юридичної практики вбачаються такими:

— розроблення і правове затвердження національної програми розвитку правової культури та підвищення правової свідомості суспільства;

— запровадження реалізації програм правового виховання у навчальних закладах, соціальних групах, політичних партіях, органах державної влади, установах, організаціях, підприємствах, родинах тощо.

Головне призначення права полягає в організації відносин людей, їх поведінки, врахуванні особистих потреб членів суспільства та спрямуванні їх дій в русі суспільних інтересів. Виконуючи це соціальне призначення право виступає важливим засобом регулювання взаємних відносин індивідів, соціальних угруповань, всього суспільства в цілому. Регулювання правом суспільних відносин здійснюється шляхом надання прав, покладення обов'язків, введення заборон, видання рекомендацій. Для того, щоб члени суспільства знали і могли використовувати надані їм права, могли виконувати покладені на них обов'язки та утримуватись від вчинення заборонених дій, право об'єктивується у суспільстві у певних правилах поведінки — нормах права. Ці норми встановлюються суспільством або за його уповноваженням державою, мають загальнообов'язковий характер і охороняються шляхом притягнення порушників до відповідальності та застосування до них заходів примусу. Правові норми, які надають права, покладають обов'язки, вводять заборони та встановлюють відповідальність за порушення, в науці теорії держави і права умовно іменуються матеріальними.

Слід зауважити, що відносини між людьми в суспільстві надзвичайно різноманітні й багатобічні, вони відзначаються складністю та ступеневістю. Наприклад, використання підприємцем свого права на здійснення окремого виду господарської діяльності передбачає його попередній обов'язок подати визначені документи та отримати ліцензію від певного державного органу, при цьому на цей орган покладеться обов'язок видати ліцензію та забороняється вимагати інші, не передбачені законом документи. У вказаних відносинах можуть бути задіяні інші суб'єкти, на яких покладаються обов'язки з посвідчення дійсності документів, проведення попередніх перевірок тощо.

Зазначені різноманітність, багатобічність і складність відносин вимагають встановлення у суспільстві правових механізмів, процедур використання прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності. З цією метою суспільство або — за його уповноваженням — держава впроваджують певні норми права, які у юридичній науці отримали назву процесуальних. Процесуальні норми, як і матеріальні, також можуть встановлювати певні права, обов'язки, заборони. Разом із тим соціальне цільове призначення цих норм інше — забезпечувати оптимальне та ефективне використання суб'єктами суспільства своїх прав, виконання ними обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, понесення відповідальності, які закріплюються матеріальними нормами права.

Об'єктом регулювання процесуальних норм є відносини між членами суспільства щодо порядку, процедури використання ними прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, понесення відповідальності.

Суб'єктами регулювання процесуальних норм можуть бути різноманітні члени суспільства, наприклад: фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства); соціальні угруповання (нації, народності, меншини); державні, місцеві органи, установи (міністерства, адміністрації, ради, суди); суспільні об'єднання (партії, спілки, союзи); господарські організації (підприємства, товариства) тощо.

Залежно від важливості, складності, багатобічності суспільних відносин кількість процесуальних норм, що регулююють порядок здійснення діяльності з використання певного права, виконання обов'язку, утримання від забороненої дії, понесення відповідальності, може бути різною. Сукупність таких процесуальних норм складає певний порядок діяльності членів суспільства.

Метою (соціальним призначенням) вказаного процесуального порядку є найбільш оптимальне й ефективне досягнення суб'єктами суспільства бажаного суспільного чи особистого результату, а саме, використання права, виконання обов'язку, утримання від вчинення забороненої дії, понесення відповідальності тощо.

Підсумовуючи викладене вище можна дати наступне визначення поняттю юридичного процесу. Юридичний процес є встановлений нормами права порядок здійснення соціальними суб'єктами діяльності зі створення, тлумачення та реалізації правових норм, спрямований на досягнення цими суб'єктами суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичного процесу проявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цьому унормованому порядку правової діяльності:

— одночасність виникнення і дії процесуальних норм разом з нормами матеріального права, здійснення яких спрямоване забезпечувати такі процесуальні норми. Затримка у прийнятті або відсутність процесуальних норм може значно утруднити або взагалі перешкодити здійсненню матеріальних норм;

— відповідність законодавчого рівня процесуальних норм законодавчому рівню відповідних норм матеріального права. Оскільки порядок, наприклад, використання права невіддільний від самого права, то норми, які запроваджують у суспільстві саме право та порядок його використання, повинні мати однакову юридичну силу. Недотримання цієї ознаки значно принижує авторитет юридичного процесу, що позначається на його ефективності;

— узгодженість процесуальних і матеріальних норм. Норми процесуального права повинні бути за своїм змістом узгоджені з матеріальними нормами, здійснення яких ці процесуальні норми забезпечують;

— розміщення процесуальних і матеріальних норм в одному правовому акті. В ідеалі процесуальні норми повинні розміщуватись у тому ж правовому акті одразу після матеріальних норм, порядок здійснення яких ці процесуальні норми встановлюють. Коли таке розміщення неможливе, наприклад, через детальність процесуального регулювання, вимоги простоти й економії законодавчого тексту, потрібно у правовому акті, який надає право, передбачає обов'язок чи встановлює заборону, робити відсилку на конкретні процесуальні норми чи акти, які визначають порядок реалізації цього права, обов'язку або заборони;

— відповідність змісту процесуальних норм їх соціальному призначенню. Процесуальні норми мають регулювати порядок діяльності суб'єктів з використання прав, виконання обов'язків, дотримання заборон, понесення відповідальності та не повинні торкатись змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм;

— багатоваріантність і диспозитивність процесуального регулювання. Процесуальні норми мають встановлювати порядок, який передбачає якомога більше шляхів здійснення норм матеріального права та можливсть суб'єктів самостійно обирати ці шляхи;

— демократизм процесуального регулювання. Процесуальні норми мають свій власний зміст, тому їм, як і матеріальним нормам, властива така змістовна ознака, як демократизм;

— доступність юридичного процесу. Процесуальні норми повинні бути інформаційно доступними, соціальні суб'єкти мають бути обізнані про існування певних процесуальних порядків, їх зміст та механізми дії. Мова викладення правового акта, що містить процесуальні норми, повинна бути ясною, чіткою, простою. Доступність юридичного процесу залежить також від простоти і надійності процесуальних форм, механізмів звернення до уповноважених органів та порушення юридичного процесу;

— законність процесуального порядку. Процесуальні норми повинні мати правовий характер, відповідати процесуальним нормам більшої юридичної сили та змістовно не суперечити нормам матеріального права, здійснення яких вони забезпечують;

— системність юридичного процесу. Процесуальному порядку властиві такі системні ознаки, як раціональна достатність регулювання, надійність і гарантованість здійснення процесу, ефективність і оптимальність процесуального регулювання, послідовність (черговість, стадійність) і строковість процесуальних дій.

Отже, процесуальні норми, формуючи юридичний процес, повинні визначати: цільове призначення процесу; тип основаних відносин; коло осіб, які беруть участь у процесі; дії, що здійснюються учасниками процесу; послідовність здійснення цих дій; строки і місце здійснення дій у юридичному процесі; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

Види юридичного процесу за видами правової діяльності

  • правотворчий,
  • правотлумачний
  • правореалізаційний.

Юридичний процес як елемент правової системи, як порядок правової діяльності, як частина правового життя суспільства здійснюється за певними принципами. Принципи юридичного процесу являють собою основні ідеї, вихідні засади його формування, розвитку і функціонування. Принципи властиві юридичному процесу можна поділити на загальноправові, що належать до юридичного процесу, як частини права; загальнопроцесуальні, які властиві саме юридичному процесу у всіх його видах; видові, за якими здійснюються окремі види юридичного процесу.

Серед загальноправових принципів, що властиві юридичному процесу у науці теорії держави і права визначають:

принцип загальнообов'язковості процесуальних норм для всіх соціальних суб'єктів та пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами;

принцип законності і юридичної гарантованості процесуальних прав особи, встановлених законом, пов'язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів;

принцип верховенства закону, закріплюючий вищу юридичну силу норм конституції та законів над іншими нормативно-правовими актами, несуперечливість правових норм;

принцип процесуальної справедливостівідбиває загальносоціальну сутність юридичного процесу, прагнення до пошуку компромісу між учасниками відносин, відповідність дій їх соціальним наслідкам, наявність певних процесуальних механізмів;

принцип процесуальної рівностізакріплює рівний правовий процесуальний статус всіх членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, релігіозної належності тощо;

принцип юридичної відповідальності суб'єктів юридичного процесу за порушення процесуальних норм.

Крім загальноправових принципів юридичний процес здійснюється із дотриманням загальнопроцесуальних принципів серед яких можна відзначити:

принцип гласності юридичного процесу, що встановлює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства;

принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні і обгрунтуванні кожною особою власної точки зору;

принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів;

принцип юридичної сили і обов'язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів;

принцип дії конституційного і судового контролю в процесуальній сфері.

Існують також принципи, притаманні окремим видам юридичного процесу. Наприклад, правотворчий процес здійснюється також за принципами: погоджувального начала у правотворчих процедурах; голосування; кворуму і більшості; поєднання відкритості і таємності голосування; пропорційності голосування кількості голосуючих; вищого і судового контролю за правотворчістю тощо. Правореалізаційному процесу притаманні принципи: строковості цього процесу; заборони бути суддею у власній справі; можливості судового і позасудового оскарження процесуальних актів; здійснення правосуддя тільки судом; незалежності судей та інших посадових осіб; неможливості існування декількох інстанцій з дублюючими повноваженнями; безперервності; об'єктивної істини; безпосередньості; відносності й допустимості доказів; забезпечення права на захист і юридичну допомогу; імунітет свідків, виконання правових процесуальних актів тощо.

Послідовність здійснення членами суспільства дій, встановлених процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях юридичного процесу. Стадія юридичного процесу — це сукупність взаємопов'язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу. Стадійність юридичного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених попередньою стадією юридичного процесу.

Кожний вид юридичного процесу складається з власної кількості та змісту стадій цього процесу.

У правовій науці виокремлюють наступні стадії процесу правотворчості:

а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об'єктивної потреби у правовій регламентації;

б) визначення суб'єкта уповноваженого прийняти правове рішення і виду правового акта;

в) прийняття рішення про підготовлення проекту правового акта;

г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта;

д) підготовлення проекту правового акта;

є) попередній розгляд проекту акта;

е) суспільне обговорення проекту акта;

ж) офіційний розгляд проекту акта відповідним органом;

з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили.

Процес тлумачення норм права можна поділити на наступні стадії:

правороз'яснювальна ініціатива;

узагальнення юридичної практики та перевірка необхідності у наданні тлумачення норми;

з'ясування змісту правової норми, отримання результату з'ясування, перевірка його на адекватність волі законодавця;

розроблення і обговорення проекту правотлумачного акта;

прийняття або затвердження акта тлумачення;

опублікування вказаного акта.

У правореалізаційному процесі найбільшою стадійністю характеризується процес застосування права. Серед стадій правозастосування виділяють:

встановлення і дослідження фактичних обставин справи;

вибір і аналіз правової норми з точки зору її справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб;

тлумачення змісту норми права, прийняття рішення та видання правозастосовчого акта;

доведення змісту прийнятого рішення до відома інших членів суспільства.

Юридична справа — сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, які стосуються передбаченої нормами права певної життєвої обставини, що прийнята до процесуального провадження для встановлення істини.

Юридична справа як документальне утворення формується відповідно до рішень уповноважених органів з метою фіксації фактів в установленому законом порядку, змісту і результатів процесуальної діяльності цих органів. Матеріали справи включають також документи правозастосовних органів.

Юридична справа

існує реально;

є індивідуалізованою (стосується певного казусу, конкретної особи);

має початок і кінець;

підлягає реєстрації (має обліково-реєстраційний номер).

Сферу юридичних справ складають цивільні спори, правопорушення, сімейні конфлікти, трудові конфлікти та ін. Життєва обставина, прямо передбачена законом, що прийнята до процесуального провадження, є елементарним об'єктом юридичної діяльності і має потребу в професійному документальному забезпеченні з боку юриста-практика. Наприклад, кримінальним законом передбачено, що є злочин і які види покарання слід застосовувати до злочинця за вчинені правопорушення. Злочин вимагає застосування заходів кримінального покарання з боку держави, яка в особі уповноважених органів (дізнання, попе­реднє слідство, прокуратура, суд) через певні провадження, що ними порушуються, приймає рішення у справі, котре є підсумковим документальним продуктом професійної діяльності цих органів.

Вирішення юридичної справи — творчий акт мислення, уміння ана­лізувати факти і спираючись на норми права робити офіційні інтелектуально-вольові узагальнення у виді документально оформленого результату — ухвалюючого акту. Ухвалюючий акт — це заключний процесуальний акт юридичного характеру.

Процесуальний акт — процесуальна дія чи рішення посадової особи або органу, уповноважених законом виконувати завдання судочинства, контролю та інші, які мають процесуальну форму і фіксуються в процесуальних документах. Процесуальний акт є збірним поняттям, ним може бути як акт юридичного характеру, так і акт (процесуальна дія), що не має суто юридичного значення, але відіграє чималу роль у процесі.

 

Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter