Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)

 

Тема 8. Поведінка особи та її юридичні наслідки


План:

 

1. Сучасна концепція правової поведінки особи.

2. Державно-правовий примус та юридична відповідальність як різновид соціальної відповідальності.

3. Пільги, заохочення, стимули та обмеження в праві.

4. Юридичний конфлікт та проблеми його врегулювання

 


 

1. Сучасна концепція правової поведінки особи


Право є важливим інститутом регламентації, розвитку й охорони суспільних відносин. Проте самі ці відносини є продуктом життєдіяльності людей, їх поведінки в суспільстві. В суспільних науках є багато визначень поняття "поведінки”. В теорії права виділяють декілька найбільш суттєвих характеристик поведінки:

а) поведінка повинна бути соціально значущою;.

б) вона повинна проявлятись зовні і фіксуватись органами інших суб’єктів відчуття;

в) поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.

г) поведінка характеризує тільки ту діяльність і спілкування, які ззовні виявляють внутрішній стан людини.

Одним із факторів який визначає місце і роль особистості в державно-організованому суспільстві, є її відношення до права, що знаходить свій вираз в її вольових, усвідомлених діях. Такими діями є правові вчинки – правомірні чи неправомірні. Підлягаючи впливу права, дієздатний суб’єкт свідомо співвідносить з правовими нормами всі свої поступки і або виконує їх приписи, чи діє всупереч ним. Така поведінка суб’єкта є правовою, оскільки вона врегульована нормами права.

Таким чином, правова поведінкаце соціально-значуща поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Правовій поведінці властиві такі основні ознаки:

а) соціальне значення поведінки;

б) знаходження поведінки під контролем свідомості і волі людини;

в) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності;

г) регламентованість поведінки правом;

ґ) наявність механізму державного контролю за відповідністю поведінки встановленим нормам права;

д) здатність поведінки тягнути за собою юридичні наслідки.

В теорії права розроблено також поняття механізму правової поведінки, як сукупності засобів за допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом.

В зміст механізму правової поведінки включають:

а) правові норми, що регулюють поведінку людини;

б) юридичні факти з якими закон зв'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;

в) правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права і юридичні обов'язки;

г) акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов’язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість та правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному, окремо взятому випадку правової поведінки.

Види правової поведінки:

1. Правомірнаяка є соціально корисною чи припустимою та відповідає нормам права.

2. Неправомірна (протиправна), яка є соціально шкідливою та суперечить нормам права.

3. Об’єктивно протиправне діяння - це такий вид правової поведінки, який має зовнішні ознаки правопорушення, але у його складі відсутній суб’єкт (наприклад вчинення діяння неделіктоздатною особою) або суб’єктивна сторона (наприклад, пошкодження майна громадян пожежником в процесі гасіння пожежі).

4. Зловживання правом, тобто така поведінка яка, як правило,відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою. Наприклад, громадянин, маючи право придбати квиток, що дає можливість перегляду спектаклю, купує декілька квитків, заздалегідь знаючи, що відвідає театр один і цим самим обмежує подібне право інших громадян.

Всі інші дії можна назвати юридично байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання. Одночасно необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує й інший підхід до поняття правової поведінки. Відповідно до цієї точки зору правова поведінка – це поведінка суб’єктів суспільних відносин, яка відповідає вимогам права (законів та інших нормативно-правових актів). Антиподом правової поведінки є правопорушення. За такого підходу відбувається ототожнення правової та правомірної поведінки.

Правова поведінка складається з елементів – правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називаютьскладом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

а) фізичною (діяльність);

б) усною (вербальною);

в) письмовою (документальною).

Таким чином, сама правова сфера суспільного життя робить вчинки різних суб’єктів правовими, які за своєю низкою ознак дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками проводиться також відмінність між правомірною та протиправною поведінкою.

Основну масу поступків людей у сфері права складає правомірна поведінка, тобто правомірні діяння, у вигляді позитивних дій чи бездіяльності, які виступають основою нормального функціонування будь-якого суспільства.

В узагальненому вигляді можна назвати наступні ознаки правомірної поведінки:

а) відповідає правовим приписам;

б) співпадає з вимогами права;

в) не протирічить нормам права;

г) не заборонена правом;

ґ) що вимагається правовою нормою;

є) що дозволена в межах суб'єктивного права;

д) що виражає позитивне відношення особи до правових принципів і норм.

Таким чином, правомірна поведінка – це суспільно-корисна чи суспільно-припустима правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм і охороняється державою.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна поведінка виступає як загальна форма реалізації суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Правомірну поведінку суб'єктів можна класифікувати за різними критеріями, але найбільш суттєвою та поширеною є класифікація правомірної поведінки за своїми психологічними ознаками, залежно від активності суб'єкта: а) соціально-активна (принципова); б) позитивна (звична); в) конформістська (пристосовницька); г) маргінальна.

Соціально-активна (принципова) поведінка найбільш соціально значуща, ґрунтується на глибоко усвідомленій впевненості особи в необхідності і цінності права, в доцільності правового регулювання правових відносин та доцільності діяти правомірно.

Правова активність особи, як різновид соціальної активності формується за допомогою процесів саморегуляції, самореалізації, самодіяльності, самоконтролю і самовиховання. Соціальна активність особи виступає в різних формах, таких, як громадська, політична, цивільна, культурна, моральна, правова та інші. Соціально-активна (принципова) поведінка це інтенсивна, ініціативна, глибоко усвідомлена позитивна поведінка особи, пов'язана з реалізацією не тільки особистого, але й громадянського інтересу, з боротьбою за тріумф права, законності, справедливості. Наприклад, працівник ДАІ у вільний від роботи час та з власної ініціативи відвідує школу та проводить заняття з правил дорожнього руху зі школярами.

Позитивна (звична) правомірна поведінка ґрунтується на звичці особи без глибокого усвідомлення і творчої активності діяти правомірно. Наприклад, цей вид правомірної поведінки може бути у інженера, який звик сумлінно виконувати свої обов'язки, але не проявляє при цьому ні ініціативи, ні творчості.

Конформістська (пристосовницька) поведінка характеризується пасивно-пристосовницьким ставленням до правового середовища і здійснюється за принципом "роби так, як роблять інші”. Наприклад, пасажир компостує талон у громадському транспорті через те, що усі інші пасажири роблять саме так.

Найбільш небажаним видом правомірної поведінки для демократичного, правового суспільства є маргінальна поведінка особи. Ця поведінка також відповідає правовим вимогам, але особа діє правомірно тільки під впливом страху перед покаранням, під впливом державного примусу. Достатньо такій особі відчути, що її поведінка слабко контролюється з боку держави і її органів, як ця людина переступає межі правомірності і починає діяти протиправно. Наприклад, водій не порушує правила дорожнього руху лише у зв’язку з тим, що на дорозі присутні працівники ДАІ.

Таким чином, правомірна поведінка в значній мірі залежить від рівня правової свідомості, деформація якої проявляється у викривленні уявлень про цінність права. Проявами такої правосвідомості є: правовий нігілізм, правовий популізм та правовий ідеалізм.

В сучасній літературі поняття „правовий нігілізм” розглядається у вузькому та широкому розумінні. Правовий нігілізму вузькому розумінніабо абсолютний правовий нігілізм зводиться до повного, абсолютного заперечення права, законів, до їх свідомого ігнорування.

Правовий нігілізм у широкому розумінні або відносний правовий нігілізм зводиться до скептичного, зневажливого або іншого негативного відношення до права, законів, нормативного порядку.

Правовий популізм виявляється насамперед у правотворчій діяльності. Популістські нормативно-правові акти, як правило, спрямовані не на впорядкування суспільних відносин і вирішення соціальних проблем, а на підвищення політичного рейтингу посадових осіб або тих, хто прагне завоювати владу будь-якими способами.

Правовий ідеалізм це переоцінка реальних можливостей права впливати на суспільні відносини і процеси.

Перераховані нами фактори можуть негативно впливати на правомірну поведінку громадян, носять деструктивний характер і становлять значну загрозу для суспільства.

Одним з видів правової поведінки є протиправна поведінка (правопорушення). У соціальному розумінні це поведінка, яка суперечить інтересам суспільства, оскільки вона спроможна нанести йому шкоду.

В юридичній літературі існує велика кількість різноманітних визначень правопорушення. В узагальненому вигляді вони зводяться до того, що правопорушення – це суспільно-небезпечне або шкідливе, неправомірне (протиправне), винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Правопорушенню властиві такі юридичні ознаки:

1. Має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах; невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону.

2. Виражається в поведінці – протиправній дії (грабіж, крадіжка, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі.

3. Є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина – це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

4. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі особи деліктоздатними не вважаються).

5. Є караним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника передбачає мету захисту правопорядку, прав і свобод громадян.

6. Правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини (кримінально-правові, кримінально-процесуальні, кримінально-виконавчі).

Вищезазначені ознаки правопорушення узагальнюються у напрацьованому юридичною наукою понятті "склад правопорушення”.

Отже, склад правопорушення – це система ознак та елементів протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Таким чином, склад правопорушення включає в себе чотири структурні елементи:

а) об'єкт;

б) об'єктивна сторона;

в) суб'єкт;

г) суб'єктивна сторона.

Об'єкт правопорушення – це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає дане правопорушення, а також порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок.

Слід відрізняти поняття об'єкта правових відносин і об'єкта правопорушення. Якщо об'єктом правовідносин можуть бути різні предмети матеріального і духовного характеру, то об'єктом правопорушення можуть бути тільки суспільні відносини, які охороняються нормами права, а матеріальні предмети і духовні блага можуть виступати в якості предмета правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення – це зовнішній акт суспільно-небезпечного чи суспільно-шкідливого діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди.

Ознаками об'єктивної сторони правопорушення вважають дію чи бездіяльність суб’єкта, суспільно-небезпечні чи суспільно-шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, а також місце, час, способи та засоби вчинення правопорушення.

Дія – це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що людиною керуються.

Бездіяльність – це пасивна поведінка людини, тобто невиконання тих дій, які особа зобов'язана була і могла виконати в конкретних умовах. В деяких випадках для визнання правопорушення достатньо лише бездіяльності, а в інших – закон вимагає настання суспільно небезпечних чи шкідливих наслідків, під якими розуміється небажані зміни в об'єкті посягання. Наприклад, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні пошкодження, визнається злочином (ст. 136 Кримінального кодексу України).

Причинний зв'язок, як ознака об'єктивної сторони складу правопорушення, має місце тоді, коли шкідливі чи небезпечні наслідки об'єктивно походять від даної протиправної дії чи бездіяльності.

Кожне правопорушення вчинюється в певний проміжок часу, в певному місці чи декількох місцях, в певній обстановці, в той чи іншій спосіб, тими чи іншими засобами (факультативний елемент об’єктивної сторони правопорушення).

Важливим елементом складу правопорушення є суб'єкти правопорушення, тобто фізичні і юридичні особи. Фізичні особи це індивіди, які досягли певного віку і є осудними. Це громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, крім громадян, що користуються дипломатичним імунітетом.

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Зокрема, кримінальне законодавство визнає суб'єктами злочину фізичних осудних осіб, які до моменту вчинення злочину досягли 16-ти річного віку. За окремі злочини цей вік законом знижується до 14-ти років (ст.22 Кримінального кодексу України).

Суб'єктом складу адміністративного правопорушення визнається особа, якій до моменту вчинення адміністративного проступку виповнилось 16 років (ст.12 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Колективними суб'єктами правопорушень можуть бути державні органи, громадські організації (наприклад, профспілки), юридичні особи.

Суб'єктами дисциплінарного та матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного – фізичні і юридичні особи, адміністративного – переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.). На сьогоднішній день активно обговорюється можливість й кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою, чи групою фізичних осіб. Наприклад, у ч. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Склад правопорушення включає і такий елемент, як суб'єктивна сторона. Це внутрішня сторона правопорушення, яка характеризується психічним ставленням суб’єкта до свого протиправного діяння. Елементами, що включаються в зміст суб'єктивної сторони є вина, мотив та мета правопорушення.

Під виною розуміють психічне відношення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного чи суспільно-шкідливого діяння і негативних наслідків як у формі умислу так і необережності.

Умисел, як форма вини, характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний чи шкідливий характер своєї діяльності, передбачає суспільно-негативні і (або) бажає чи свідомо припускає їх настання. Залежно від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. Прямий умисел характеризується усвідомленням особою протиправності своєї поведінки та бажанням настання шкідливих або небезпечних наслідків. Непрямийусвідомленням протиправності своєї поведінки, але байдужим ставленням до настання можливих негативних наслідків.

Необережність при вчиненні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала їх запобіганню, або не передбачала можливості наступу таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як протиправна самовпевненість і недбалість.

Протиправна самовпевненість – усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам.

Протиправна недбалість – усвідомлення протиправності своєї поведінки та непередбачення настання негативних наслідків, які в силу свого життєвого досвіду, професіоналізму та посадового становища можна і потрібно було передбачити.

Крім вини у формі умислу та необережності розрізняють також і змішану форму вини, тобто таку, коли особа відносно суспільно небезпечного чи суспільно шкідливого діяння має умисел, а відносно суспільно небезпечних чи суспільно шкідливих наслідків – необережність (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого – ч.2 ст. 121 Кримінального кодексу України).

Мотив, як ознака суб'єктивної сторони правопорушення, це те, що відображається в свідомості особи і спонукає до вчинення правопорушення. Мотив близький до вини, але не співпадає з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує направленість волі, визначає зміст вини.

Метаце уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи правопорушення. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує чим керується особа, що скоює правопорушення, то мета показує направленість діяння, найближчий результат, тобто те, до чого прагне суб'єкт правопорушення.

Правопорушення класифікуються за різними критеріями (за галуззю права, за сферами суспільного життя, за формами вини, за колом осіб). Однак, найбільш розповсюдженою класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпечності. За цим критерієм правопорушення поділяються на дві великі групи: злочини (характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпечності) та проступки (характеризуються зменшеним ступенем суспільної небезпечності та є переважно суспільно шкідливими). Злочини – це вид правопорушень, що передбачаються кримінальним законом. Інші правопорушення називаються проступками (адміністративні, дисциплінарні тощо).

В сучасній літературі як різновид правової поведінки виділяється об’єктивно протиправне діяння, яке передбачає поведінку, що має зовнішні ознаки правопорушення, але у його складі відсутній суб’єкт чи суб’єктивна сторона.

В першому випадку мова йде про наявність протиправного діяння та шкідливих наслідків, але суб’єкт його вчинення не є деліктоздатною особою. Таке діяння хоча і є суспільно шкідливим, однак правопорушенням не визнається. Наприклад, вчинення вбивства особою, яка не досягла 14-річного віку.

В другому ж випадку потрібного говорити про наявність об’єкту, об’єктивної сторони та суб’єкту правопорушення, однак суб’єктивна сторона (точніше вина у формі умислу чи необережності) буде відсутньою. Наприклад, діяння пожежника з гасіння пожежі хоч і призводить до негативних наслідків (пошкодження майна громадян), однак є невинуватим та не може бути кваліфіковано як правопорушення.

Особливим видом правової поведінки є зловживання правом, яке полягає у використанні громадянами своїх прав недозволеними способами, які суперечать призначенню права, внаслідок чого наноситься шкода суспільству, державі, окремим громадянам. Іншими словами зловживання правом – це реалізація суб’єктивного права в такій формі, коли право здійснюється всупереч його призначенню і спричиняється шкода іншим учасникам суспільних відносин.

Розглядаючи категорію «зловживання правом», можемо провести паралель з категоричним імперативом Іммануїла Канта, який полягає у вимозі використовувати людиною свою свободу таким чином, щоб не порушувати свободу інших осіб. Наприклад, людина використовує право на відпочинок, голосно слухаючи в денний час музику, що може обмежувати аналогічне право сусіда, який прагне реалізувати його у вигляді сну.

Ознаки зловживання правом:

а) нанесення шкоди, тобто використання права на шкоду суспільству як в юридичному так і моральному розумінні;

б) реалізація права всупереч з його призначенням, тобто не у відповідності з його метою.

Основні види зловживання правом:

За суб’єктами: фізичних осіб, державних службовців, юридичних осіб (включаючи державні органи, об’єднання громадян) тощо.

За характером суб’єктивного права: зловживання індивідуальним правом (наприклад, правом на написання індивідуальних скарг),зловживання колективним правом (наприклад, правом на мітинги, пікетування, страйки).

За об’єктивною стороною: зовні виражене в діях чи бездіяльності.

За суб’єктивною стороною:

1) умисне:

а) здійснюється з метою нанести шкоду іншій особі;

б) здійснене з метою реалізувати своє право всупереч інтересам суспільства і держави;

2) необережне (нанесена шкода не охоплюється умислом суб’єкта).

За галузевою ознакою:  здійснюється, наприклад, в сфері цивільного трудового, фінансового та інших галузей права.

В деяких випадках зловживання правом можна поділити за правовою кваліфікацією на:

а) правомірне (легальне);

б) протиправне.

Правомірне зловживання правом не тягне за собою юридичну відповідальність, воно може бути:

а) аморальним (наприклад, шлюб за розрахунком);

б) недоцільним (наприклад, застосування слідчим до всіх без винятку осіб, які вчинили вперше нетяжкі злочини, запобіжного заходу у вигляді взяття під варту).

Протиправне зловживання правом – це вид правопорушення, яке характеризується наступними ознаками, які відрізняють його від інших видів правопорушень:

а) при зловживанні правом його суб’єкт реалізує надані йому права, свободи, службові повноваження, тоді як інші правопорушення є забороненими протиправними діяннями;

б) при зловживанні правом право використовується як засіб („інструмент”) здійснення протиправного діяння, тоді як за інших правопорушень використовуються інші засоби;

в) на початковій стадії зловживання правом знаходиться в рамках закону, тоді як інші правопорушення на будь-якій стадії знаходяться поза рамками закону.

Отже, зловживання правом є, як правило, використанням суб’єктивного права з порушенням меж його дій. Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при зловживанні правом чітко не проглядається, а в деяких випадках є відсутньою. Тому деякі вчені не схильні кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим, вбачається, що його не можна також вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є переважно суспільно-корисною. Варто погодитись з думкою О.Ф. Скакун, що зловживання правом – це феномен правомірної поведінки (тут критерієм оцінки є буква закону) чи протиправної поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

 

Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter