Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)

 

3. Пільги, заохочення, стимули та обмеження в праві

4. Юридичний конфлікт та проблеми його врегулювання


 

3. Пільги, заохочення, стимули та обмеження в праві


У сучасній Україні відбуваються значні перетворення в економічній, політичній, правовій сферах. Змінюється характер суспільних відносин, змінюються і юридичні норми, які регламентують ці відносини.

Право як знакова система здатне регулювати поведінку тільки тоді, коли інформація, яка адресується суспільству сприйнята свідомістю особистості і трансформувалась у мотив її діяльності. Призначення різноманітних правових засобів полягає в тому, щоб інформувати суб’єктів про можливості вибору варіантів поведінки в рамках права, впливати на їх інтереси в певному позитивному напрямку, схилити до того чи іншого позитивного поступку. Свідомість відіграє роль фільтра і немов би „декодує” правові засоби, які впливають на нього, на позитивно-негативні фактори: „корисно – шкідливо”, „вигідно – невигідно”. Виходячи із зазначених правових засобів та враховуючи власні інтереси, людина будує відповідну програму дій.

Важливими факторами, які впливають на поведінку людей є стимули та обмеження в праві. Якщо під стимулом в самому широкому сенсі розуміється побуджувальний фактор, то під обмеженням – стримуючий фактор. Стимули та обмеження є притаманними при здійсненні управління в усіх утвореннях – біологічних, технічних, та соціальних, хоча вони можуть називатись по-різному.

Правовий стимул – це правове спонукання до законослухняної поведінки, яке створює для задоволення власних інтересів суб’єкта режим сприяння.

В своїй діяльності люди враховують, що бажані чи небажані для них правові наслідки обумовлені певними юридичними фактами. У зв’язку з цим в одних випадках вони прагнуть до виникнення юридичних фактів, а в інших, навпаки – перешкоджають їх виникненню.

За галузевою належністю правові стимули поділяються на конституційні, цивільні, трудові тощо; залежно від обсягу – на основні (суб’єктивне право), часткові (законний інтерес) і додаткові (пільга); залежно від часу дії – на постійні (право на власність) і тимчасові (одноразова премія); залежно від змісту – на матеріально-правові (заробітна плата) і морально-правові (подяка). На підставі викладеного доходимо висновку, що різновидами правових стимулів є пільги та заохочення.

Під правовою пільгою розуміється правомірне полегшення становища суб’єкта, яке дозволяє йому задовольнити свої інтереси і виражається як в наданні додаткових особливих прав (переваг) так і звільнення від обов’язків. Пільга – це елемент перш за все спеціального статусу особи, механізм доповнення основних прав та свобод суб’єкта специфічними можливостями юридичного характеру.

Правові пільги характеризуються наступними ознаками:

а) вони супроводжується більш повним задоволенням інтересів суб’єктів, полегшенням умов їх життєдіяльності, що обов’язково повинно здійснюватись в межах суспільних інтересів, а за умови їх встановлення законодавець ставить мету – соціально захистити, покращити становище окремих осіб, перевести процес задоволення їх інтересів до більш сприятливого режиму;

б) вони являють собою виняток із загальних правил, відхилення від єдиних вимог нормативного характеру, виступають способом юридичної диференціації статусу особи, залежно від її поведінки;

в) вони виступають правомірними винятками, законними вилученнями, які встановлюються компетентними органами в нормативних актах у відповідності з демократичними процедурами правотворчості;

г) якщо пільга є правомірне полегшення, то привілей – негативне відхилення, яке не встановлене законодавством, часто неправомірне та покликане поліпшувати становище одних осіб за рахунок інших.

Основна мета правових пільг полягає в узгодженні інтересів особи, соціальних груп, держави. Пільги пов’язують і гармонізують ці різні інтереси, даючи можливість їх задовольнити, розподіляючи соціальні блага і сприяючи тим самим нормальному розвитку як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.

Пільги, з одного боку встановлюються для тих суб’єктів, конкретні інтереси яких в рамках загальних правил не можуть одержати належного забезпечення та захисту, оскільки вони характеризуються певними особливостями (стан здоров’я, вік, стать, тощо) чи знаходяться в специфічних умовах (виконання обов’язків в зоні відчудження внаслідок аварії на ЧАЕС; професія, яка потребує скороченого робочого дня, більш тривалої ніж звичайна щорічної відпустки тощо). З іншого боку, пільги надаються тим суб’єктам, в соціально корисній діяльності яких зацікавлена держава, суспільство в цілому.

Наприклад, статтею 11 Закону України „Про міліцію” від 29 грудня 1990 року для працівників міліції передбачено ряд пільг. Зокрема, пунктом 25 цієї статті передбачено користування безплатно всіма видами громадського транспорту міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі), а також попутним транспортом. Працівники підрозділів міліції на транспорті у межах обслуговуваних дільниць, крім цього, мають право на безплатний проїзд у поїздах, на річкових і морських суднах. Під час службових відряджень працівники міліції мають право на позачергове придбання квитків на всі види транспорту і розміщення в готелях при пред’явленні службового посвідчення і посвідчення про відрядження. В разі невідкладних службових поїздок вони забезпечуються квитками на проїзд незалежно від наявності місць.

Будь-яка пільга часто є досить дорогим заходом, тому кожна із них повинна бути адресною, правомірною, обґрунтованою та справедливою.

Правове заохочення – це форма і міра юридичного схвалення доровільної заслуженої поведінки, врезультаті якої суб’єкт нагороджується, для нього наступають сприятливі наслідки.

Заохочення виступають в якості стимула на рівні санкції, адже санкції можуть бути не тільки негативними, але і позитивними.

Основні ознаки правового заохочення:

а) вони пов’язані із заслуженою поведінкою. Заслуга – це сумлінний правомірний поступок, пов’язаний із „зверхвиконанням” суб’єктом своїх обов’язків або з досягненням ним загальновизнаного корисного результата, який виступає підставою для застосування заохоченння;

б) заохочення пов’язано з виключно добровільним вчинком;

в) заходи заохочення юридично схвалюють позитивні дії, виступаючи формою винагороди з боку суспільства та держави;

г) заохочення є взаємовигідним як для суспільства, так і для особи, яка заохочується;

ґ) заохочення є досить дієвим юридичним стимулом.

Правові заохочення можна класифікувати за різними підставами. Так, залежно від предмету правового регулювання заохочення поділяються на:

а) конституційні (ордена і медалі як державні нагороди);

б) адміністративні (дострокове присвоєння спеціального звання);

в) трудові (оголошення подяки) тощо.

Залежно від характеру:

а) матеріальні (нагородження цінним подарунком);

б) процесуальні (винагорода свідка за надання особливо цінної інформації).

Залежно від сфери використання: заохочення у сфері літератури, науки, техніки, мистецтва тощо.

Залежно від суб’єктів, які застосовують заохочення:

а) державні (президентські, урядові, міністерські тощо);

б) недержавні (наприклад, муніципальні).

Під час регулювання суспільних відносин крім правових стимулів досить широко застосовуються і правові обмеження.

Правові обмеження – це правове стримування протизаконного діяння, яке створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і суспільних інтересів в охороні та захисті; це межі, що встановлені в праві і в яких суб’єкти повинні діяти, виключення певних можливостей діяльності осіб.

Найбільш загальними ознаками реалізації правових обмежень є наступні:

а) вони пов’язані з несприятливими умовами (загроза чи позбавлення певних цінностей) для здійсненя власних інтересів суб’єкта або спрямовані на їх стримування і одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони і суспільних інтересів в охороні та захисті;

б) інформують про зменшення обсягу можливостей, свободи, і відповідно прав особи, що досягається за допомогою додаткових позитивних зобов’язань, заборон, покарань тощо;

в) містять в собі негативну правову мотивацію та передбачають зниження негативної активності;

г) спрямовані на захист суспільних відносин та виконують функцію їх охорони.

Як і правові заохочення, правові обмеження можна класифікувати за різними підставами:

Залежно від галузевої належності правові обмеження можна поділити на: конституційні, адміністративні, кримінальні тощо.

Залежно від обсягу: повні (обмеження дієздатності дітей) та часткові (обмеження дієздатності неповнолітніх у віці від 14 до 18 років).

Залежно від часу дії: постійні (встановлені законом обмеження виборчого права) та тимчасові (зазначені в акті про надзвичайний стан).

Залежно від змісту: матеріально-правові (позбавлення премії) та морально-правові (догана).

Різновидом правових обмежень є правові покарання.

Правові покарання – це форма та міра юридичного осуду винуватої особи, протиправної поведінки внаслідок якої людина в чомусь обов’зково обмежується або чогось позбавляється.

Підводячи підсумок викладеному, можна дійти висновку, що сутність правових стимулів та обмежень найбільш повно проявляється в заохоченнях і покараннях. Не випадково слово „стимул” в окремих словниках тлумачиться часто як заохочення, а термін „обмеження” розглядається часто як покарання. Наприклад, згідно статті 51 Кримінального кодексу України до видів покарань відносяться: службові обмеження військовослужбовців, обмеження волі.

 

 


4. Юридичний конфлікт та проблеми його врегулювання


Розвиток будь-якого суспільства являє собою складний процес, який здійснюється на основі зародження, розгортання і розв’язання різноманітних протиріч і суперечностей. Перебіг цього процесу відбувається через різного роду конфлікти як одну з основних парадигм соціальних відносин.

А.В. Поляков визначає соціальний конфлікт як психічну та (чи) фізичну боротьбу за зміну параметрів соціальної комунікації чи за збереження її статус-кво.

Отже, конфлікти виникають в будь-якій сфері людської діяльності, разом з тим конфлікти в сфері юридичної діяльності зустрічаються особливо часто, оскільки при розгляді й вирішенні юридичних справ зіштовхуються часто діаметрально протилежні інтереси. Одночасно в юридичній літературі зазначається, що юридичний конфлікт може або порушувати справедливе співвідношення позицій, або відновлювати (повністю або частково) таке, може виражати справедливе домагання на новий правовий порядок, тобто бути позитивним явищем і володіти позитивними функціями. Конструктивне ставлення до конфліктів припускає не уникнення або придушення їх, а диференційований підхід до них.

Аналіз літератури з різних напрямків знань дозволяє виділити наступні підходи до розуміння терміна „конфлікт”:

а) психологічне протистояння сторін;

б) суперечність між людьми як наслідок вирішення певних проблем;

в) зіткнення протилежних інтересів і цілей;

г) суперечність, пов’язана з емоційними переживаннями, тощо.

Практика показує, що більшість конфліктів виникає поза юридичною сферою і лише згодом у процесі розвитку набуває юридичних ознак, а відтак, вони виявляються у перехідному або змішаному варіанті. Мотивація таких конфліктів спочатку не пов’язана з юриспруденцією і стосується економічних, національних. соціальних, особистих або суспільних інтересів, але згодом, із розвитком подій, трансформуються в явища юридичного порядку. На підставі вищезазначеного можна сформулювати в загальному вигляді поняття юридичного конфлікту.

Юридичним конфліктом є такий конфлікт, який важко долається, викликаний несумісністю поглядів, інтересів, цілей та потреб суб’єктів та учасників юридичної діяльності, в якому спір так чи інакше пов’язаний з правовими відносинами сторін, де суб’єкти, мотивація їхньої поведінки, об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт має правові наслідки.

Особливості юридичного конфлікту:

а) зв’язаність конфлікту правовими відносинами, наявність правових ознак суб’єктів чи об’єкта конфлікту;

б) можливість вирішення правовими засобами;

в) галузева визначеність конфлікту;

г) наявність юридичних наслідків;

ґ) можливість застосування примусових засобів у процесі вирішення конфлікту;

д) вирішення конфлікту в межах спеціальної юридичної процедури.

В реальному житті до юридичних належать будь-які міждержавні конфлікти, всі трудові, у багатьох випадках сімейні, виробничі, побутові та міжнаціональні конфлікти, угоди між регіонами чи гілками влади, суперечки щодо визначення статусу нації тощо. Чимало конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи (наприклад, конфлікти на релігійній або етнічній основі).

В юридичному конфлікті виділяються дві групи суб’єктів: фізичні і юридичні особи. Якщо виникає протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, оскільки між цими суб’єктами складаються (або вже існують) правові відносини, і найбільш доцільно вирішити такий конфлікт саме юридичним шляхом.

Оскільки юридичний конфлікт є своєрідним різновидом соціального конфлікту, то визначення його предмета та об’єкта можна зробити лише з урахуванням сутності явища більш широкого за змістом, яким і є конфлікт соціальний.

Під предметомюридичного конфлікту слід розуміти об’єктивно існуючу чи уявну проблему юридичного характеру, яка пов’язана з визначенням прав та обов’язків сторін і має вирішуватися за допомогою юридичних засобів.

Об’єктиюридичних конфліктів – це матеріальні (власність, територія тощо) і нематеріальні (честь, гідність, здоров’я) елементи реального світу, які знаходяться по різні боки інтересів різних суб’єктів права, якщо врегулювання суперечок з цього приводу здійснюється за допомогою правових засобів.

Типологія юридичних конфліктів, як і інших, досить різноманітна. Вони поділяються на глобальні і регіональні, групові і міжособисті, ситуаційні і позиційні, конфлікти інтересів і когнітивні, гострі і мляві, такі, що поновлюються, тощо.

Специфіка юридичного конфлікту визначається юридичними характеристиками, які включають відповідно галузь права, структуру правової норми, різновид юридичної установи, що має відношення до певного конфлікту.

Юридичні конфлікти можуть існувати у будь-якій галузі права. Найбільш типові конфлікти пов’язані з питаннями цивільного, трудового, сімейного, фінансового права. Є чимало екологічних, господарських конфліктів, що підпадають під дію норм адміністративного права. Значну групу становлять конфлікти, де потрібно застосовувати норми кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права.

Особливою категорією є міжнародні й міжнаціональні конфлікти, що регулюються нормами міжнародного права, договорами і угодами держав, а також внутрішнім законодавством. У багатьох випадках конфлікти виявляються у змішаних варіантах. Наприклад, конфлікт між політичними партіями і державною структурою (парламентом, Міністерством юстиції) стосовно різних підходів до політичного життя спочатку може не мати юридичного характеру, але з часом може стати значною державно-правовою проблемою.

Виникнення і розвиток юридичних конфліктів характеризується певними особливостями. Зокрема, у більшості випадків такі конфлікти з самого початку мають юридичну основу. Це відбувається тоді, коли сторони пов’язані правовими відносинами, і саме характер відносин надає юридичного забарвлення конфлікту.

Однак найчастіше юридичної форми конфлікт набуває не одразу, а згодом, із його розвитком. Так, у багатьох випадках конфлікти на сімейному підґрунті починаються з епізодів, які аж ніяк не потребують правових засобів врегулювання. Наприклад, виникнення суперечки між подружжям щодо методів виховання дітей. Проте з’ясування такої сімейної проблеми іноді переходить у конфлікт із застосуванням фізичної сили. І тут вже з’являються юридичні елементи, які за певних обставин приводять до правових наслідків.

Головна, вирішальна передумова припинення конфлікту – усунення об’єктивних причин, що викликали конфліктну ситуацію. Оскільки конфлікт залежить як від зовнішніх обставин, так і від самих конфліктуючих суб’єктів, то його вирішення визначається характером впливу цих факторів. До найбільш ймовірного завершення конфліктів можна віднести:

а) владнання конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

б) владнання конфлікту шляхом так званого симетричного його вирішення (обидві сторони виграють або програють);

в) владнання конфлікту шляхом асиметричного рішення (коли виграє одна сторона);

г) переростання конфлікту в інше протиборство;

ґ) поступове припинення конфлікту.

До найбільш ефективних передумов розв’язання конфліктів відносять: діагностику протиборства, прогнозування ходу і наслідків конфлікту. Прояснення суті конфліктної ситуації, її об’єктивне розуміння, адекватне усвідомлення наслідків учасниками конфлікту може стати підставою для компромісів, а також у деяких випадках зовсім вичерпати конфлікт. Механізми вирішення конфліктів, що існують, в основному можна звести до двох видів: розв’язання конфлікту самими учасниками або за допомогою втручання третьої сторони. Крім того, конфлікт може бути вирішений на різних стадіях. Розв’язання конфлікту – це по суті досягнення угоди із спірного питання між учасниками. Виділяють три головних види такої угоди: угода внаслідок співпадіння думок сторін; угода відповідно до законодавчої чи моральної волі зовнішньої сили; угода, нав’язана однією з протиборствуючих сторін.

Практика показує, що найбільш бажаним і доцільним є врегулювання конфліктів мирним шляхом. Для досягнення цієї мети використовуються такі фактори:

1. Консенсуальний: наявність згоди між конфліктуючими сторонами на предмет взаємно прийнятого рішення.

2. Фактор кумулятивності: надійні перешкоди до загострення конфлікту новими проблемами і учасниками.

3. Інституціональний: існування в суспільстві механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємокорисних рішень, застосування механізмів діяльності законодавчої, виконавчої, судової влади.

4. Фактор історичного, життєвого досвіду, у тому числі прикладів вирішення подібних конфліктів, коли в їх урегулюванні відіграли позитивну роль старійшини та інші авторитетні люди.

5. Фактор рівноваги сил: коли конфліктуючі сторони мають однакові можливості в застосуванні примусових заходів і змушені шукати шляхи до мирного владнання конфлікту.

6. Психологічний: значною мірою вирішення конфлікту залежить від особливостей тих, кому належить першорядна роль у прийнятті остаточного рішення.

Серед відомих засобів подолання протиборства сторін найбільш ефективним є переговори. Для переговорного процесу характерно те, що сторони намагаються досягти хоча б частини бажаного і з цією метою готові йти на певні компроміси. Суть переговорів полягає у тому, що сторони мають домовитись щодо спірних питань і умов подальшого співіснування. Успішному веденню переговорів можуть сприяти посередники.

В сучасній юридичній літературі говориться також про можливість виділення певних стилів вирішення конфліктів, які спостерігаються в юридичній практиці Під стилем розуміють міру, в межах якої одна із сторін намагається задовольнити свої інтереси або інтереси іншої сторони шляхом здійснення активних або пасивних, спільних або індивідуальних дій. Розрізняють:

а) стиль конкуренції (суперництва), для якого характерне намагання задовольнити свої інтереси без врахування інтересів інших осіб;

б) стиль співробітництва характеризується активністю у обстоюванні своїх інтересів, але з урахуванням інтересів інших суб’єктів, пошуком альтернативи, використанням форм відвертого обговорення проблеми, спільного аналізу причин конфлікту тощо;

в) стиль ухилення спостерігається в ситуаціях, коли одна із сторін ухиляється від процедури вирішення проблеми, висуваючи при цьому найрізноманітніші доводи. Спостерігається явна незацікавленість у скорішому прийнятті рішення за наявності ініціативи іншої сторони;

г) стиль пристосування характеризується намаганням зберегти та продовжити стосунки, забезпечити інтереси партнера, згладити протиріччя, уникнути обговорення спірних питань, а також готовністю погодитися з вимогами або претензіями;

ґ) стиль компромісу проявляється в ситуаціях, коли сторони намагаються уникнути конфлікту, врегулювати розбіжності, частково задовольнити намагання один одного. Сторони розуміють об’єктивну неможливість одночасного задоволення їхніх потреб, тому готові до вироблення взаємовигідного (компромісного) рішення, для якого разом із частковим задоволенням потреби характерна і згода на часткову втрату певної цінності.

Загальновизнаним вважається надання пріоритету профілактичній роботі. Запобігання конфліктним ситуаціям сприяє підтриманню миру і злагоди у міжособистих відносинах і у суспільстві в цілому, благотворно впливає на душевний стан людей і їх колективів, позитивно позначається на збереженні нервової енергії і матеріально-грошових ресурсів. Запобігання конфліктам полягає у здійсненні впливу на його учасників, мотиви їхньої поведінки, об’єкти, сили і засоби, які використовуються до моменту протистояння. Найбільш дієвою формою запобігання конфлікту є усунення його причин.

Адже перш ніж вступити у протиборство майбутні суперники перебувають, звичайно, у нейтральних, а іноді у дружніх стосунках. У такому разі дуже важливо не руйнувати мінімальне співробітництво, а зміцнювати його, підтримувати і посилювати. З цією метою використовуються такі методи:

1. Згода, коли можливого суперника залучають до участі у справі.

2. Практична емпатія, яка передбачає входження у становище партнера, розуміння його труднощів, виявлення йому співчуття і готовності допомогти.

3. Збереження репутації партнера, поважне ставлення до нього, хоча інтереси обох партнерів в даний час розходяться.

4. Взаємне доповнення полягає у використанні властивостей партнера (майбутнього суперника), яких не має його контрагент. Стимулюючи і використовуючи ці властивості, можна зміцнити взаємну повагу і співробітництво, уникнути конфлікту.

5. Виключення соціальної дискримінації, що означає неприпустимість зверхнього ставлення один до одного.

6. Психологічне налаштування на можливі зміни службового статусу партнера.

7. Розподіл заслуг таким чином, що хоча вони переважно належать тій чи іншій особі, але у тактичних цілях є сенс розподілити їх між всіма учасниками певної роботи.

8. Створення сприятливого мікроклімату у взаємовідносинах між партнерами шляхом підтримання гарного настрою, сприяння вияві позитивних емоцій, що знімає напруженість, викликає почуття симпатії до партнера і тим самим помітно зменшує можливість виникнення конфліктної ситуації.

Одночасно зазначимо, що використання перелічених методів має велике практичне значення як для діяльності окремого юриста, так і для діяльності правоохоронних органів в цілому. Адже саме їм належить винятково важлива роль у справі боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями. По суті в широкому розумінні вся ця робота має профілактичне значення: розкриття злочинів, особливо так званих резонансних; гласний розгляд у судах кримінальних, цивільних справ; викриття органами прокуратури порушень законів у діяльності органів управління. Все це є не тільки забезпеченням реалізації вимог законів, принципу невідворотності покарання, а й має великий профілактичний вплив.

В той же час важливість запобігання правопорушенням, специфічним конфліктним ситуаціям поставили на чільне місце профілактичну роботу в діяльності правоохоронних органів, визначили нагальну потребу її активізації та постійного удосконалення. Випробуваними формами такої діяльності є загальна та індивідуальна профілактика правопорушень.

На завершення слід підкреслити, що проблема запобігання конфліктам має комплексний характер, і її успішне вирішення залежить від об’єднання зусиль правоохоронних та інших державних органів, громадських організацій, суспільства загалом.

 

Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter