Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: ДПЗК (Семінари)

Способи придбання громадянства

Припинення громадянства

Особисті /громадські/ права, свободи і обов’язки

Політичні права, свободи і обов’язки

Економічні, соціальні та культурні права, свободи і обов’язки

 

 

Способи придбання громадянства


Загальна декларація прав людини 1948 р. зафіксувала загальний принцип, раніше невідомий: "1. Кожна людина має право на громадянство. 2 Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство" (ст. 15).

Громадянство набувається двома основними шляхами.

Перший спосіб стати громадянином – народження. Такий порядок його набуття також називається філіацією (від лат. filius – син). Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, у будь-якій країні більшість жителів в її уродженими громадянами. Порядок набуття громадянства за народженням регулюється двома правилами – правом крові і правом ґрунту.

Право крові означає, що особа наслідує громадянство батьків незалежно від місця появи на світ. Це правило повною мірою діє щодо дітей молодших за 14 років (за законодавством США – 12). Якщо батько й мати дитини мають різне громадянство і між ними немає згоди про громадянство дитини або розпочався шлюборозлучний процес, питання про належність дитини до конкретної держави вирішується у рамках міжнародного права за участю органів опіки та піклування країни народження.

Право ґрунту передбачає, що особа набуває громадянство країни незалежно від громадянства батьків, громадянство дитини визначається місцем народження. Право ґрунту в чистому вигляді нині діє тільки в державах Латинської Америки. У більшості країн світу діє змішаний принцип.

Слід зазначити, що кожна людина має право на громадянство. Міжнародно-правові норми забороняють застосовувати позбавлення громадянства як покарання.

Другий спосіб набути громадянство – подати заяву до компетентних органів іншої держави. Цей спосіб прийнято називати натуралізацією. Досить складний порядок процедури натуралізації пов'язаний з тим, що країни з високим рівнем життя та розвинутою системою соціальної допомоги прагнуть закрити свої кордони для вихідців із держав "третього світу".

Найчастіше до тих, хто хоче набути громадянство, ставляться такі умови: перебувати в країні на законних підставах, проживати в ній тривалий строк; володіти офіційною мовою в обсязі, достатньому для спілкування; мати легальний прибуток; бути психічно здоровим і не бути носієм вірусу імунодефіциту людини; не бути зареєстрованим у базах даних Інтерполу як терорист; мати позитивну репутацію і протягом певного часу не вчиняти правопорушень. США, крім того, вимагають відмовитися від громадянства інших країн і скласти присягу на вірність американській державі.

Законодавство деяких держав передбачає спрощений порядок набуття громадянства для певних категорій осіб. Як критерій у цьому випадку в Німеччині й Ізраїлі є етнічне походження. У Бразилії таким є мова. Зокрема, громадянство Бразилії може набути виходець із країни, офіційна мова якої – португальська. Релігійний критерій висувають ісламські країни й Ізраїль. У Великобританії підданство набуває кожен, хто вступив на державну службу.

Шлюб із громадянином країни не тягне автоматичного набуття громадянства цієї держави. Винятком із цього правила є деякі мусульманські країни, зокрема Саудівська Аравія.

Натуралізовані громадяни для набуття всієї повноти прав повинні прожити в статусі громадян певний час. Так, у США кандидат у конгресмени зобов'язаний набути громадянство не менш ніж за 7–9 років (залежно від штату) до висування своєї кандидатури.

Крім наведених вище, є ще кілька способів набуття громадянства. У разі переходу території від однієї держави до іншої застосовується вибір громадянства, коли жителі повинні визначитися протягом певного часу, або трансферт – автоматична зміна громадянства жителів, які в цьому випадку позбавлені права вибору. Якщо громадянство знову набуває особа, яка раніше його втратила, то говорять про відновлення громадянства.

 

 


Припинення громадянства


Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).

За національним правом більшості держав є кілька підстав втра­ти громадянства.

Експатріація – вихід із громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Великобританії, США і ряду інших дер­жав для експатріації не потребується дозволу державних органів – вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від гро­мадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянство Франції за «правом крові» за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних служ­бовців, суддів, військовозобов’язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна сис­тема експатріації; у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов’язання перед державою, майнові зобов’язання, з якими пов’язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація – примусове позбавлення громадянства, на­бутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на концепції недостатньої усталеності зв’язку натуралізованого гро­мадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство дея­ких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасо­вується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі «перебування за кордоном по­над два роки» або за «завдання шкоди уряду Аргентини». Грома­дянство України втрачається внаслідок виявлення факту подан­ня неправдивих відомостей або фальшивих документів під час на­туралізації,

Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження. Так, громадянство Украї­ни втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, служ­бу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

 

 


Особисті /громадські/ права, свободи і обов’язки


Основні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою, а також між самими індивідуумами. По-перше, як фізична особа людина наділяється певними особистими правами і свободами. По-друге, індивід як член громадянської спільноти наділяється певними політичними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особа як учасник економічних відносин наділяється певними соціально-економічними правами і свободами.


Особисті права і свободи

Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й саме існування людини, є право на життя. Під цим правом розуміється те, що ніхто не може бути позбавлений життя. У країнах, де дотепер збереглася страта, до цього формулювання додається слово "довільне". Держави, що входять до Європейського Союзу, виходять із того, що життя дароване людині Богом і тому воно не може бути відібране за вироком державного суду.

Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та "правління права" держава не лише зобов'язана дотримуватися власних законів, а й не може допускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян.

Так, відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, на свободу та на особисту недоторканність.

У п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий довільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом".


Політичні права

Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Найбільш широким колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни.

Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем. Перша з них включає права громадян на виборче право, право на референдум, право петицій.

Друга група суб'єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із правомочностей – невід'ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобода слова і друку, свобода союзів, свобода зборів.


Соціально-економічні права

Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу.

Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо.

 

 


Політичні права, свободи і обов’язки


Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Найбільш широким колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни.

Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем. Перша з них включає права громадян, що містять правочини щодо участі в організації та діяльності держави і її органів. Сюди відносять виборче право, право на референдум, право петицій.

Друга група суб'єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із правомочностей – невід'ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобода слова і друку, свобода союзів, свобода зборів.

Найважливішим політичним правом є виборча право-суб'єктність громадянина, яка складається з активного й пасивного виборчого права, що відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні представницьких установ, а й проводити до них своїх представників. Більш докладно виборче право буде розглянуто в розділі, присвяченому інституту виборів.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поширення інформації. Для сучасного суспільства головними є правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання інформації. Як правило, у рамках національних правових систем на конституційному рівні регулювання цих відносин починається із прийняття закону про свободу інформації. 1966 р. такий закон було затверджено у Сполучених Штатах. У 1970 р. цей приклад наслідували Норвегія й Данія. 1978 р. аналогічний закон було прийнято у Франції, у 1993 р. – у Швейцарії, а в 1994 р. – у Бельгії. При цьому свобода трактується як відсутність обмежень на збирання, зберігання та поширення будь-якої інформації, за винятком визначеної відповідним законом таємниці. Це право доповнюється захистом конфіденційних відомостей і можливістю вільно ознайомлюватися з інформацією про себе в державних органах.

Разом із тим загальним правилом є те, що свобода висловлювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США в 1931 р. у рішенні за справою Heap проти штату Міннесота ухвалив: "Свобода слова і свобода преси... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними". Законодавство США передбачає покарання за такі види зловживань свободою висловлювання думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до вчинення злочину або правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики. У шведському Акті про свободу друку 1974 р. (зі змінами 1976 р.) наведено досить докладний перелік злочинів проти свободи друку, караних відповідно до закону в судовому порядку: висловлювання в друкованому засобі, що містять у собі підбурювання до вчинення державної зради, зради батьківщині, підбурювання до війни, кримінального злочину, невиконання громадянських обов'язків та ін.

 

 


Економічні, соціальні та культурні права, свободи і обов’язки


Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу.

У розумінні природи, ролі та меж приватної власності західне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як "священне й недоторканне", але тепер про такий його характер уже не говорять, хоча й не заперечуються невід'ємність і недоторканність.

Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність і навіть закон, позбавляти людину майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону або дій.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. 

Наступна категорія – трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок. Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної декларації прав людини.

Після Другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на працю. У низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, якої прагне держава. Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю й право на відпочинок, які іноді розглядають як органічне продовження права на працю.

Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо.

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави". Із загального конституційного положення випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.

Захист материнства і дитинства, сім'ї має комплексний соціально-економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних заходів, спрямованих на заохочення материнства, охорону інтересів матері й дитини, зміцнення сім'ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав громадян.

Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров'я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про шлюб і сім'ю та ін. 

Право громадян на охорону здоров'я забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, .відпочинку, виховання та навчання громадян, виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги.

Право на медичну допомогу – суб'єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах.

Категорія: ДПЗК (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter