Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: ДПЗК (Семінари)

1. Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна

2. Система державного права в зарубіжних країнах

3. Норми і інститути державного права в зарубіжних країнах

4. Джерела державного права в зарубіжних країнах

5. Закон як джерело державного права. Види законів

6. Акти органів конституційного контролю (нагляду) і судові прецеденти як джерела державного права

7. Конституційні звичаї

8. Договір як джерело державного права

 

 

1. Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна


Наука державного права вивчає державно-правові норми й інститути, а також суспільні відносини, які регулюються або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації державно-правових норм та інститутів, прагнучи осягнути закономірності їхнього розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві та правозастосовнику щодо вдосконалювання і застосування відповідних правоположень.

Таким чином, наука конституційного (державного) права зарубіжних країн має своїм предметом вивчення процесу формування, еволюції та реального функціонування інститутів і норм конституційного права.

Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна в тій або в іншій формі викладається у всіх юридичних ВНЗ і на факультетах.

За програмою навчального курсу "Державне (конституцій не) право зарубіжних країн" навчальний матеріал складається із двох частин.

У цьому курсі розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини.

Вивчення державного (конституційного) права передбачає, що студентам уже відомі основи теорії держави і права, історія держави і права та низка інших дисциплін.

Знання цієї дисципліни слугує фундаментом для засвоєння ряду нових предметів, зокрема міжнародного публічного права. Опанування державного права зарубіжних країн дасть змогу, крім того, орієнтуватися в основах будь-якої галузі права цих країн, оскільки такі основи становлять важливий елемент державного права.

Отже, вивчення цієї навчальної дисципліни необхідне для формування широкого професійного світогляду, без якого немає і не може бути повноцінного фахівця. Ця навчальна дисципліна – така ж цеглинка у фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і будь-яка інша наука.

У кожній країні діє її власне державне (конституційне) право. Як переконує досвід держав, що входять до Європейського Союзу, процеси інтеграції та централізації поступово ведуть до створення на їх території "єдиного правового простору", що означає певну уніфікацію державного права. Проте державне (конституційне) право зберігатиме свою особливість для кожної країни доти, доки існуватимуть суверенні держави.

Наука формує теорію державного (конституційного) права, вивчаючи та порівнюючи позитивне державне (конституційне) право конкретних країн, його реалізацію, а також погляди дослідників. Наша наука раніше ґрунтувалася лише на марксизмі-ленінізмі, нерідко – на псевдомарксистських концепціях, однак для об'єктивного дослідження важливо використати досягнення різних течій минулого й нинішнього суспільствознавства.

Зарубіжне державне право у зіставленні з вітчизняним правом завжди цікавило нашу юридичну науку. Про це свідчить великий теоретичний інформаційний матеріал про державне право, накопичений вітчизняною наукою за кілька минулих десятиліть.

 

 


2. Система державного права в зарубіжних країнах


Конституційне право як галузь національного права конкретної країни – це складна система, що складається з різних структурних частин, елементів, субсистем. Головними його складовими є: принципи, норми та інститути, які характеризують внутрішню побудову галузі.

Принципи конституційного права – це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи утворюють нібито кістяк, каркас цієї системи. Їх особливістю є те, що вони регулюють відповідні суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об’єднати їх у відповідні інститути. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

У вітчизняній літературі з конституційного права зарубіжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.

Поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права. Підгалузь права – це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у межах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.

Нарешті, структуру галузі конституційного права зарубіжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в більшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, організація виборів і референдумів, статус законодавчих, виконавчих і судових органів, територіальну організацію публічної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм галузі, які нібито "обслуговують” їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. Загальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об’єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизуються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозволяє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.

 

 


3. Норми і інститути державного права в зарубіжних країнах


Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізняються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституційно-правових норм є те, що вони пов’язані з відносинами владарювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову”); норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка – демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і які мають метою перетворення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті та поглиблення демократії участі”); норми-завдання (ч.2 ст. 3 Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки – усувати перепони економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни”).

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також норми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі обласні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат” ( ч. ІІ ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках конституційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату – ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії щорічно” - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуальні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри повинні знаходитись на столі палати до початку другого засідання після засідання, на якому була висунута вимога, і вирішуватися не пізніше наступного засідання” - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг”).

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охоронні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може виходити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п’яти тисяч виборців” (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до дотримання релігійних днів відпочинку” – встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об’єднати їх у відповідні інститути. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

У вітчизняній літературі з конституційного права зарубіжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.

Загальні конституційно-правові інститути – це нормативні формування, як правило, комплексного змісту. До них, наприклад, належить інститут засад організації та діяльності державного інституту кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління (із певними застереженнями) самоврядування та деякі інші (залежно від змісту галузі конституційного права конкретної держави). До загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути як громадянство, та основні права і свободи особи. До початкових конституційно-правових інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут імпічменту та інші.

 

 


4. Джерела державного права в зарубіжних країнах


Джерелами конституційного права в зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Це зовнішня форма вираження норм конституційного права. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн (виняток становлять деякі мусульманські держави) – є конституція – Основний закон. Зумовлено це не тільки верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел. Це пов’язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбиток і закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають визначати) суспільний і державний розвиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, яких зобов’язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб’єкти конституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. До інших джерел належать:

1) конституційні закони (вносять зміни до конституції або доповнюють її);

2) органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобто відсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційного права в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;

3) звичайні закони (регулюють окремі питання, наприклад, закон про вибори президента);

4) надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці закони можуть відхилятися від її положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін);

5) внутрішньодержавні публічно-правові договори (наприклад, угода про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину від 1 січня 1993 року, Конституційний договір 1998 року між Молдовою і самопроголошеною Придніпровською республікою про те, що остання залишається республікою в складі Молдови);

6) регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи цих органів. Вони приймаються або у формі постанов кожною палатою для себе і не вимагають схвалення іншої палати (Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті (Китай);

7) акти глави держави і виконавчої влади (укази монархів, декрети президентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень парламентом, як, наприклад, у Великобританії), або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до надзвичайних повноважень президента (Франція);

8) акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Конституції, визначають, чи відповідають конституції ті або інші закони;

9) судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) – рішення судів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у подібних справах;

10) конституційний звичай – створене в практиці єдино подібної діяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення;

11) релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах конституцію замінює Коран – священна книга, що містить, як вважають, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Коран вважають актом, вищим за конституцію;

12) правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди ґрунтують свої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працях видатних юристів, фахівців конституційного права);

13) міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвенція про права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про процедуру об’єднання Німеччини і про проведення виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували перегляди конституцій цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірландії та інших членів ЄС);

14) на локальному рівні — в суб’єктах федерації, автономних утвореннях діють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституції кантонів Швейцарії, конституції автономних республік Росії). В містах зазвичай є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;

15) у державах із тоталітарними режимами найважливіше конституційне (і навіть понадконституціине) значення мають акти (партійні документи) правлячих (єдиних) партій.

 

 


5. Закон як джерело державного права. Види законів


Закони – це прийняті у встановленому порядку нормативно-правові акти органу законодавчої влади, які регулюють ті чи інші сфери суспільного життя, і мають найвищу після конституції юридичну силу. Вони поділяються на конституційні, органічні, звичайні, надзвичайні та референтні.

Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її.

Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції. Як приклад конституційних законів можна також навести Акт про свободу друку Швеції, прийнятий 1949 p., акти про цивільні права 1957, 1960, 1964 і 1969 pp., а також закони про виборчі права 1965 і 1970 pp. у США, закон про політичні партії Іспанії 1978 р. (доповнений у 1981 р.) та низку інших.

До конституційних належать закони про виборче право, виборчу систему, про повноваження урядів і парламентів, про порядок уведення надзвичайного стану тощо.

Органічні закони – акти, прийняті на виконання бланкетних норм Основного закону. Органічні закони, на відміну від конституційних, приймаються на основі бланкетних норм, що містяться в конституціях. Ці норми, власне кажучи, створюють спеціальні повноваження на видання органічного закону. Особливо багата на такі бланкетні норми Конституція Франції 1958 р. Наприклад, вона встановлює, що органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необираності та неприпустимості сумісництва (ст. 25), що "парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічним законом" (от. 47) тощо. Таких бланкетних норм у французькій Конституції налічується близько двадцяти. Практика створення органічних законів передбачена також Конституцією Іспанії 1978 р. Органічні закони приймаються в ускладненому порядку, а саме: або з прийняттям таких законів обмежується коло суб'єктів права законодавчої ініціативи, або такі закони повинні бути схвалені абсолютною більшістю голосів, а в деяких країнах органічні закони підлягають обов'язковому направленню до підписання главою держави на перевірку до органу конституційного контролю і зазвичай регулюють який-небудь інститут конституційного права в цілому. В ієрархії законодавчих актів органічні закони стоять вище за звичайне поточне законодавство.

Звичайні або поточні закони. Звичайні закони в тих країнах, де є конституційні або органічні, регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права. Ці закони складають основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в Основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань. Звичайні закони регулюють окремі питання, наприклад Закон "Про вибори Президента".

Звичайні парламентські закони іноді вступають у суперечність із конституцією. Як приклад, можна послатися на закони Сміта, Маккарена-Вуда, закон про контроль комуністичної діяльності в СІНА, які становили пряме порушення конституції (їхню дію згодом було припинено). Державно-правовими за характером є закон про превентивне тюремне ув'язнення і заков про оборону Індії, тому що вони внесли істотні корективи в конституційні положення, які стосуються правового становища особистості.

Конституції, конституційні й органічні закони завжди в повному обсязі є джерелами державного права, а звичайні закови – або в повному обсязі, або частково, залежно від наявності в них державно-правових норм. Найважливіші норми державного права містяться у звичайних парламентських законах.

Так звані референдарні закони становлять окрему категорію заковів, прийнятих у результаті референдуму. У більшості випадків їм надають особливого юридичного значення. Наприклад, закон, прийнятий на референдумі, не є підконтрольним французькій Конституційній раді.

 

 


6. Акти органів конституційного контролю (нагляду) і судові прецеденти як джерела державного права


Значне місце в державному праві зарубіжних країн займають судові прецеденти – раніше винесені рішення судів, прийняті за обов'язковий зразок судами того ж або нижчого рівня у вирішенні аналогічних питань у майбутньому. У конституційній практиці зарубіжних країн судові прецеденти в основному стосуються регулювання правового становища особи та порядку здійснення і захисту демократичних прав і свобод. Найбільш широкого використання судові прецеденти набули у Великобританії та ряді інших англосаксонських країн. Безліч найважливіших державно-правових питань вирішується на основі судових прецедентів, що склалися двісті, триста і більше років тому.

У Великобританії, США, Індії суддями створена ціла система норм, що іменується загальним правом, на відміну від статутного права, тобто законів, прийнятих парламентами. Визнання судового прецеденту джерелом державного права означає, що судові органи здійснюють не лише юрисдикційну (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу функцію.

Акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.) дають офіційні тлумачення конституції, визнають ті або інші закони такими, що відповідають або не відповідають конституції. У Великобританії та багатьох інших країнах акти тлумачення законів є дуже поширеними джерелами права. Тлумачення законів здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення можуть бути як окремі статті конституції, так і положення конституційних, органічних і звичайних парламентських законів, що містять у собі норми державного права. Подібна інтерпретація нормативно-правової бази не лише слугує цілям правозастосування, а й може серйозно впливати на правову систему. Як на приклад можна послатися на державну практику США, де довільне тлумачення президентом актів Конгресу часом стає одним із різновидів нормоустановчої діяльності виконавчої влади.

 

 


7. Конституційні звичаї


Конституційні звичаї, а також численні правила, принципи та прийоми вирішення різних державно-правових питань не закріплені в нормативних актах і не забезпечуються судовим захистом, але регулюють правове становище багатьох державних органів і фактично визначають їх роль у механізмі держави. Зокрема, у багатьох конституціях та інших юридичних джерелах не міститься положення про те, що уряд формується лідером партії або партійної коаліції, яка перемогла на. парламентських виборах. Однак цей звичай майже завжди дотримується в парламентських країнах в умовах демократичного політичного режиму. Звичаями регулюються порядок здійснення прерогатив конституційного монарха і повноважень президента, формування уряду, роль прем'єр-міністра, багато питань законодавчої процедури тощо. Практична роль звичаїв є настільки великою, що ігнорувати їх, вивчаючи конституційне право, неможливо.

У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової системи, найважливіші питання державного життя регулюються звичаями (у літературі вони називаються конституційними угодами або конвенційними нормами). Особливість цього виду джерел конституційного права полягає в тому, що норми , які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді" Вони дотримуються лише в силу традиції і лише доти, доки всі учасники конституційних правовідносин згодні зі станом справ. Звичаї не фіксуються в нормативних документах. Наприклад, у Великобританії монарх підписує всі представлені йому законопроекти. Однак з формального погляду ніщо не перешкоджає йому відмовитися зробити це, тобто накласти на білль, схвалений обома палатами парламенту, вето. Саме тому

право вето, не використовуване британськими монархами вже три століття, прийнято називати їх "сплячими" повноваженнями.

Для того щоб склався звичай, потрібен значний час (десятки або навіть сотня років). Його основною функцією вважають уточнення конституційно-правової практики. Наприклад, палати двопалатних законодавчих органів, як правило, є рівноправними за своїм юридичним статусом, назви "верхня" і "нижня" – лише данина історичній традиції, що відображає рух законопроекту. Водночас звичай може впливати на поведінку людей. У США під час виборчої кампанії саме усталений звичай змушує виборщиків голосувати за кандидата від своєї партії.

 

 


8. Договір як джерело державного права


Нормативно-правовий договір — це двостороння чи багатостороння угода між суб'єктами, що містить норми права.

Для нього характерні наступні риси:

1. Суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації — такі найбільш типові суб'єкти нормативних договорів. Від місця суб'єкта у механізмі держави залежить юридична сила договору. Чим вище місце, тим більша сила.

2. Формальність та об'єктивація забезпечується прийняттям правового акта у формі нормативно-правового договору.

3. Змістом нормативно-правового договору є норми права (правила поведінки — права і обов'язки сторін), що виникають в результаті згоди сторін та регулюють питання владування, управління та саморегулювання, але не всі, а лише ті, що допускають договірну форму регулювання. За харак- тером це норми-цілі, норми-наміри, норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.

4. Своєрідність зобов'язань сторін нормативно-правового договору та засобів їх забезпечення полягає у тому, що межі договору як засобу нормативно-правової саморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, що не знижує обсяг їх інтересів та добровільності у визначенні предмета договору. Зміст договору не може суперечити конституції, в протилежному випадку укладання таких договорів може мати місце лише після внесення відповідних змін до конституції.

5. Тривалий термін дії.

6. Набуття чинності відбувається лише після проведення відповідної процедури: ратифікації парламентом (для міжнародних договорів), підписання керівником парламенту та президентом (для конституційних договорів) тощо.

7. Забезпечення виконання договірних зобов'язань державою та її органами включає багато різних засобів, у тому числі: організаційних, правових, економічних тощо. Відповідно норми, які містяться у договорах такого роду, є загальнообов'язковими для виконання, що забезпечується гарантіями держави шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державного примусу.

8. Нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства, може бути підставою для укладання інших правових актів, у тому числі й договорів з метою реалізації норм, що в ньому містяться.

Складність дослідження юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різними критеріями. За сферами правового регулювання суспільних відносин: конституційні, у тому числі й федеративні; міжнародні; колективні; господарські. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію.

Категорія: ДПЗК (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter