Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Економіка (Семінари)

Суть світового господарства. Основні етапи його розвитку

Інтернаціоналізація господарського життя в сучасних умовах

Міжнародний капітал та кредит

Світова торгівля

Міграція робочої сили

Міжнародні валютні відносини

 

 

Суть світового господарства. Основні етапи його розвитку


Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

В історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку  пройшло декілька етапів, кожний з них характеризується певними якісними рисами. Відповідно до функціональної ознаки у розвитку світового господарства економічною наукою виокремлюють такі етапи:

– етап світової торгівлі, на якому існувала абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв'язках, були ще відсутні стійкі зв'язки та панувала нееквівалентність обміну щ товарами та при наданні послуг;

– етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля інформацією, об'єктами інтелектуальної власності;

– етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.

Відповідно до організаційної ознаки:

– етап формування сучасного світового господарства, який охоплював другу половину XIX ст. та початок XX ст. з притаманним йому експортом капіталу як наслідком монополізації виробництва і обігу, наявністю світової колоніальної системи і експлуатацією її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в той час і призводило до локальних і світових війн;

– етап поділу світового господарства на дві складові - світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х pp. минулого століття), між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х pp. XX ст. світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;

– етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті pp. XX ст. і донині), функціонування і розвиток якого грунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва.

Перший етап - міжнародні відносини як зародок май-бутніх міждержавних відносин у первісних суспільствах. Сюди включається період палеоліту, неоліту. Цей етап характеризується переходом від кочової системи життя до стійкої осілості з відтворюючою системою господарства, якій притаманні елементи «міжплемінної інтеграції». Для цього етапу домінуючим видом виробництва було аграрне.

Другий етап - зовнішньоекономічні відносини у стародавньому світі. Для нього характерним є:

? поява ранньокласових утворень;

? зовнішня торгівля - основна, часто єдина, форма економічних відносин між країнами стародавнього світу;

? насильницьке вирішення зовнішньоекономічних проблем;

? колонізація земель і розвиток ремісництва (І тис. до н.е.) Це зокрема, період фінікійської та грецької колонізації, римської імперії її розквіту і занепаду.

Притаманним для цього етапу було поєднання аграрного і ремісницького виробництва з розвитком торгівлі та грошової форми обігу.

Третій етап - зовнішньоекономічні відносини за часів феодалізму.

Четвертий етап - міжнародні економічні відносини епохи відкриттів XI-XVII століття.

П'ятий етап - міжнародні економічні відносини періоду промислової революції (XVIII-XIX століття).

Шостий етап - міжнародні економічні відносини епохи комп'ютерів, Інтернету (друга половина XX століття початок XXI століття).

 

 


Інтернаціоналізація господарського життя в сучасних умовах


Інтернаціоналізація світового господарства означає не тільки певне переплетення виробництва різних країн. Вона виявляється в здійсненні узгодженої політики, у спільному прогнозуванні та плануванні. Світове господарство рухається до певної цілісності, а це у свою чергу, вимагає чіткої організації дій як у виробничій, так і в невиробничій сферах.

Інтернаціоналізація світового господарства на високому рівні свого розвитку веде до інтегративних економічних об'єднань. Вони виникають у другій половині ХХст. як регіональні об'єднання країн, що забезпечують глибокі економічні зв'язки їх національних економік. У межах цих об'єднань створюються єдині, часто пільгові, умови для пересування товарів, капіталу, робочої сили. Як правило, такі об'єднання закріплюються відповідними нормативними актами і в межах об'єднання формуються спільні органи управління й інші установи. Найбільш загальним елементом таких об'єднань є створення зони вільної торгівлі. Прикладом регіональних об'єднань такого типу стала Європейська асоціація вільної торгівлі, створена за ініціативою Великої Британії в 1960 р. Вона включила кілька десятків країн Британської Співдружності. Аналогічне інтеграційне об'єднання у формі зони вільної торгівлі було створено в 1988 р. найбільшими країнами північноамериканського континенту - СІНА і Канадою.

З розвитком інтеграційних процесів стали виникати інтеграційні економічні об'єднання більш високого типу. На відміну від зон вільної торгівлі та митних союзів, вони характеризуються вільним рухом не тільки товарів, а й капіталу і робочої сили. Такі інтеграційні об'єднання доповнюються валютними союзами, які характеризуються тісною співпрацею і навіть введенням єдиної валюти. Важливу роль починають відігравати спільні наднаціональні органи управління.

Найбільш потужним регіональним інтеграційним об'єднанням став Європейський Союз. Він почав формуватись після Другої світової війни за ініціативи Німеччини, Франції, Італії та країн Бенілюкса. Це об'єднання пройшло довгий шлях, від найпростіших форм інтеграції у вигляді зони вільної торгівлі аж до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Сьогодні Європейський Союз об'єднує 27 країн Європи. Це надпотужне економічне угруповання, яке має надзвичайно вагомий потенціал. У цьому об'єднанні з 2002 р. діє спільна валюта, яку ввели вже 16 країн. Розроблена й ратифікована наприкінці 2009 р. нова угода про політичну структуру ЄС, обрано президента й розроблені нові способи прийняття спільних рішень. У перспективі буде уніфіковано податкове законодавство, організація та функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Європейський Союз з його потужним і реальним переходом до все більш тісної інтеграції країн привів до великих масштабних позитивних змін у національній економіці кожної країни - члена ЄС Суттєво зменшились витрати на виробництво продукції. Зросла й без того висока якість товарів, що виробляються в межах ЄС. Цьому потужно сприяє стандартизація та сертифікація продукції. Значно підвищилася продуктивність праці. Тільки завдяки введенню єдиної валюти, країни, які увійшли в зону ЄВРО, за розрахунками експертів, змогли збільшити свій ВВП у розмірі від 1 до 1,5 %. Європейський Союз за цілою низкою макроекономічних показників (населення, показників ВВП, частки у світовому товарообігу тощо) досяг рівня СІНА, а за деякими з цих показників і перевищив показники СІНА.

Потужним міждержавним економічним інтеграційним об'єднанням стала і зона вільної торгівлі, утворена СІНА і Канадою, яка після приєднання до них у 1994 р. Мексики отримала скорочену назву НАФТА. Щоправда, порівняно з ЄС це інтеграційне об'єднання не є таким самим по глибині інтеграції, як Європейський Союз.

Поряд з інтеграцією високорозвинених країн має місце і процес регіональної інтеграції слаборозвинених країн. На відміну від перших, така інтеграція спрямована скоріше не на досягнення потужного розвитку продуктивних сил, а на об'єднання зусиль, щоб створити реальні умови для подолання економічної відсталості, спільного вирішення найбільш гострих соціальних проблем і протистояння диктату високо-розвинених країн. Прикладами таких об'єднань можуть бути на Американському континенті Латиноамериканська асоціація інтеграції, що виникла на основі створеної в 1960 р. Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) - на Африканському континенті. Подібні об'єднання виникають і в Азії. До найбільш відомих належать Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

 

 


Міжнародний капітал та кредит


Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно витратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу - це не фізичне переміщення засобів виробництва, а фінансова операція: надання позики, купівля-продаж цінних паперів, інвестування

За джерелами походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, поділяється на офіційний і приватний.

Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон або що приймаються з-за кордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. До цієї категорії руху капіталу відносяться асі державні позики. дари, допомога, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ. Світового банку тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків.

Приватний (недержавний) капітал - кошти приватних (недержавних) фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщують за кордон або приймаються з-за закордону за рішенням їх керівних органів і об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов'язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм у прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.

Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має такий його функціональний розподіл.

За метою вкладення капітал ділиться на:

прямі інвестиції - вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора - над об'єктом розміщення капіталу; 

- портфельні інвестиції - вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.

Прямі іноземні інвестиції - це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резидентом однієї країни (прямим інвестором) стійкого і довгострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інвестування).

До прямих іноземних інвестицій належать: вклади компаніями власного капіталу за кордоном у створення філій або у придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній; внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з одного боку, і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями з другого.

Портфельні міжнародні інвестиції - це капіталовкладення в іноземні пайові та боргові цінні папери з метою отримання доходу, але без права реального контролю над об'єктом інвестування.

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.

Кредитні відносини складаються на принципах: 

- повернення;

- терміновості;

- платності;

- гарантованості.

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу повўязаний з наданням субўєктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що повўязані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.)

Функції міжнародного кредиту:

- забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;

- збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;

- прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

 



Світова торгівля


У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. Її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) У даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв?язків.

У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов?язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов?язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (CIF — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

 

 


Міграція робочої сили


У сучасних умовах важливим економічним процесом у межах усього світового господарства стала міграція робочої сили. Це явище полягає в переміщенні робочої сили з одних країн в інші, що приводить до перерозподілу в межах світового господарства такого важливого ресурсу, як праця.

Масове масштабне переміщення людей з однієї країни в іншу мало місце і на початку становлення капіталістичних відносин. Яскравим прикладом було вивезення мільйонів негрів-рабів з Африки в Америку протягом XVI - XIX ст. Проте це була примусова міграція робочої сили, яка супроводжувалась загибеллю сотень тисяч негрів і нелюдськими умовами їх існування.  Цей процес має місце і сьогодні, хоча в його напрямах, мотивації і масштабах відбуваються суттєві зміни.

Міграція робочої сили має певні причини. Серед найбільш важливих виділяють економічні причини, хоча певну роль відіграють і неекономічні. Так, наприкінці XIX - на початку ХХ ст. величезні маси людей емігрували з Європи в СІНА, Австралію і Канаду в пошуках роботи і кращих умов життя. Про масштаби цього переміщення свідчить хоча б той факт, що на рубежі цих століть у названих країнах приріст населення за рахунок мігрантів значно перевищував природний приріст.

Економічні причини і сьогодні превалюють серед тих факторів, які обумовлюють масовий рух населення з одних країн в інші. Серед найбільш типових чинників цього явища слід назвати:

- національні відмінності в заробітній платі і в умовах життя. Наприклад, у СІНА навіть некваліфікований робітник отримує в кілька разів вищу заробітну плату, ніж робітник без кваліфікації в Латинській Америці;

- високий рівень безробіття в слаборозвинених країнах, де він сягає позначки 30-40 %. Це примушує людину в пошуках праці емігрувати в інші, більш благополучні з цього погляду країни;

- вивіз капіталу. Цей процес в умовах масового припливу капіталу змінює ситуацію в країні і викликає значне зростання зайнятості, а поряд з цим і приплив дешевої робочої сили з інших країн;

- суттєві відмінності між країнами в структурі зайнятості. Так, у високорозвинених країнах за наявності безробіття в межах 5-6 % практично завжди є вакансії на робочі місця з непрестижною роботою. Вони й заповнюються, як правило, іммігрантами;

- посилення конкуренції, яка змушує підприємців постійно шукати шляхи зменшення вартості товару. Реалізація цих намірів дуже часто пов'язана і з наймом іммігрантів, які погоджуються на значно гірші, ніж у громадян країни, умови оплати праці. Додатковим стимулом до попиту на цю робочу силу з боку підприємців є те, що іммігранти, як правило, не мають належних прав стосовно трудових відносин і на них рідко розповсюджуються соціальні гарантії, що існують для громадян тієї чи іншої країни.

Міграцію робочої сили залежно від тієї ознаки, яка покладена в основу, класифікують за різними її видами. Так, залежно від терміну, на який переміщується робоча сила, виділяють постійну, сезонну та маятникову міграцію. Залежно від причинно-дозвільного характеру міграційного процесу, як правило, виділяють легальну й нелегальну міграцію. До легальних відносять тих працівників, які легально допущені в країну й працюють у ній за наймом. Нелегальні - це ті іммігранти, які без законних підстав прибули в країну і працюють у ній. Дещо особливе місце займають ті особи, які прибувають у країну, тікаючи від політичних переслідувань, а також біженці. Ці види еміграції не мають у міграційних процесах масового характеру, хоча в період великих соціальних потрясінь, в спричинених революцією чи війною, потоки біженців можуть бути дуже масштабними.

 

 


Міжнародні валютні відносини


У процесі реалізації взаємозв'язків на світовому ринку виникають і міжнародні валютно-фінансові відносини. їх поява пов'язана з рухом грошей у міжнародному платіжному обороті. Саме валютні відносини опосередковують рух товарів та послуг і створюють умови, необхідні для загальної організації функціонування міжнародної економіки.

Об'єктом міжнародних валютно-фінансових відносин насамперед є валюта та її рух. Валюта в широкому розумінні цього слова - це національна грошова одиниця тієї чи іншої країни. У процесі свого руху національна валюта однієї країни постійно прирівнюється до валюти іншої країни. їх співвідношення утворює валютний курс. Його можна визначити так: валютний курс - це ціна грошової одиниці країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці.

Валютний курс є надзвичайно важливим елементом у міжнародних відносинах. Завищення курсу валюти якої-небудь країни стосовно валюти іншої країни веде до того, що країна, валютний курс якої завищено, буде здійснювати нееквівалентний обмін на власну користь. Тому проблемі встановлення валютного курсу завжди приділялась і приділяється сьогодні велика увага.

В умовах існування системи золотого стандарту, коли паперові гроші вільно обмінювались на золото, а останнє виконувало всі функції грошей, валютний курс встановлювався досить точно на основізолотого паритету. Коли золотий стандарт зник і грошові системи стали паперовим, установлення валютного курсу стало надскладною проблемою.

Єдиного механізму встановлення валютного курсу не існує, але є певні найбільш поширені методи його визначення. Серед досить поширених слід назвати метод, що грунтується на порівнянні споживчого кошика різних країн за один і той самий період. Співвідношення вартості цього кошика, наприклад, у рублях і його вартості в гривнях, і дає можливість визначити курс валюти. Курс валюти визначають і через порівняння внутрішнього валового продукту, вимірюваному в національній валюті (наприклад, у гривнях) і у валюті іноземної держави (наприклад, у рублях).

Установлений валютний курс залежно від багатьох чинників, перш за все, від співвідношення попиту й пропозиції щодо конкретної валюти постійно змінюється. З цього погляду визначають два види валютного курсу, фіксований і плаваючий.

Фіксований валютний курс - це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті і пропозиції валюти. Як правило, центральний банк встановлює офіційний курс до якоїсь провідної валюти або до колективної (наприклад, євро). Фіксований курс може мати певні різновиди. Це фіксований курс, який може коливатись у певних дозволених межах, різнофіксований курс, залежно від операцій. Наприклад, курс рубля в СРСР для зовнішньоторговельних операцій був один, а для обміну в разі туристичних поїздок - зовсім інший.

Фіксований курс має певні переваги. Він дає можливість підприємцям чітко планувати свою діяльність і мати тверді орієнтири щодо курсоутворення. Такий курс дозволяє і державі здійснювати достатньо ефективну власну грошово-кредитну політику. До недоліків фіксованого курсу слід віднести необхідність мати значні валютні резерви для його підтримки, а також можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу.

Плаваючий валютний курс - це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту й пропозиції. Плаваючий курс має певні різновиди. Це може бути режим вільного плавання. Він визначається співвідношенням попиту і пропозиції на дану валюту. У режимі вільного плавання знаходяться валюти кількох найбільш економічно могутніх країн світу. Різновидом плаваючого курсу є так званий валютний коридор, коли центральний банк встановлює верхню і нижню межі можливих коливань курсу. В Україні перший валютний коридор щодо долара було введено в 1997 р. (1,7 - 1,9 грн. за 1дол. СІНА). Різновидом плаваючого курсу є режим спільного плавання (коли кілька держав разом змінюють свої курси за певних обставин) і режим регулюваного плаваючого курсу.

Категорія: Економіка (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter