Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Етика (Семінари)

Мораль і політика за Аристотелем, Макіавеллі

Спільне в політиці й моралі

Розбіжності політики та моралі

 

 

Мораль і політика за Аристотелем, Макіавеллі

Згідно з Арістотелем, мораль (етика) і політика – це єдина галузь практичного знання, гармонійна єдність «філософії, що стосується людських справ», оскільки опікується питаннями виховання доброчесності й звичаїв гідного життя заради досягнення щастя і блага. Етика розглядає ці питання в аспекті природи окремої людини, політика – в аспекті громадського життя поліса (античного міста-держави). І в політиці, і в етиці стрижневим є мотив спілкування між людьми: «Усяке ж спілкування організується заради якогось блага (адже будь-яка діяльність передбачає благо) <...> до найвищого з усіх благ прагне те спілкування, що є найважливішим з усіх й обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним» 

Згідно з прагматистом, імморалістом Н. Мак’явеллі, мораль – це лише інструмент, яким досвідчений політик повинен уміти спритно і вчасно користуватися. У відомому трактаті «Державець» («Князь», «Правитель», італійською – «Il principe») Н. Мак’явеллі конструює постать індивідуального політичного діяча, який існує в атмосфері не спілкування, а інтриг, підступів, воєн. Такий діяч ґрунтується «сам на собі», у вчинках, виходячи «із себе»: «владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб за потреби він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки». Категорії помислу, задуму, мети, повсякчасний клопіт про їхню ефективну реалізацію підтверджують характеристику державця як своєрідного загального типу «суб’єкта дії» у політичній галузі, налаштованого використовувати людей і їхні моральні цінності як будь-які предметні ресурси, аби тільки ціль була того вартою.

Сьогодні в політичному житті України значне місце посідає утилітаристська концепція моралі, що є протилежною кантівському її розумінню. Люди, що ми їх маємо визнавати за політиків, сприйнявши відоме гасло «політика – це брудна справа» як своє особисте кредо, часто-густо поводяться так, начебто моральний закон писаний узагалі не для них. Політика може бути моральною й аморальною, але вона не може бути безморальною, оскільки завжди відтворює конкретні інтереси людей, має певні оцінні результати, використовує відповідні методи й засоби, здійснюється з різним рівнем професіоналізму. Через значущість свого функціонування і його наслідків політика завжди була, є й буде сферою особливо значущої моральності й особливо небезпечної соціальної аморальності. Без союзу з мораллю політика втрачає свою мету, відповідальність, без яких вона може перетворитися на антигуманний механізм завоювання й збереження влади, на знаряддя поневолення людей, а не  їх звільнення та захисту.

 

 


Спільне в політиці й моралі


Будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.

1. Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

2. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей.

 

 


Розбіжності політики та моралі


Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі.

Моральні норми виступають у вигляді узагальнених правил поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Мораль і політика – речі несумісні. Політика – це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіявеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі й інші діячі пізнього Середньовіччя вдень ревно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту – іменем Господа...

За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними єрархами. Усе це – гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це – не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.

Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів – меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна єрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж – про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отож світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю – і суспільство годилося з цим.

Як на мене, оцінювати політика за критеріями моральности – це те саме, що підходити до служителя Церкви з позицій сексуальності. Речі не сумісні. І що швидше ми це усвідомимо, то краще для суспільства. Політика – це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава – це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.

Віддаймо Богу – Богове, а кесарю – кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Потрібно досить часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не йшов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.

Категорія: Етика (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter