Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Геополітика (Семінари)

1. Сутність світ-системного підходу та теорії світових геополітичних циклів (І.Валлерстайн, П.Тейлор, Н.Д.Кондратьєв, Дж. Модельський, В.Томпсон, Дж.Голдстайн, В.Л Цимбурський)

Сутність циклів Кондратьєва

2. Поліцентричність та ієрархічність глобального устрою світу в сучасних геополітичних теоріях (С. Коен, А.Страус, Й.Галтунг)

3. "Нові праві”: витоки та сучасні теоретичні напрями

 

 

1. Сутність світ-системного підходу та теорії світових геополітичних циклів (І.Валлерстайн, П.Тейлор, Н.Д.Кондратьєв, Дж. Модельський, В.Томпсон, Дж.Голдстайн, В.Л Цимбурський)


Світ-системний підхід (також світ-системний аналізтасвіт-системна перспектива) — міждисциплінарний погляд на розвиток світової історії та світової економіки як на взаємодію центрів та периферії у відокремлених один від іншого світах-економіках.

Світ-системний підхід розглядає світ не як суму країн, що паралельно розвиваються, а як єдину систему, де є світові "верхи" і світові "низи", держави-експлуататори і держави-експлуатовані, які отримали назви відповідно "ядро" і "перефирія".

Найбільш розповсюджена версія світ-системного аналізу розроблена американським політологом І. Валлерстайном. У роботі «Аналіз світових систем» він зазначив, що найближчі 25-50 років світ еволюціонує до нового світового порядку. Сама ж світ-система визначається як утворення з єдиним розподілом праці та множинністю культурних систем. Зародилася сучасна світ-система в період переходу людства до індустріального суспільства.

Світ-система з єдиною політичною системою називається світ-імперією й характеризується економічною, політичною саморегулятивністю.

Найбільш стійкі у свій час світ-імперії - Китай, Рим, Єгипет. Але самі по собі світи-імперії І. Валлерстайн не розглядає. Світ-система без єдиної політичної системи є світ-економікою. Така світ-система включає множину політичних і культурних систем, які не є економічно саморегулятивними, а навпаки, взаємозалежними у сфері економічних відносин.

І. Валлерстайн стверджував, що в сучасному світі існує лише одна світ-система. Єдиний поділ праці у світ-системі означає, що різні регіони залежать від економічного обміну з іншими регіонами для постійного й плавного забезпечення потреб цих регіонів, – тільки світ-система, на відміну від її частин, є самодостатньою в сенсі стабільного забезпечення власних потреб. Це означає, що світ-система справді має властивості, які не зводяться до властивостей її складових і не виводяться з них, а отже, є цілісною. Таким чином, за критерієм існування єдиного (у наведеному значенні) поділу праці сучасна світова сукупність суспільств утворює єдину світ-систему.

У своїх роботах відомі американські політологи Дж. Модельскі і В. Томпсон стверджують, що глобальні економічні процеси за часом сполучені з довгими світовими політичними циклами, званими «циклами лідерства». Зміна таких циклів періодично змінює структуру світового політичного устрою, сприяючи висуванню нових великих держав і географічних зон їх впливу.

Отже, довгі світові політичні цикли визначаються як послідовність підйому та занепаду великих держав. Підйом великої держави названий Модельскі і Томпсоном етапом навчання, а занепад - етапом лідерства. Кожен з двох етапів автори поділяють на чотири фази.

Перший етап (навчання) включає в себе:

• Визначення основних світових проблем, що потребують вирішення.

• Створення коаліцій союзників.

• Прийняття рішень на світовому рівні.

• Проведення їх в життя.

Другий етап (занепад) складається з наступних фаз:

• Світова війна.

• Поразка великої держави.

• Втрата світової легітимності.

• Розпад.

Згідно авторам даної теорії, в основі глобального лідерства лежать такі фактори, як мобільні військові сили, передова економіка, відкрите суспільство, реагування на світові проблеми за допомогою нововведень.

 


Сутність циклів Кондратьєва


Ця система циклів описує в першу чергу економічну і технологічну сторони розвитку, хоча автор, а потім і послідовники враховують політичну, соціальну, культурну та військову сторону динаміки світового розвитку. Наприклад, сам Кондратьєв в 1920-х роках вважав закономірністю виникнення великих військових конфліктів і революцій на так званих підвищувальних фазах кондратьєвських циклів. Проте все ж цикли Кондратьєва відображають переважно підйом і занепад провідних галузей економіки світу. При цьому циклічність зачіпає не тільки господарство високорозвинених країн, що входять в «центр» світової системи, а й господарство багатьох інших держав, що не входять в це світове ядро, але пов'язаних з ним через міжнародний поділ праці. Тривалість одного циклу Кондратьєва становить близько 40-60 років.

Погоджуючись з наявністю циклічності в геополітичному світовому процесі, британський географ П. Тейлор вважає, що світова гегемонія будь-якої країни - це дуже рідкісний феномен. За Тейлором, вона траплялася тільки три рази:

• Гегемонія Нідерландів в середині XVII ст.

• Британська гегемонія в середині XIX ст. (Через 200 років після нідерландської гегемонії).

• Гегемонія США в середині XX ст. (Через 100 років після британської гегемонії).

Геополітичні гегемонії, за Тейлором, полягають у практично абсолютному домінуванні однієї з держав у міжнародній системі відносин в трьох сферах життя: економічноїполітичної та ідеологічної.

Гегемонії твердо грунтуються на досягненні великою державою насамперед економічної переваги.

Досягнення цього включає три стадії.

Перша: держава-гегемон домагається переваги в ефективності виробництва над своїми суперниками. Як правило, це відбувається за рахунок створення нових монопольних продуктів за допомогою нововведень, а також за рахунок розширення попиту.

Другастадія дозволяє торговим представникам країни-гегемона створювати торгові переваги у світі.

Третя: банкіри цієї держави мають можливість домагатися фінансового домінування у світовій економіці.

Коли виробнича, торговельна та фінансова діяльність однієї держави більш ефективні, ніж у всіх її суперників, тоді держава стає світовим гегемоном.

Такі держави, по Тейлору, мають можливості домінувати в міждержавній системі без загрози перетворення їх в імперії, шляхом створення балансу сил таким чином, що запобігається створення ворожої коаліції, яка могла б загрожувати геополітичному лідерству держави-гегемона. Крім того, держава-гегемон поширює ліберальні ідеї, які широко сприймаються у всій світовій системі. Отже, держави-лідери - це значно більше, ніж світові політичні лідери.

 

 


2. Поліцентричність та ієрархічність глобального устрою світу в сучасних геополітичних теоріях (С. Коен, А.Страус, Й.Галтунг)


У результаті аналізу геополітичної ситуації після «холодної війни» Галтунг виділяє сім центрів, що претендують на глобальну або регіональну гегемонію:

США з гегемонією в Західній півкулі і на Середньому Сході (Ізраїль насамперед), з прозорими устремліннями бути гегемоном гегемонів. Однак цілком очевидно, що США в сучасних умовах не в змозі поодинці визначати правила і норми світової поведінки.

Європейський Союз, який прагне стати супердержавою. Не виключено, що ЄС почне проводити єдину міжнародну політику. Безумовно Франція і Великобританія, що володіють ядерною зброєю, будуть захищати не тільки свої національні та регіональні, а й світові інтереси. Німеччина представляє потужну економічну державу, і її політичний вплив весь час буде зростати.

Росія та інші країни СНД, а також, можливо в майбутньому, та частина Центрально-Східної Європи, яка має православні та слов'янські корені.

Туреччина і приблизно 10 країн, що об'єднуються під невеликим тиском ісламу. Туреччина своєю політикою сприяє дробленню СНД і, можливо, Росії.

Індія, об'єднує низку країн на основі індуїзму, буде закріплювати свій вплив у Південній Азії.

Китай як дао-буддистсько-конфуціанська держава-цивілізація зі стрімко розвиваючими продуктивними силами і зростаючим військовим потенціалом прагнутиме до поширення свого геополітичного впливу.

Японія як сінто-буддистсько-конфуціанська країна, очевидно, не обмежиться одним економічним світовим впливом.

Більш професійно говорити не про семиполярний світ, а про сім паралелях однополярного світу. Справа в тому, що шість з семи центрів «в деякому сенсі координуються гегемоном з гегемонів - США». Із семи гегемонів чотири вже визнані - США, Японія, Індія і Китай, а три ще немає. Всі сім гегемонів мають або можуть мати великі проблеми з їх власними периферіями.

Галтунг прогнозує можливі геополітичні коаліції. Наприклад, потенційна коаліція США + Європейський Союз + колишні країни Варшавського Договору, включаючи Росію, проти об'єднаних Китаю + Японії + Кореї + В'єтнаму.

Можлива і така ситуація, що всі сім центрів виявлять у інших шістьох фундаменталізм, тому що всі вони йдуть корінням у давні цивілізації, всі сім мають капіталістичні економіки і, отже, стоять на шляху зіткнень за ринки і сировину.

Відомий американський географ розробив модель геостратегічних зон і відповідних їм геополітичних регіонів. В одній зі своїх найвідоміших книг «Географія і політика в розділеному світі» (1963) Саул Коен писав, що погляди Маккіндера в наш час втратили чинність. Він піддавав ревізії ідеї Спікмена. «Політика стримування» в зоні Рімленда, говорив Коен, схожа на замикання дверей стайні, коли кінь вже втік. Він мав на увазі присутність військово-морських сил СРСР на Кубі, підводних човнів СРСР з ядерною зброєю на борту у всіх океанах. Коеном обгрунтований так званий похід розвитку, в якому підкреслюється зростання значення регіональної геополітичної складової і незалежності між політичними, соціальними та економічними процесами в різних географічних шкалах, що є спірне і вимагає пояснення.

Запропонована Коеном модель поліцентрична та ієрархічна. Потрібно сказати, що деякі структурні одиниці в його моделі йдуть від Маккіндера, хоча в цій моделі немає жорсткого протиставлення Суші і Моря і зроблено крок від геополітики війни до геополітики миру.

Отже, модель Коена ієрархічна:

Перший рівень представлений «геостратегічними сферами»: Морська (Залежний від торгівлі світ морських держав), Євразійська (Євразійський континентальний світ). Це як би дві півкулі, які в принципі виділяв ще Маккіндер.

Другий рівень - геополітичні регіони, які входять до першого ієрархічного рівня (сфери). У Морську сферу входять чотири регіони: Англо-Америка і Карибський басейн, Західна Європа і Магриб, Позаконтинентальна (Офшорна) Азія і Океанія, Південна Америка і Африка на південь від Сахари. У Євразійську сферу входить два геополітичних регіони - хартленд і Східна Азія.

На другому ієрархічному рівні поза геостратегічних сфер виділено ще три додаткових частини:

Південна Азія - незалежний регіон зі своїм геополітичним кодом;

Близький Схід - розділовий, точніше - розділений пояс;

Центрально-Східна Європа як регіон - «ворота», що сприяє зв'язкам між Заходом і Континентальною (Євразійською) геостратегічною сферою.

Таким чином, геополітичні регіони - це великі підрозділи геополітичних сфер і порівняно однорідні за економічним, політичним і культурним ознаками.

Третій рівень представлений національними державами - п'ятьма великими державами: США, Росія, Японія, Китай і групою держав - Європейським Союзом. У межах великих держав

Коен виділив ключові території: у США - Атлантичне узбережжя-район Великих озер, в Європейському Союзі - «Центральна вісь розвитку» - акваторія Північного моря, в Японії - Тихоокеанський пояс, в Росії - індустріально-аграрний трикутник Санкт-Петербург-Ростов-на -Дону-Кузбас, в Китаї - річкові долини Центру та Північний Схід.

Четвертий рівень - це кілька держав другого порядку, які оформилися в 1970-і роки, що домінували в рамках відповідних регіонів, але не володіли при цьому глобальним впливом (насамперед, внаслідок обмеженої участі у позарегіональних економічних і політичних відносинах).

П'ятий рівень - це субнаціональні території - «ворота» (фокуси зв'язків), які, за припущенням Коена, будуть у майбутньому провідниками зв'язків між державами.

Центрально-Східна Європа представляється в побудовах Коена унікальним утворенням, оскільки це єдині «ворота», що займають цілий геополітичний регіон.

Окремих ж «країн-районів і точок-воріт» у світі автор налічує більше 20.

«Ворота» локалізовані, як правило, уздовж кордонів геостратегічних сфер, регіонів. Для них характерні малі розміри території та населення, відкритий доступ до зовнішніх просторів (по морю і / або суші). У соціальному відношенні - це самобутні культурно-історичні центри, особливі етнолінгвістичні одиниці; деякі з них володіють давніми торгово-посередницькими традиціями і підприємницьким потенціалом.

Володіючи бідними або вузькоспеціалізованими природними ресурсами, «ворота» знаходяться в залежності від зовнішніх джерел сировини і ринків збуту готової продукції.

Як зазначає Коен, найбільш доцільно тут розвивати сферу послуг (фінансові послуги, торгівлю, туризм) або розташовувати головні підприємства для складання готових виробів на експорт. У військовому відношенні «ворота» не становлять загрози для сусідніх держав, проте мають для них важливе стратегічне значення.

Основна функція «воріт» - стабілізація світової геополітичної системи, елементи якої стають все більш взаємозалежними. Вони покликані стимулювати глобальну економічну, соціальну і політичну взаємодію. За ідеєю автора, оформляючись як самостійні геополітичні одиниці, «ворота» у багатьох випадках трансформуються із смуги конфліктів у зону компромісного розвитку, а значить - міжнародного співробітництва.

Айр Страус виділив глобальне уніполе, що представляє собою баланс сил держав, у яких відсутній найменша думка про війну один проти одного. Етапи розвитку світового геополітичного простору проходять шлях, за його думки, від багатополярності до біполярності, а потім до однополярності.

Глобальне уніполе має трьохцентрову просторову будову, тобто в нього входять такі три центри, як США, Європейський Союз і Японія. При цьому тристороння система військового та економічного союзу сконцентрована навколо США.

Лідерство США, як зазначає Страус, носить характер першості серед рівних, а не панування однієї держави над підлеглими партнерами.

Дуже важливим моментом в міркуваннях Страуса є те, що він практично ототожнює сучасні найпотужніші демократії з уніполями. Він пише, що протягом XX ст. демократії перетворилися на найпотужнішу силу в світі, переставши бути крихкою меншістю, якою вони були на початку століття.

Потім західне уніполе пройшло через випробування. Після утворення НАТО в 1949 р. Великобританія, Франція і США вже не становили планів на випадок війни один з одним. Вони стали розглядати міць один одного як доповнення власної. Німеччина і Японія були відроджені в рамках міцніючого уніполя, реалізованого головним чином через НАТО і меншою мірою через ОЕСР. Страус відзначає, що для підриву Британської імперії США багато чого зробили в період військового альянсу 1941-1945 рр.. Таке ставлення США зберігалося і під час «холодної війни». Воно досягло граничної точки під час Суецької кризи.

На його думку, східні монархії пішли від повного ідеологічного розриву із Заходом, сприйнявши ідеї поступової еволюції в напрямку сучасного ліберальної держави. Проте ідеї антизахідної спрямованості наполегливо зберігаються.

Навіть в обох світових війнах автор бачить поляризацію між Заходом і Сходом. У період «холодної війни» пристрій світу нагадувало земляний горіх.

 

 


3. "Нові праві”: витоки та сучасні теоретичні напрями


«Нові праві» - це порівняно різнорідний рух, яке об'єднує три підходи:

• збереження зв'язку з основоположними ідеями геополітиків-континенталістів;

• протиставлення Європи, включаючи Росію, океанічному (атлантичному) Заходу, насамперед в особі США;

• германо- і русофільство.

«Старі праві» у довоєнній Європі представляли собою мозаїчний збір представників різних наук і політиків. Сучасні дослідники об'єднують їх як теоретиків і практиків «консервативної революції», синонімом чого є «третій шлях». Існувало кілька варіантів німецької, італійської, іспанської, румунського та інших варіантів цього руху.

Найбільший розвиток воно отримало в Німеччині в роботах Артура Мюллера ван ден Брука, Ернста Юнгера, Карла Шмітта і навіть такого мислителя, як Освальд Шпенглер, і багатьох інших. Їх система доказів включала не тільки «закони» Великих просторів, протиставлення Суші і Моря та інші, можна сказати, позитивістські уявлення.

«Нові праві» європейські геополітики не тільки зберегли спадкоємність ідей «старих правих», але також розробили ряд нових підходів і проектів консервативної революції та націонал-більшовизму. Окремі дуже відомі представники традиціоналістської думки були за своїм віком сполучною ланкою між довоєнними і повоєнними правими. Це відноситься до італійця Юліус Евола (1898-1974) і французу Рене Генона (1886-1951).

Одним з найактивніших «нових правих» був бельгієць Жан Тіріар (1922-1992). Ще на початку 1960-х років він оприлюднив проект «юної Європи» - «Європа до Владивостока», що означало створення Великого економічно автаркичного простору, протипоставленого США, атлантизму та мондіалізму. У будівництві «Європейської імперії», яка б об'єднувала незалежні етнічні групи, він бачив порятунок від мондіалізму США.

Він оголошував СРСР спадкоємцем Третього рейху, якому нічого не залишається, як, рухаючись зі сходу на захід, виконати те, що Третій рейх не зміг виконати, рухаючись із заходу на схід.

З 1960-х років подібні ідеї розвивали французи філософ Ален де Бенуа, що став загальновизнаним лідером «нових правих», і публіцист Жан Парвулеско, бельгійський видавець двох консервативних журналів Роберт Стойкерс, австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен, італієць Марко Тарки та інші «нові праві».

Категорія: Геополітика (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter