Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Гоподарське право (Лекції)


Укладач: 

доцент кафедри економіко-правових дисциплін НАВС, к.ю.н., доцент Н. А. Буличева.

 

Тема 1. Основні засади господарської діяльності


План:

1. Поняття та види господарської діяльності

2. Господарське право як галузь права: поняття, предмет, метод, джерела

3. Господарські відносини, поняття та види. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин

4. Державне регулювання господарської діяльності

5. Правовий режим майна у сфері господарювання

 

1. Поняття та види господарської діяльності


Визначення поняття господарської діяльності:

1) господарська діяльність — будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару (ст. 1 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність”);

2) господарська діяльність – будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою (ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств”). Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи;

3) господарська діяльність — діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК України).

Основні ознаки господарської діяльності:

1) сферою здійснення — є суспільне виробництво і скеровується на задоволення суспільної потреби;

2) змістом — є виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб — споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб’єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);

3) професійні засади господарської діяльності та спеціальний статус її суб’єктів — здійснюється юридичними та фізичними особами – суб’єктами господарювання, які володіють таким правовим статусом з дня їх державної реєстрації. Діють суб’єкти господарювання згідно стандартів і правил, встановлених державою;

4) систематичність даної діяльності юридичної чи фізичної особи (така діяльність не є окремим епізодом, а триває у часі регулярно, з періоду в період);

5) це діяльність має результатом товар, який володіє вартістю і при продажі має цінову визначеність; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів — в отриманні певних благ).

Господарська діяльністьце суспільно корисна діяльність суб’єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації, що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється на професійних засадах.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними критеріями:

1) за метою здійснення господарської діяльності (ч. 2 ст. З ГК України):

комерційна (підприємницька);

некомерційна.

2) за предметом господарської діяльності:

виробнича;

торговельна;

банківська;

страхова;

інноваційна;

концесійна діяльність;

спільне інвестування та ін.

3) залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб’єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники чи іноземні інвестори та нерезиденти) господарська діяльність може бути:

за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів);

зовнішньоекономічна діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).

Господарський кодекс України поділяє господарську діяльність на два основних види – підприємницьку (комерційну) та непідприємницьку (некомерційну).

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

 

 


2. Господарське право як галузь права: поняття, предмет, метод, джерела


Господарське право (як галузь права) — це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та (або) керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовної практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналіз, синтез, історичний, порівняльно-правовий, евристичний, синергетичний та ін.

Господарське право як навчальна дисципліна — це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності і використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.

Предмет господарського права – це сукупність суспільних відносин, що виникають в процесі організації і здійснення господарської діяльності суб’єктів підприємництва, державних, приватних, кооперативних, громадських організацій та установ, наділених відповідно до законодавчих актів певними повноваженнями, правами і обов’язками та відповідальністю за свої дії.

Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.

Основні методи господарського права:

1) метод автономних рішень;

2) метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов’язкових для суб’єктів господарських відносин);

3) метод рекомендацій.

Сукупність джерел господарського права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією.

Під нормативно-правовим актом слід розуміти офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування (норм права).

Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел праваза їх юридичною силою.За цією ознакою в літературі джерела господарського права поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері господарювання;

2) міжнародно-правове регулювання;

3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

4) регулювання господарських відносин підзаконними нормативними актами.

За обсягом правовідносин,що регулюються нормативними актами, а також за колом осіб, для яких такі акти призначені, джерела господарського права поділяються на:

1) загальні;

2) спеціальні.

Загальні нормативно-правові акти встановлюють основні положення (принципи) правового регулювання тієї чи іншої сфери діяльності. Наприклад, гл. 5 ЦК України встановлює загальні положення щодо права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності - положення щодо необхідності мати повну цивільну дієздатність, обов'язковості державної реєстрації, можливості застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом, та інші положення. Водночас гл. 13 спеціального нормативного акта - ГК України - встановлює положення щодо умов здійснення фізичною особою підприємницької діяльності.

У разі якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, повинні застосовуватися положення спеціального нормативного акта. Так, наприклад, ст. 58 ГК України встановлює порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідні статті Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" також встановлюють порядок проведення такої реєстрації. Зважаючи на суперечності між положеннями нормативних актів рівної юридичної сили в частині порядку проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, застосовуються положення нормативного акта, спеціально присвяченого питанням державної реєстрації - Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Для визначення пріоритету між двома нормативними актами рівної юридичної сили також має значення дата набрання ними чинності. Так, наприклад, ст. 5 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність" встановлює необхідність реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України (право останнього на реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності підтверджено п. 27 Положення про Міністерство економіки України, затв. Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. № 1159/2000). Водночас згідно з п. 22.20 ст. 22 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у зв'язку з введенням обов'язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів як платників податку державна реєстрація таких постійних представництв нерезидентів з моменту набрання чинності цим Законом не застосовується, у тому числі в Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України (нині - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) або в інших органах державної влади.

У цьому разі, незважаючи на те, що Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" є спеціальним актом щодо Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", застосовуватимуться положення саме Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", оскільки останній набрав чинності пізніше.

Отже, у разі якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, то повинні застосовуватися положення спеціального нормативного акта, якщо вони не відміняються загальним нормативним актом, який набрав чинності пізніше.

До джерел господарського права належать не тільки нормативно-правові акти. Господарські відносини регулюються і на індивідуальному (локальному) рівні за допомогою актів їх учасників. До таких документів належатьстатутисуб'єктів підприємницької діяльності,засновницькі договори та інші види угод, правила внутрішнього трудового розпорядку та інші документи.При цьому локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства (містити посилання на них), так і обмежуватися правотворчістю відповідних осіб.

 

 


3. Господарські відносини, поняття та види. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин


Господарські правовідносини це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та організації такою діяльністю, характеризуються особливим суб’єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

Ознаки господарських відносин:

1) обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб’єктів. Такими суб’єктами є учасники відносин у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2 ГК (суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Особливим суб’єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи);

2) існування організаційно-господарських зобов’язань як окремого виду господарських зобов’язань, а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між суб’єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні замовлення і державні завдання (ст. 13 ГК). Правовою підставою виникнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб’єктів укласти відповідний договір: господарський (ст. 184 ГК) або організаційно-господарський (ст. 186 ГК). Ці рішення ґрунтуються, зокрема, на планах учасників господарських відносин (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани тощо);

3) матеріальний зміст відносин, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) суб’єктами господарювання продукції (виконання робіт, надання послуг);

4) значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських та пов’язаних з ними зв’язків.

Класифікація господарських відносин:

І. Доктринальна класифікація.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Господарського кодексу господарські відносини можуть бути:

господарсько-виробничими;

організаційно-господарськими;

внутрішньогосподарськими.

ІІ. Легальна класифікація.

1) За критерієм сфери виникнення та дії відносин:

внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами);

міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб’єктами господарювання.

2) За взаємним становищем сторін:

горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

3) За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають:

господарські відносини в промисловості;

в агропромисловому комплексі;

в галузі транспорту;

в капітальному будівництві;

у сфері приватизації державного та комунального майна;

у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

4) За характером правовідносин:

– відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);

– відносини з організації господарської діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським кодексом та нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

  • майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;
  • земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами);
  • трудові відносини — Кодексом України законів про працю та іншими актами трудового законодавства;
  • фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від 21.06.2001 та низкою законів і підзаконних нормативно-правових актів);
  • адміністративні та інші відносини управління за участю суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання.

 

 


4. Державне регулювання господарської діяльності


Згідно п. 2 статті 12 Господарського кодексу України, основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

державне замовлення (завдання) (стаття 13 Господарського кодексу України). Здійснюється шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб’єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються їх господарські відносини;

– ліцензування, патентування і квотування(стаття 14 Господарського кодексу України) є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти, обміном готівкових валютних цінностей, у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання. Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підпри­ємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

– сертифікація та стандартизація (стаття 15 Господарського кодексу України); Згідно з ч. 1 ст. 15 ГК, що має назву "Технічне регулювання у сфері господарювання”, у сфері господарювання застосовуються: технічні регламенти; стандарти; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови. Стандарт — це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов’язковим. Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров’я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій (стаття 16 Господарського кодексу України).

 

 


5. Правовий режим майна у сфері господарювання


В теорії господарського права під правовим режимом майна суб’єктів господарювання розуміються встановлені правовими нормами:

а) структура цього майна,

б) порядок його придбання (формування), використання і вибуття,

в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Згідно зі ст. 139 Господарського кодексу України майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Під річчю у статті 179 ЦК розуміється предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов’язки.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основні фонди (основні засоби) — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого і невиробничого призначення згідно з ч, 3 ст. 139 ГК відносяться будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя,господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотні засоби (оборотні активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК це сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів).

Частина 5 ст. 139 ГК у складі майна суб’єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб’єктів господарювання ч. 6 ст. 139 ГК визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Вироблена (готова) продукція це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного виробництва.

Виконані роботи (роботи)це будь-яка діяльність, пов’язана з проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об’єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва.

Під послугами зазначений закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв’язком, освоєння технологій, наукові до­слідження, медичне та побутове обслуговування

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК, є особливим видом майна суб’єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що відносяться до майна суб’єктів господарювання встановлені положеннями Глави 17 ГК.

 


Категорія: Гоподарське право (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter