Конституція для Європи 2004 р.

На саміті Європейської ради, який відбувся протягом 14-15 грудня 2001 р. в Лакені (Бельгія), була прийнята декларація, в якій констатувала достатньо громіздка структура установчих договорів (на той час, їх вже було чотири). Також, ставились питання щодо можливого ухвалення конституційного тексту Союзу та щодо можливого приєднання ЄС до Європейської Конвенції з прав людини.

Було вирішено зібрати новий конвент, який повинен був дати відповідь на ці питання. До якого складу мали увійти представники голів держав-членів, національних парламентів, представники Європейського парламенту та Європейської комісії. Представники Рахункової палати та Суду ЄС мали висловити власну позицію щодо майбутніх політико-правових реформ. Натомість, представники Соціального та Економічного комітету, Комітету регіонів, Європейський омбудсман мали змогу перебувати на робочих засіданнях у якості спостерігачів.

Робота конвенту тривала з лютого 2002 по липень 2003 р. В рамках її роботи був підготовлений проект Конституції для Європи. Слід зазначити, що важливий вклад в розробку цього проекту зробив колишній президент Франції, В. Естен, який головував протягом засідань конвенту.

Договір про започаткування Конституції для Європи було підписано 29 жовтня 2004 року представниками двадцяти-п’яти країн членів ЄС. Вже 12 січня 2005 року Європейський парламент висловив підтримку цьому проекту, прийнявши відповідну резолюцію. Проект Конституції для Європи містив преамбулу, чотири частини та 448 статей.

Серед основних положень цього документу варто відзначити наступні:

• закріплено примат права ЄС над правом держав-членів (ст.6);
• Європейському Союзу надано власну правосуб’єктність (ст.7);
• містить гасло ЄС – «Єдність в різноманітті» (ст. 8);
• для здійснення компетенції ЄС, інститути ЄС отримували можливість ухвалювати наступні акти: Європейські закони, Європейські рамкові закони, Європейські регламенти, Європейські рішення. Рекомендації та думки не мали зобов’язуючої сили (ст. 33);
• вводився посади союзного міністра закордонних справ (ст. 28);
• зменшення кількісного составу Європейської комісії;
• збільшення ролі Європейського парламенту;
• розширення сфер голосування Радою відповідно до процедури кваліфікованої більшості. Так, для того щоб рішення було ухвалено, його повинні були підтримати 55% від членів Ради, не менш 15, та які представляють не менше 65% населення ЄС;
• Хартія про основні права розміщувалась у розділі ІІ, стаючи частиною установчого договору;
• введення посади президента Європейської ради;

Натомість, після негативних результатів референдумів на підтримку Конституції у Франції (29 травня 2005 року) та Нідерландів (01 червня 2005 року), було вирішено призупинити процес ратифікації, і шукати інші форми реалізації інтеграційного потенціалу. Аналізуючи причини провалу процесу ратифікації, можна зробити висновок, що держави-члени не були готові до введення єдиної для Європи Конституції та впровадження посади союзного міністра закордонних справ. Також, велика кількість держав-членів ЄС була не згодна з законодавчим закріпленням принципу «примату» права ЄС над правом держав-членів.