Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


Тема 1. Витоки історії українського народу та його культури. Україна Княжої Доби


План:

 

1. Предмет, джерела та історіографія історії та культури України. Методологічні основи її вивчення

2. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфо?сарматська доба. Античні міста?держави Північного Причорномор’я

3. Східні слов’яни

4. Виникнення, розвиток та занепад Русі. Галицько-Волинське князівство

5. Розвиток культури Русі

 

 


1. Предмет, джерела та історіографія історії та культури України. Методологічні основи її вивчення


Історія України відіграє особливо важливу роль у навчально-виховному процесі кожного навчального закладу. Історія – це не лише навчальна дисципліна, але й частина національного світогляду, важлива складова загальної культури суспільства. З грецької мови буквальне значення цього слова – розпитування, розвідування.

Предметом курсу історія та культура України в частині історія України є вивчення і розвиток людського суспільства на українських землях. Складним і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилось відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. За словами М.Грушевського: «У наших сторонах письменство почалося ширитися тоді, як почалося ширитися християнство. Найдавніші звістки про наші сторони починаються приблизно 2500років тому. Але це відомості про чорноморське узбережжя, де ще тоді нашого народу не було, а про наш народ письменні звісти у чужих народів починаються тисячу літ пізніше – 1500 років тому. Це зветься початок історичних часів – доки сягають писані звістки людські. Для нашого народу це значить півтори тисячі літ назад, або 50 людських поколінь, рахуючи коло 30 літ на людське покоління».


Предметом курсу історія та культура України в частині історія української культури є культура як система цінностей, їх зміст та призначення, основні концепції в їх історичному розвитку.


Періодизація історії та культури України

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Запропонований нижче поділ є домінуючим в історіографії історії України. На кожному його етапі йшов відповідний розвиток культури. Тому запропонований нижче поділ торкається як історії, так і культури України.

1. Стародавній розвиток історії та культури – до VIст.

2. Середньовіччя – Київська Русь, Галицько-Волинська держава. Русько-Литовське князівство. VII-XVст.

3. Розвиток ранньоновітньої історії та культури – Українська козацька держава. XVI-XVIII ст.

4. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій кінець XVIIIст.-XIX ст.

5. Історія та культура Української революції 1917-1921рр.

6. Радянська Україна 1922–1991 рр.

7. Україна незалежна (з 1991 р.).


Джерела вивчення історії, їх класифікація та коротка характеристика.

Дослідженням історичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна — джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п'ять типів історичних джерел:

1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), ар­хітектурні споруди;

2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, ле­генди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

2) оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, еко­номічні, літературні та Інші твори.


Історіографія

У дослідженнях, присвячених історії та культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довгий час існувала думка про її культурну відсталість, про ніби загальну неписьменність населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, – прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Інтерес до вивчення історії та культури України виявляла виняткова живучість українського етносу, який зберіг свою мову, духовність, культурні надбання в умовах іноземних гноблень, спроб духовного та фізичного нищення. Про останнє свідчить той факт, що коли Україна входила до складу Російської імперії та в радянський час історична наука сприймалася як ідеологічна зброя, адже пануюча влада постійно вимагала викоренення рис самобутності українського народу його культури, забути його традиції, звичаї, які несли за собою риси автономії чи незалежності. В радянську добу історики за вказівкою зверху повинні були підганяти наукову об`єктивність до партійності, ці два поняття мали збігатися. Історія України, а відтак і її культура, не розглядалася як самостійний курс, а завжди досліджувалися й викладалася у школах і вузах як частина історії СРСР, а до 1917 р. – Російської імперії.

Зовсім іншою була історична наука в діаспорі. В літературі діаспори завжди червоною ниткою проходить ідея національного відродження. Проте переважна частина праць представників діаспори були наступально антитоталітарними, мали антисталінську спрямованість. Дещо вони змінились в останні десятиліття. Зокрема книга О.Субтельного «Україна. Історія» усім своїм змістом спрямована на виховання національної самоповаги. Скажімо, торкаючись гострих моментів у взаємовідносинах України з Польщею та Росією, автор в основному обирає спокійний тон і зважені висловлювання. Він переконує, що історію не можна використовувати як зброю для силового розв`язання проблем національного буття.

Із здобуттям незалежності історична наука отримала моливість об`єктивно і правдиво відтворити українську історію. Нині все менше залишається «білих плям» в нашому минулому, хоча роботи тут, мабуть, вистачить не одному поколінню дослідників. В суспільстві активізувалися ряд наукових дискусій. Зокрема, про те якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до 1917 р. немало російських вчених вважали Київську Русь невід`ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені - відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М.П. Погодіна і М.С. грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду київської русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом створило Московську державу. Інакше кажучи, він навідь не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі. Щоб досягти компромісу між цими двома крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам - російському, білоруському і українському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після воз`єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.

Етногенез східних слов`ян неясний повністю і сьогодні, адже ототожнення протягом тривалого часу Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженям у цьому напрямі. Нині можна твердити, що п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінні між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери.

Тому сьогодні ми маємо по-новому глянути на історичне минуле України, а розглядаючи праці вчених минулих років критично оцінювати їх погляди.


Походження терміну «культура».

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші – в залежності від того, що розуміється під культурою. Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток.


Визначення терміну «культура».

Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам'ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність.

Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей вироблених людством в ході його розвитку.

Культура вивчається багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль тут належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є:

1) опис фактів культури (прикладне культурознавство);

2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури);

3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури);

4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія);

5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності;

6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури тощо.


Методологічні основи вивчення історії та культури.

Розробка загальних проблем історії України, теорії та історії культури вимагають залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою тощо. Тим самим досягається об'єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення історії та культури України. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають:

1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення історії та культурного об'єкту, які змінюються);

2) типологічний метод (порівняння різних історичних процесів, подій історико-культурних періодів, культурних об'єктів з метою виявлення конкретних, типових чи загальних для них властивостей);

3) герменевтичний метод (тлумачення історико-культурних значень).


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter