Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.


У ХІХ ст. і Росія, і Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво.

Реформи в імперії Габсбургів розпочались раніше і у своїй політичній складовій пішли далі. Ще у 70–80-х роках ХVІІІ ст. реформи освіченого абсолютизму, здійснювані Марією Терезою та Йосифом ІІ, значною мірою модернізували австрійське суспільство. Зменшувалась залежність селян від поміщиків, їм надавались деякі елементарні громадянські права. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського курсу, в 40-х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 р. у Галичині було дещо зменшено повинності селян, яким надали права розпорядження земельними наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах.

У 1848 – 1849 рр. значна частина європейських країн переживала революційні потрясіння. Так, під впливом революції в Австрії пройшли радикальні реформи. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. оголошувалось про звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. Протягом 1848 – 1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою користувались селяни, у їх власності.

На хвилі революції відбулись демократичні перетворення. Австрія проголошувалася конституційною монархією, розпочав роботу загальноімперський парламент (рейхстаг), який зайнявся підготовкою конституції. Виробленим проектом передбачалось перетворення Австрії на федерацію вільних і рівноправних націй. Однак цей проект не набув чинності. 4 березня 1849 р. від імені імператора Франца-Йосифа І було оголошено октройовану (тобто дарована зверху) конституцію, якою відновлювалась централізована монархія. 7 березня 1849 р. уряд розпустив рейхстаг.

У 1851 р. контрреформи призвели до ліквідації і цієї конституції. Період контрреформ продовжувався ще дев’ять років. 60-ті роки ХІХ ст. були ознаменовані новим циклом конституційних реформ, завершеним австро-угорським компромісом 1867 р. У грудні було прийнято конституцію дуалістичної Австро-Угорської імперії, якою визначалась форма її правління – конституційна монархія. Цією реформою гарантовано основні громадянські права, зокрема, свобода преси та право на об’єднання в спілки, а парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і загальнодержавному рівні. Євреї одержали основні громадянські права, проте не були визнані як окрема національність. Українці Галичини, на відміну від них, одержали політичну рівноправність з іншими національностями. Втім, виборче право згідно зі становими, національними або майновими критеріями утискало права українських селян порівняно з поляками. Після Аусгляйху 1867 р. з Угорщиною посилилась співпраця Відня з поляками Галичини, що ще більше погіршило становище українців. Ще у 1861 р. вони обирали 49 з 144 депутатів до Галицького Сойму та 12 депутатів до Віденського парламенту – Державної ради. А вже у 1876 р. лише 14 українців засідали в Галицькому Соймі і тільки троє – у Державній раді. Польська мова знову зайняла панівне становище: вона стала офіційною, хоча українській мові теж залишено певні права. Зокрема зберігалися україномовні народні (неповні середні) школи, у Львові засновано українську гімназію, а у програмі Львівського університету читались українські лекції. Хоча русини Галичини до 1914 р. перебували під політичним, соціальним і культурним домінуванням поляків, відтепер вони мали у своєму розпорядженні основні громадянські права, право певної участі в політиці та мовно-культурній можливості для розвитку. Про такі здобутки українці в Російській імперії могли тільки мріяти. До 1905 р. там не існувало ні конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту, ні україномовних шкіл.

Хоча для більшості європейських країн феодальні порядки вже тривалий час були анахронізмом, російський царизм наважився на реформи тільки у другій половині ХХ ст. Їх необхідність стала особливо очевидною після поразки у Кримській війні 1853 – 1856 рр. Війна наочно продемонструвала загальну відсталість Росії у порівнянні з такими державами як Англія та Франція. Додатковим фактором, що спонукав російську владу до реформ, стало піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше – в Україні, де ще свіжими були згадки про визвольні традиції козацтва.

Яскравим прикладом стала Київська козаччина 1885 р., яка по суті виявилась останньою у ХІХ ст. спробою відновити козацький стан в Україні. Масові селянські виступи охопили Київську губернію. Головною вимогою стало відновлення козацтва не тільки як суспільного стану, а й як військового формування. Приводом до виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. маніфесту імператора Миколи І, що передбачав створення рухомого державного ополчення. По Київщині пішли чутки, що тих, хто запишеться до ополчення «до козаків», буде звільнено від кріпосної залежності, а також вони одержать поміщицькі землі та майно. Селян, які бажали покозачитися, примушували священиків та інших писемних людей складати списки козаків, а записавшись у ці списки, вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») та обирали собі ватажків. Відомі імена деяких з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський та ін.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух за покозачення у березні – квітні того самого року охопив понад 500 сіл і містечок у восьми з дванадцяти повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська та поліцію. У кількох селах та містечках сталися криваві сутички. Найзапекліше протистояли військам селяни у Биковій Греблі (Васильківський повіт; нині село Білоцерківського району), Березні (Сквирський повіт; нині село Володарського району – обидва Київської області), Корсуні (нині – м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський повіт; нині село Канівського району – обидва Черкаської області). Однак, не зважаючи на боротьбу та розголос, селянам довелося скоритися і «козаччина» була придушена.

Основні Засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов’язані зі скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків;наділення селян землею й визначення за неї повинностей;викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати й продавати майно, відкривати різні підприємства тощо. Проте селяни не були повністю зрівняні у правах з іншими станами, їх право пересування обмежували, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам – безстрокові. Залишалося принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община й кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалося в інтересах поміщиків Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за виконання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу й польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасовозобов’язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки) селяни в обов’язковому порядку повинні були викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками й припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели так: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщиками вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарства); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в більшості губерній України земля була високої якості, тут установлювалися менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався від 3 до 4,5 десятин). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Внаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії «відрізки» становили 28 %, у Полтавській – 37 % тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділяли гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилася також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі й не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його визначали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток у відсотках, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже невигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші відразу, держава надавала селянам позику у 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп у 4 рази більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім’ї та ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2–4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів зявилися помічники – поліцейські урядники. Їх було від 100 до 200 осіб на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером.Міста поділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювалися земські установи (губернські, повітові)збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на терені освіти й охорони здоровя. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на 4 роки обирали міські думи. Члени думи гласніобирали міського голову й міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті самі питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

У 1864 р. було проведено судову реформу найбільш прогресивну з усіх реформ 60–70-х років ХІХ ст. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого – «гласний», зі змаганням сторін захисника й прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представниками населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян залишався становий волосний суд, для духівництваконсисторії, для військових та державних злочинців – спеціальні суди. Залишалася публічність виконання смертної кари.

У 1862 – 1874 pp. проводилась військова реформа. Країну було поділено на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальну військову повинність було введено в 1796 р., а у Німеччині у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 у сухопутних військах і до 7 на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. Уперше введено Дисциплінарний статут (1868 р.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалася з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які почали збирати замість приватних осіб відповідні державні установи. Установлювалася гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки викликали необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували учнів в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові та навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції за часів правління Олександра III були проведені контрреформи, перш за все у судочинстві. Суди залежали від царської адміністрації, серйозно обмежувалась гласність судочинства.Кроки назад були зроблені і у питаннях місцевого самоврядування, значно посилено губернаторську владу, розширено повноваження поліції та жандармерії.

Усі ці реформи виявились прогресивними, але кожна з них залишала недоторканними значну кількість елементів докапіталістичного устрою. Головним серед цих залишків феодалізму – це необмежена парламентом і конституцією влада царя – самодержавство; велике поміщицьке землеволодіння і малоземелля селян; селянська община з колективною власністю на землю; відсутність у країні найважливіших демократичних свобод. У результаті, опинившись на шляху капіталістичного розвитку, Росія, а разом з нею більша частина України, була ще не до кінця капіталістичною країною.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної на буржуазну монархію.

Наприкінці ХІХ ст. Україна стала одним з найбільш економічно розвинутих районів Російської імперії. Темпи промислового будівництва тут на рубежі віків були найбільшими в Європі. У той самий час розвиток окремих районів України виявився нерівномірним.

Велику роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, іноземні інвестиції. У деяких галузях він помітно переважав. В окремих регіонах України швидко зростав рівень концентрації виробництва. Виникали великі монополістичні об’єднання, котрі займали пануюче становище в економіці. Відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, що вело до утворення фінансового капіталу. Для російської промисловості більше, ніж для промисловості інших країн, мали значення державні позики, замовлення, система державного регулювання. Відбувалося зрощування монополій з державним апаратом. Усі ці риси, характерні для розвитку російської економіки в цілому, у найбільш концентрованому вигляді виявили себе в Україні.

Найважливішим компонентом модернізації Російської імперії була індустріалізація, яка енергійно прискорювала розвиток держави в останній третині XIX ст. Для історії України велике значення мало те, що зростання сучасної промисловості зосереджувалося у Південній Україні. Будівництво залізниць протягом 1860 – 1880-х років створило для цього важливі передумови. Таким способом найважливіші міста України були пов’язані між собою та з містами Росії. Найважливішою для промислового розвитку Південної України стала так звана Катерининська залізниця, урочисто відкрита в 1884 р. Вона зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з містом Катеринославом на закруті Дніпра та з покладами залізної руди Кривого Рогу.

Починаючи з 1870-х років, у дедалі більшому обсязі експлуатувалися поклади кам’яного вугілля Донбасу, важливий поштовх цьому дало судноплавство на Чорному морі. Вже у 1880 р. тут видобувалися 43 % вугілля Російської імперії, у 1900 р. – 68 %. Якщо не враховувати внесок Королівства Польського, то відповідні частки становили навіть 76 і 90 %. Залізну руду Криворіжжя почали інтенсивно видобувати лише починаючи з 80-х років і, особливо, з 90-х років ХІХ ст. Виробництво заліза і сталі в Південній Україні збільшилося упродовж останніх 15 років XIX ст. у 27 разів і досягло в 1900 р. 54 % загального обсягу продукції Російської імперії. На Донбасі, у Катеринославі та в Харкові виникли великі комплекси важкої промисловості. Дуже великі інвестиції стали можливими значною мірою за рахунок іноземного капіталу. Таким чином, Південна Україна пережила наприкінці XIX ст. безпрецедентний промисловий бум і стала найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії15.

На Правобережній Україні продовжувалась бурхливо розвиватися цукрова промисловість і протягом останніх чотирьох десятиліть XIX ст. виробництво цукру в Україні збільшилося в 5 разів. На відміну від неї, українська текстильна промисловість надалі все більше відставала від російської та польської. Галичина залишалася слабко розвинутою у промисловому сенсі. Єдиним винятком стало видобування нафти, яким керували іноземні фірми. У другій половині XIX ст. збільшилася комерціалізація в сільському господарстві. Дворяни Правобережної та Південної України дедалі частіше переходили на товарне виробництво. Це стосувалося таких спеціалізованих культур як цукрові буряки у Правобережній, тютюн у Лівобережній, та передусім орієнтованого на експорт хліборобства Південної України та Поділля, чому сприяв розвиток Одеського порту і залізничного транспорту. Менш сенсаційними були зміни в сільському господарстві Галичини.

Соціальна й економічна модернізація, індустріалізація, урбанізація та поділ праці в окремих регіонах України у межах Російської імперії розвинулися значно більше, ніж в австрійській Галичині. Тим часом ця модернізація майже не надавала імпульсів для українського національного руху в підросійській Україні. Ця суперечність стає зрозумілою, якщо зважити на те, що бурхливий соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії значною мірою відбувався без участі українців. Не українські селяни, а російські та польські дворяни і німецькі колоністи займалися орієнтованим на експорт, переведеним на комерційну основу сільським господарством. Торгівля перебувала здебільшого в руках євреїв і росіян. Більшість промислових підприємств з переробки харчових продуктів у Правобережній Україні належали або польським дворянам, або євреям. Гірничодобувна і важка промисловість на Півдні контролювалися іноземцями та росіянами. Серед промислових робітників українці так само залишалися в меншості, у сучасних галузях переважали росіяни, які переселялися з різних регіонів Росії до Південної України, яка переживала бум. В усіх великих містах України неукраїнці становили переважну більшість населення.

В економічному відношенні землі підавстрійської України були менш розвинутими ніж Наддніпрянщина (українські землі у складі Російської імперії). Промисловість тут розвивалась однобоко і зводилась до галузей, що займалися добутком і первинною переробкою сировини. Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими провінціями із незначним накопиченням капіталу, слаборозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Лише в останнє десятиріччя ХІХ ст. з’явились ледь помітні ознаки економічного пожвавлення. Тому в пошуках кращих умов життя, починаючи з 1870-х років сотні тисяч селян виїжджають з цих регіонів за кордон. Ця еміграція головним чином була орієнтована на країни Північної і Південної Америки (США, Бразилію, Канаду, Аргентину).

В економіці, крайовій адміністрації, освіті західноукраїнських регіонів безроздільно домінували чужинці: у Галичині – поляки, на Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці. Українські культура, освіта, громадська самоорганізація поставали у боротьбі з цими переважаючими впливами. Однак за рахунок певної демократизації суспільного життя Австро-Угорщини та конституційного її закріплення, умови для розвитку національної культури і громадського руху українців склались тут усе ж таки сприятливіші аніж у Наддніпрянщині.


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter