Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)

Держави як учасники взаємодії у світі

"Силовий" потенціал держави. Компоненти та їх співвідношення

Недержавні учасники міжнародних відносин

Монополярність

Двополярність

Багатополярний світ

 

 

Держави як учасники взаємодії у світі


Серед суб'єктів міжнародний стосунків особливе місце належить державі, оскільки саме держава презентує на міжнародній арені суспільство в цілому, а не окремі соціальні групи або організації. Держава розглядається як єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: оголошувати війну, укладати договори про співпрацю і так далі Тому найважливішою складовою міжнародних відносин є міждержавні відносини, які випробовують на собі вплив світової економічної ситуації. Вплив окремих держави на міжнародні відносини різно, воно пов'язане з визначенням потужності держави, його міжнародною конкурентоспроможністю, що визначається економічним військовим потенціалом, природними і трудовими ресурсами, рівнем розвитку науки і культури, досягненнями у сфері високих технологій, рівнем соціальної стабільності. Могутність держави є показником того, які сили держава має в своєму розпорядженні і якою мірою воно може їх використовувати в стосунках з іншими державами або недержавними учасниками міжнародних відносин. Серед учасників міжнародних відносин є так звані наддержави, які отримали такий статус завдяки можливості впливати на умови існування всього людства; великі держави, які можуть робити істотний вплив на світовий розвиток; середні держави, які роблять серйозний вплив на своє близьке оточення, але такий вплив не виходить на межі регіону; малі держави, які мають досить сил для забезпечення свого суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, але їх вплив на найближче оточення слабкий; мікродержави, які не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

 

 


"Силовий" потенціал держави. Компоненти та їх співвідношення


Незважаючи на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах.

З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -- структуралістський.

Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого початку, як його невід'ємну властивість. Звідси, Г. Моргентау розглядає міжнародну політику як політику сили. При цьому він не проводить різниці між силою, могутністю, владою і впливом, виражаючи все це одним терміном "power". Він виступає для нього як узагальнена характеристика для позначення цілі та засобу політики держави на світовій арені. Г. Моргентау виділяє наступні елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси, геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики (національний характер), національна мораль, якість дипломатії і державного керівництва.

Другий підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на, світовій арені. На такий підхід, наприклад, звертають увагу російські дослідники на чолі з академіком Е, Поздняковим у збірнику "Баланс сил в мировой политике: теория и практика" (М.,1993. -- С. 11).

Однак останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р. Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В цьому випадку могутність грунтується на використанні сили, в тому числі й для здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Тим самим уже Р. Арон поставив силу в залежність від характеру і природи широкого комплексу зв'язків і взаємодій між державами. Основи такого підходу, який одержав назву структуралістського, виходили з теорії взаємозалежності та набули поширення в 70-і рр.

Теоретики взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її воєнного компоненту. Він витісняється іншими елементами сили, в першу чергу такими, які належать до сфери економіки, фінансів, нових технологій і культури, Водночас слід визнати поспішність положень представників цієї школи про відмирання ролі воєнної сили у відстоюванні міжнародними акторами своїх інтересів (збройний конфлікт у районі Перської затоки, війна Росії на Кавказі, дії НАТО в Югославії з весни 1999 р.).

У зв'язку з цим прихильники структуралістського розуміння сили, спираючись на позитивні здобутки політичних реалістів і особливо теоретиків взаємозалежності, запропонували в сучасних умовах поняття "структурна сила". Під структурною силою треба розуміти здатність міжнародних акторів забезпечити чотири соціальні потреби, які знаходяться в основі сучасної економіки: безпеку (в т.ч. оборонну могутність), знання, виробництво і фінанси. Французькі соціологи міжнародних відносин Б. Баді та М.-К. Смуц особливо виділяють такий елемент структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто продовженням економічної і торгової сили, але й відіграє самостійну роль у системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі трьох вирішальних для сучасної міжнародної діяльності феноменів: автономії рішення актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної привабливості.

Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжнародних акторів пов'язані із забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, в т.ч. структурна сила.

 

 


Недержавні учасники міжнародних відносин


Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій:

1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах;

2) наявність постійного управлінського апарату;

3) автономність компетенцій і рішень.

Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або хартії переслідують загальну мету.

Перші міжнародні організації з'явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед економічних і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжнародний телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 -- 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжнародних організацій, серед яких особливо можна виділити ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи міжнародних відносин.

Доцільно виділили три критерії класифікації міжнародних організацій:

1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації;

2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжнародних організацій;

3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.

На основі кількісного критерію відбувається протиставлення організацій всесвітнього масштабу організаціям регіонального масштабу. Міжнародна організація має всесвітній масштаб, якщо вона запрошує до своїх лав усі держави, що відповідають даному визначенню згідно норм міжнародного права. Прикладом таких організацій є (або були) Ліга Націй, ООН, Міжнародна Організація Праці тощо. Термін "регіональний" дозволяє позначити сукупність держав, відносини між якими настільки тісні, що виділяються із усієї системи: Європейське Економічне Співтовариство (Спільний Ринок), Рада Європи, Організація американських держав, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності і т.п. До терміну "регіональний" можна додати поняття "субрегіональний". Воно стосується кількох держав, які зв'язані тісною близькістю і вирішенням спільних проблем (наприклад, створений у 1944 р. Бенілюкс з Бельгії, Нідерландів і Люксембурга). Регіональні організації значною мірою грунтуються на понятті спорідненості: континентальної (Організація американських держав, Рада Європи), етнічної (Арабська ліга, Рада із співробітництва держав Перської затоки), релігійної (Організація ісламської конференції), економічної (Спільний Ринок, Договір про вільну торгівлю в Північній Америці -- НАФТА), воєнної (НАТО, Варшавський договір).

За якісним критерієм потрібно відрізняти організації загального типу від спеціальних. Метою організацій загального типу (ООН, Рада Європи, Конференція по безпеці і співробітництву в Європі) виступає сукупність мирних відносин і вирішення всіх міжнародних конфліктів. Тому їх ще називають багатофункціональними міжнародними організаціями. Діяльність спеціальних організацій обмежується розв'язанням того або іншого виду проблем на регіональному рівні або ж на міжнародному рівні. Прикладом таких однофункціональних спеціалізованих організацій можуть служити, наприклад, МВФ (Міжнародний валютний фонд), МБРР (Міжнародний банк реконструкції і розвитку), Всесвітній поштовий союз, Всесвітня метеорологічна організація, ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії).

Останній критерій, який грунтується на характері відносин між організацією і країнами-учасницями, дозволяє виділити міжнародні міжурядові організації із співробітництва та наднаціональні організації. Організації із співробітництва у повному обсязі зберігають суверенітет держав, які входять до їх складу. Органи цих закладів, за незначними винятками, не мають повноважень на прийняття рішень. Найкращим прикладом такого типу організацій є ООН з особливими повноваженнями Ради Безпеки.

 

 


Монополярність


Наприкінці 80-х - на початку 90-х pp. відбулися фундаментальні зміни у системі міжнародних відносин. З історичної арени зійшла одна з домінуючих наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано двополюсну структуру повоєнних міжнародних відносин.

У той же час поліцентричний баланс сил, що діє у багатополярній системі міжнародних відносин замість балансу сил двох наддержав являє більш складну й менш стійку систему. Через нестійкість поліцентричної системи можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролі центру сили. США нині є єдиною супердержавою і до того ж активно претендує на світове лідерство.

Значно посилилися дезінтеграційні процеси, що спричинило розпад слідом за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.

Для міжнародних відносин 90-х pp. характерними є такі тенденції:

- на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш складна структура, посилилася взаємозалежність країн;

- перенесення центру протистояння з лінії Схід -Захід на лінію Південь - Північ. Поглибилася міжнародно-політична диференціація у «третьому світі»;

- подальше зміцнення міжнародних позицій високорозвинених демократичних держав, трьох центрів - американського, європейського та японського, «великої сімки», або більш широкого кола провідних держав;

- зміни існуючих регіональних комплексів, створення нових регіональних та субрегіональних комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Північна Америка), у той же час можливим є посилення відцентрових тенденцій, розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною, ця тенденція може поширитися на Росію.

 

 


Двополярність


Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна війна.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

 

 


Багатополярний світ


Багатополярність передбачає існування держав, які здатні перебирати на себе вирішення регіональних і глобальних питань, мають для цього необхідні економічні, політичні, військові можливості та не підпорядковують (не узгоджують) свої національні інтереси з інтересами інших полюсів сили (тобто необхідною умовою існування багатополярного світу є також розбіжність полюсних характеристик). Тільки в такому випадку їх можна вважати самостійними полюсами сили. Так само, як і визначальною складовою полюсу сили залишається його військова (і насамперед ракетно-ядерна) могутність.

Після краху двополярної системи світового порядку, глобальне лідерство об'єктивно перейшло до США. Однак з року в рік одноосібне глобальне панування цієї країни ставиться під все більший сумнів. Світ стає справді багатополярним. США, нехай ще й дуже могутня наддержава, проте втрачає свій колишній вплив на міжнародній арені, оскільки з‘являються більш могутні та впливові держави.

Однополярний світ не міг існувати нескінченно довго. Глобальний диктат США спричинив більш активне включення до світової політики країн, які раніше не були помічені. Принаймні, так було протягом другої половини 20 століття, коли глобальна політика перебувала у рівноважному стані завдяки наявності зрозумілого поділу на табори, утворені навколо двох основних центрів сили. Свою лепту в ослаблення позицій США вносять також й внутрішні проблеми цієї країни: посилюється соціальна нерівність, нічим не забезпечений долар, колосальний держборг, інфраструктурні труднощі, а також триваюче зниження культурно-освітнього рівня населення, падіння моральності, девальвація традиційних цінностей.

Світ повертається до багатополярності, тобто до свого природного стану. Для США розвиток цього процесу означатиме поступове перетворення країни зі світового гегемона у регіональну державу, що, втім, настільки ж природно. Безумовно, цей процес, можливо, займе не одне десятиліття - США володіють величезними ресурсами, своєрідною форою, перевагою перед усім іншим світом, яке просто не може зійти нанівець в один момент. Однак процес цей уже запущений і зупинити його практично неможливо.

Існує точка зору, згідно з якою початок кінця американської глобальної гегемонії було покладено з введенням євро та поглибленням європейської інтеграції. Відповідно до неї, першим провідником ідеї багатополярності став Євросоюз. Західна Європа, яку об’єднала Німеччина, після розпаду СРСР, більше не має наміру слідувати курсом США і діє на глобальній арені все більш самостійно, хоча і продовжує зберігати із США тісні союзницькі відносини. Отже, першим регіоном світу, який фактично запустив процес творення багатополярності, стала об’єднана Європа.

Другим за значимістю центром багатополярного світу став Китай, друге місце якого у цьому процесі, втім, достатньо умовне. Ще зовсім нещодавно Китай сприймався як відсталий гігант, аграрна країна, яка не має серйозного військово-політичного потенціалу.

Слід особливо відзначити, що Росія знаходиться у свідомо виграшному положенні з тієї причини, що у її розпорядженні є серйозний ядерний арсенал, який можна порівняти лише з американським. Крім ядерних переваг, Росія володіє величезним потенціалом з точки зору створення потужного інтеграційного об'єднання, здатного зайняти центральну геополітичну роль на всьому євразійському континенті, обмеживши тим самим Європу, ставши виграшною альтернативою європейській інтеграції.

Отже, сучасний багатополярний світ на даний момент представлений США, Євросоюзом, Китаєм і… Росією, яка почала відновлювати свою історичну зону впливу. Однак процес формування багатополярності триває, до нього активно включаються й інші найбільші країни: Індія, Бразилія, Південна Африка. У міру посилення економічної могутності цих країн, зростатимуть й їхні військові можливості. Навколо них будуть консолідуватися сусідні країни, вони будуть будувати союзницькі відносини з усталеними глобальними центрами сили, що відбувається вже зараз, візьмемо хоча б тісне військово-технічне співробітництво Індії з Росією.

Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter