Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)

Доктрина Монро як втілення теорії та практики зовнішньої політики та дипломатії США

Ізоляціонізм та експансіонізм в американській зовнішньо-політичній традиції

 

 

Доктрина Монро як втілення теорії та практики зовнішньої політики та дипломатії США


Станом на 1823 рік відбулися значні зміни політичної ситуації у Західній півкулі. Значна кількість країн Латинської Америки здобувала незалежність від Іспанії.

Як наслідок, у США з'явилися певні побоювання щодо можливості європейської інтервенції для повернення повсталих колоній у склад Іспанської імперії .

2 грудня 1823 року став одним із визначальних днів в історії американської зовнішньої політики.

В цей день п'ятий президент США Джеймс Монро виголосив сьоме звернення до Конгресу, у якому знайшли своє місце концепції, котрі стали відомими як "Доктрина Монро". Доктрина стала ідеологічною основою для нового політичного порядку для решти територій Америки та змінила роль Європи у Західній півкулі.

Доктрина декларувала існування двох сфер, котрі різко відрізнялися між собою типами політичних систем. У ній було проголошено принцип невтручання в справи одне одного.

Відповідно до принципів свободи та незалежності американські країни "не могли розглядатися як суб'єкти для колонізації будь-якою європейською державою".

При цьому США зобов'язувалися дистанціюватися від Європи, а саме не втручатися там у її політичні справи. Наприклад, на той момент існувала проблема допомоги грекам у боротьбі за незалежність від турків.

Уся Доктрина зводилася до трьох принципів: 

- поділ на сфери впливу Америки та Європи, 

- неколонізація (non-colonisation),

- неінтервенція (non-intervention).

Проте на практиці вплив «доктрини» міг лише відповідати силі американської армії, яка б мала бути її гарантом. До Першої світової війни у США не було значної сухопутної армії, а флот (основний тогочасний показник сили сильної держави) розбудовувався лише на межі XIX та XX століть.

Відповідно, США не могли б реально захищати "свою півкулю" від європейських посягань. Тому застосування Доктрини зводилося лише до захисту власних інтересів у найближчих країнах Латинської Америки.

Зокрема, у майбутньому,  вона схожим чином трактувалася американським президентом Вудро Вільсоном: "Доктрина є виключно національною політикою Сполучених Штатів і має стосунок до національної безпеки та життєвих інтересів".

Генрі Кісінджер у своїй праці "Дипломатія" надає Доктрині Монро дуже важливого значення. Він вважає, що проголошені принципи були не просто словами, а рішучим попередженням та виявом готовності протидіяти європейській експансії в Західну півкулю.

Американці вважали себе найбільш принциповою нацією, а тому питання про невтручання в європейські справи було кардинальним. Історик Маргарет МакМілан взагалі характеризує прийняття Доктрини як виклик європейським країнам, що перегукується з поглядами Генрі Кісінджера.

Крім того, Доктрина стала одним із фундаментів у розвитку американського націоналізму (саме це слово використовують автори). Адже знання про неї запевняло американців у тому, що вони можуть почуватися у безпеці у Західній півкулі, яка належить їм, і все завдяки президенту Монро.

У 1823 році 5-й президент США Джеймс Монро сформулював доктрину, згідно з якою весь Новий Світ є зоною життєво важливих інтересів США. Ця доктрина увійшла в історію як «доктрина Монро» і використовувалася для обгрунтування багатьох політичних і військових акцій США в XIX-XX ст.

З плином часу «доктрина Монро» неодноразово еволюціонувала і трансформувалася. За «доктриною Монро» пішли «доктрина Тайлера», «доктрина Полиця». Надалі «доктрина Монро» була скорегована за допомогою «доповнення Блена», «доповнення Олні», «доповнення Ложда» та інших доктрин, названих так по іменах держсекретарів США другої половини XIX століття.

«Доктрина Монро» стала основою експансії США в Західній півкулі, її використовували і розвивали президенти США Теодор Рузвельт, Вільям Говард Тафт і Вудро Вільсон. Зрештою, у 1919 році «доктрина Монро» була закріплена у Версальському мирному договорі.

 

 


Ізоляціонізм та експансіонізм в американській зовнішньо-політичній традиції


«Ізоляціонізм» США, термін, що використався (з середини 19 ст) переважно для позначення напряму в зовнішній політиці США, в основі якого лежить ідея незалучення до європейських справ і взагалі в озброєні конфлікти поза американським континентом. Теорія і практика «І.», виникнення якого сходить до періоду Війни за незалежність в Північній Америці 1775—1783, складалися під впливом ряду чинників: географічна відособленість Американського континенту, створення в США ємкого внутрішнього ринку, що сприяв тому, що значна частина буржуазії мало цікавилася заокеанською експансією; відносна військова і економічна слабкість США в перші десятиліття після їх створення.

У зовнішній політиці США проявлялися дві тенденції: експансіонізм та ізоляціонізм (ізоляціоністи, головно республіканці, виступали за невтручання в політику європейських держав; "доктрина Монро" 1823 р. проголошувала: "Америка для американців") Зростання економічної могутності породжувало прагнення до зовнішньої експансії.

Експансіоністи заявляли, що настав час, коли США мають утрутитися в боротьбу за панування на морі. Головним ідеологом експансіоністів став морський офіцер, історик і публіцист Мехем. Він стверджував, що морська могутність - це головний чинник, який визначає долю країни в боротьбі за життя і право на існування. На його думку, аби забезпечити США перемогу в боротьбі проти інших націй, є тільки один практичний вихід: створення сильного військово-морського флоту, будівництво нових баз, захоплення колоній, завоювання віддалених земель і утвердження панування на морі.

Категорія: Міжнародні відносини (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter