Реклама від Google

Реклама від Google


Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст.

Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі


Гетьман І.Скоропадський (1708-1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для догляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву.

Уже згадувалося про знищення Запорозької (Старої) Січі у 1709 р. Дещо пізніше, у 1715 р., вийшов указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займають іноземці: росіяни, євреї, німці, серби тощо. Козаків усе частіше відправляють на далекі будівельні роботи, війни та походи.

І Малоросійська Колегія (1722-1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з України податки у 5 разів, добилася майже повного знищення "прежніх прав і порядків”, привела в "немалую ссору” народ і старшину.

Наказний гетьман П.Полуботок (1722-1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка – людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади малоросійської колегії та у пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці.

Гетьман Д.Апостол (1727-1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську  колегію і  дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії.

Новому гетьману вдалося, опираючись на старшину і купецтво, добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер.

"Правління Гетьманського Уряду” (1734-1750 рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а замість нього створене "Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на період розгулу "біронівщини”, сваволі "українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат у живій силі й ресурсах.

Гетьман К.Розумовський (1750-1764 рр.). Деякі полегшення наступили у  1740-1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744р. імператриця зробила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана.

Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки казковій кар’єрі старшого брата, Кирило у 18 років був призначений президентом Російської Академії наук, згодом  здобув добру освіту за кордоном.

Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини.

II Малоросійська Колегія (1764-1782 рр.) Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II, яка за словами Т.Шевченка, "доконала вдову-сиротину”. У 1764 р. було остаточно ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії.

II Малоросійська колегія провела протягом 1765-1767 рр. перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядкувала українські землі російській адміністрації.

Останні спроби захисту козацької автономії. Намагання української старшини захистити свої права і вольності випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є окремими землями, які мають спільного монарха. Про це, зокрема, йшлося у поемі С.Дівовича "Діалог Великоросії з Малоросією”, написаній у 1762 р.

У 1763 р. козацька старшина у Глухові затвердила програму дій задля збереження й розширення автономії. Від царського уряду вимагали підтвердження українсько-московоських договорів, а також установлення спадкоємності гетьманської влади у родині Розумовських.

Автономістський рух не припинився і після остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою у зв’язку із скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця справа набула широкого розголосу в Україні.

Відомим захисником української автономії був у цей період Григорій Полетика. Він підготував цікаву "Історичну довідку” про те, на якій підставі Мала Росія була під Польською Республікою і на яких договорах віддалася Російським государям. Тут же містилася "патріотична думка” про те, як Малоросію можна влаштувати, щоб вона була корисною для Російської держави без порушення її прав і вольностей.

Знищення Запорозької Січі (1775 р.) та остаточне закріпачення України. Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з'явився маніфест про ліквідацію Січі і "самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового П.Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери.

Задунайська Січ (1775-1828 рр.). Після ліквідації Запорозької Січі багато козаків повтікали в пониззя Дунаю, де заснували т.зв. Задунайську Січ. Задунайські козаки під керівництвом Й.Гладкого прославилися у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., пізніше поселилися на північно-західному узбережжі Азовського моря, поклавши початок Азовському козацькому війську ( 1828-1865 рр.).

Козаки на Кубані. Ті ж козаки, що залишилися, були завербовані Г.Потьомкіним у Катеринославське (1787-1796 рр.) і Чорноморське козацьке військо (1787-1860 рр.). Під керівництвом Суворова козаки брали участь у переможних битвах російсько-турецької війни 1787-1791 рр., зокрема, відзначилися при Фокшанах і Римніку, а також при здобутті неприступних турецьких фортець Акерман (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла.

Чорноморські козаки проживали на правому березі р.Кубань і Таманському півострові. Протягом 1792-1793 рр. на Кубань переселилося понад 14 тис. чорноморських козаків із сім’ями.

У 60-х рр. XIX ст. чорноморці об’єдналися з азовськими козаками у єдине Кубанське козацьке військо (існувало до 1920 р.).

Остаточне закріпачення України. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781-1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії.

Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей, вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” дворянству 1785 р.).

Так в основному завершилася довготривала, але закономірна ліквідація козацької автономії у складі Російської імперії. Наявність автономного ладу в Україні на основі виборності органів влади не відповідала монархічно-бюрократичним принципам і централізаторській політиці самодержавства. Причому процес "поглинання і перетравлення України як чужорідного політичного тіла" продовжувався й у наступному XIX та у XX століттях.

Колонізація південних земель. В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася. Протягом 1774-1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь (1784 р.), Маріуполь        (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.

 

 


Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл українських земель наприкінці ХVІІІ ст.


З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Український народ, що його поляки презирливо називали "хлопами” і "бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII- початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високо піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів "Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. "гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонта перейшов на бік повстанців. 10  червня у місті  стався  страшний погром, загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Розподіл українських земель між Росією та Австрією. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої   (1772, 1793, 1795 рр.).

До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися близько 4/5 усіх українських етнічних земель.

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним аж до подій І Світової війни.

Усунення з політичної арени Речі Посполитої було, з одного боку, логічним наслідком її згубної внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі на українських землях, а з іншого – зростанням імперських апетитів сусідніх держав. Найповчальнішим, однак, є той факт, що наприкінці XVIII ст. свою державність втратив не лише український, але й кримськотатарський і польський народи. У їх житті наступив новий історичний період.


Підсумки

Після смерті Б.Хмельницького протягом 2-ї половини XVII ст. відбувся розкол і поділ України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями правобережної України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім занепало, а українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на Лівобережній Україні. Тоді ж київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату.

За гетьманів І.Мазепи та П.Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби - Конституція 1710 р.

Протягом XVIIІ ст.  російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі знищувалася Запорізька Січ; у 1780-х рр. в козацькій Україні остаточно були запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських земель між Росією та Австрією.