Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія політичних систем (Семінари)

Політичні та правові норми

Конституція – Основний закон держави та її різновиди. Конституціоналізм та конституційні альтернативи. Конституційна реформа в Україні

Правова держава та правове поле

Права особи та громадянина в демократичній державі

 

 

Політичні та правові норми


В політичній системі важливим регулюючим елементом виступають політичні і правові норми. Політичні і правові норми і принципи становлять нормативну основу політичної влади і політичного життя. Норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованості, визначаючи бажане і небажане, дозволене і недозволене з позиції управління політичної системи.

Норми в політиці визначають правила політичної поведінки, очікування і стандарти, заборони, які регламентують політичну діяльність індивідів і соціальних груп згідно з цінностями  політичної культури, цим самим підтримуючи стабільність і єдність політичної системи суспільства. Політичні норми, з одного боку, закріплюють належну поведінку суб'єктів політики у реальній політичної ситуації, а з іншого — є засобом їх оцінки. 

Політичні норми можуть існувати у формі загальних лозунгів (принцип народовладдя, запровадження основ ринкової економіки й ін.) та у вигляді конкретних політичних норм (приватизація державної власності, економічна програма, пенсійна реформа й ін.). У будь-якому разі вони є формою усвідомлення і вираження  інтересу соціальної групи, оцінки політичного буття. Тому політичні норми за своєю природою соціальні, оскільки відображають інтереси людей, які формуються в соціальній сфері. На основі таких інтересів і виникають відповідні політичні інститути суспільства – партії, громадські організації, асоціації, держава тощо, взаємодія між якими відбувається на основі виконання політичних норм.

Якщо ж політичні норми діють та реалізуються у вигляді принципів та установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми, право - регулює відносини в суспільстві, дії та поведінку людей, функціонування об'єднань і державних органів. Право закріплюється в офіційних документах держави: встановлюючи загальну форму відносин, право визначає і міру свободи людей, їх об'єднань, державних органів у взаємовідносинах між ними і гарантії свободи. Право і правові норми спрямовані на забезпечення стійкості, організованості, оптимальних умов функціонування суспільного організму.

Специфіка правових норм в житті суспільства обумовлена тісним зв'язком з державою і характером зв'язку. Саме у цьому відмінність права від інших нормативних систем, що регулюють суспільне життя: норм моралі, релігії, традиційних стереотипів поведінки та ін. Тільки держава спроможна забезпечити через механізм влади управління, правосуддя, розробку і реалізацію єдиних, загальнообов'язкових, чітко визначених типових масштабів для взаємовідносин і поведінки в суспільстві, порушення яких тягне за собою державні заходи впливу та покарання. Через політичні і правові норми та принципи одержують офіційне визнання і закріплення певні соціальні інтереси та політичні устрої. За допомогою політичних та правових принципів та норм політико-владні структури інформують суспільство, соціальні групи, окремих індивідів, вірогідну опозицію, обґрунтовують політичні рішення, що приймаються, і визначають своєрідну модель поведінки всіх учасників політичного життя.

 

 


Конституція – Основний закон держави та її різновиди. Конституціоналізм та конституційні альтернативи. Конституційна реформа в Україні


У переважній більшості держав конституція є головним законодавчим актом держави.

Конституція є Основним законом держави. Це не лише обумовлено верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел, а й пов'язано з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного та державного устрою. У конституції фіксуються, таким чином, ті начала й принципи, яких зобов'язані дотримуватися у повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда й закінчуючи державою.

Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Писані конституції можна поділити на два підвиди – кодифіковані та некодифіковані.

Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійської Конституції".

Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена.

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму – демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування – постійні й тимчасовіЗа способом зміни – жорсткі та гнучкі.


Конституціоналізм 

1. Система знань політико-правового характеру, предмет дослідження якої становлять фундаментальні цінності демократії, обгрунтування необхідності встановлення конституційного ладу.

2. Механізм державної влади, обмежений конституцієюполітична система, що спирається на конституцію і конституційні методи управління.

Поняття «Конституціоналізм» має об'єктивний (сукупність конституційно-правових актів, що регулює важливі соціальні зв'язки) і суб'єктивний (наявність теорії конституції, сприйняття конституції, та інших нормативних актів населенням) аспекти.

 

 


Правова держава та правове поле


Правова держава — це підсумок світового досвіду розвитку ци­вілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як резуль­тат реформи економічних, політичних, державних і правових інститу­тів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським сус­пільством, державою і особистістю.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого сту­пеню, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гар­монійне ціле. Правовою є держава, яка функціонує на засадах верхо­венства права й закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Правова держава — це організація політичної влади, діяль­ність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.


Варто почати з того, що жоден з більш-менш формалізованих політологічних та юридичних словників не дає визначення терміну «правове поле». Немає даного терміну і в загальних тлумачних словниках. Можна зробити висновок про те, що він найбільш наближений до поняття «правова система». Відповідно до визначення Політологічного енциклопедичного словника «правова система […] об’єднує всі елементи правової матерії, вказує на зв’язки між ними, націлює правотворчі, правозастосовчі та правоохоронні органи на розв’язання практичних завдань впровадження правових засад в усі сфери суспільного життя».

Однак, виходячи з вживання «правового поля» очевидно, що обсяг цього поняття лише частково збігається з тим, що іменують «правова система», адже в той час як правова система є суб’єктом, правове поле лише загалом вказує на межі законності: «в правовому полі». Тобто фразу «у правовому полі» можна замінити «у межах законності». Саме як еквівалент «межі законності» і ввійшло «правове поле» в популярний суспільно-політичний дискурс. Відтак, дана фраза для цілого покоління політиків відклалась в їхній активний словник, до котрого вони вчащали з кожного приводу, коли ратували за законність.

Поява «правового поля» в українській мові з часу проголошення незалежності відображає появу феномена посттоталітарного суспільства, в якому лише починає формуватись система права, правова культура та правова свідомість. 

 

 


Права особи та громадянина в демократичній державі


Особисті права і свободи

Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й саме існування людини, є право на життя. Під цим правом розуміється те, що ніхто не може бути позбавлений життя.

Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та "правління права" держава не лише зобов'язана дотримуватися власних законів, а й не може допускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян.

Так, відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, на свободу та на особисту недоторканність.


Політичні права, свободи і обов’язки

Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Найбільш широким колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни.

Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем.

Перша з них включає права громадян, що містять правочини щодо участі в організації та діяльності держави і її органів. Сюди відносять виборче право, право на референдум, право петицій.

Друга група суб'єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із правомочностей – невід'ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобода слова і друку, свобода союзів, свобода зборів.

Найважливішим політичним правом є виборча право-суб'єктність громадянина, яка складається з активного й пасивного виборчого права, що відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні представницьких установ, а й проводити до них своїх представників.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поширення інформації. Для сучасного суспільства головними є правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання інформації.


Соціально-економічні права

Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності.

Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя.

Наступна категорія – трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці,право на працю й на захист від безробіттяправо на страйкправо на відпочинок. Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної декларації прав людини.

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. 3 ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави". Із загального конституційного положення випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.

Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров'я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про шлюб і сім'ю та ін. 

Право громадян на охорону здоров'я забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, .відпочинку, виховання та навчання громадян, виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги.

Право на медичну допомогу – суб'єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах.

Категорія: Теорія політичних систем (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter