Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.

Тема 1. Суб'єктність та особливості політичної науки

Політична наука - одна із найдавніших. Загальноприйнято, що її основи заклав знаменитий Арістотель твором "Політика". Пройшовши у своєму розвитку низку етапів, політична наука остаточно сформувалася у другій половині XIX століття. З того часу розвиток не припинявся, і найбільш плідним став сучасний період. Він характерний різноманіттям ідей та концепцій.

Сучасна політична наука, будучи самостійною, має свій об'єкт і предмет дослідження. Наявні різні підходи до визначення предмету політичної науки. Частина авторів трактують політологію як науку про політичну сферу й політичну діяльність взагалі. Вважаючи політичну науку єдиною і диференційованою, вони розуміють її як узагальнюючу галузь про політику та її взаємовідносини із суспільством і конкретною особою. У такому разі політична наука - сукупність знань про політику, система спеціальних наукових дисциплін, які вивчають політичні явища та процеси. При цьому політична наука має свою чітко виражену специфіку.

Представники інших підходів враховують те, що політичну дійсність вивчає не лише політична наука, а й інші соціальні науки, а це розширює можливості науки в пізнанні політичних процесів. Однак у такому разі дещо втрачається цілісність й органічний внутрішній взаємозв'язок науки. Є ще науковці-політологи, які трактують політичну науку тільки як галузь, котра переважно вивчає теоретичні проблеми, на відміну від політичної соціології, яка зосереджена на прикладних проблемах.

У зв'язку з цим учені по-різному підходять до визначення предмету політичної науки. Зокрема, А. Колодій наголошує на тому, що викристалізувалися три основні тенденції у визначенні предмету політичної науки. Перша - традиційна наука про політику, яка поєднує політико-філософські проблеми з інституціональним підходом до політики. Вона акцентує увагу на загальних принципах розвитку політичного життя і тяжіє за предметом дослідження до політичної філософії, історії та теорії держави.

Протилежною до традиційної є емпірико-аналітична наука про політику, яка виступає інструментальним напрямом. Цей підхід характеризується в основному розглядом політики на індивідуальному рівні, спирається на прикладну соціологію, психологію. Найбільш ефективним цей підхід стає при вивченні виборчих і протестних процесів. Критико-діалектичний метод тісно пов'язаний із марксистськими та неомарксистськими дослідженнями. В основу цього підходу покладено політико-економічний аналіз із соціально-ідеологічними висновками. Всі три напрямки мають розмиті межі. Головне завдання цих підходів -отримати найдостовірніші висновки з конкретних фактів і явищ політичного життя.

Політична наука вивчає й узагальнює надзвичайно широкий об'єкт пізнання - політичну сферу і всі процеси, які в ній відбуваються. До об'єкта політичної науки належить уся сукупність політичних подій, процесів, явищ, тобто вся політична складова соціальної реальності. Особливість об'єкта політики в тому, що він включає головні процеси суспільного, економічного, духовного життя суспільства, процеси та інститути, які безпосередньо задіяні в політичних відносинах.

Оскільки об'єктом політичної науки є всі факти, процеси, явища політики, їх взаємозв'язок і взаємозалежність, уся політична реальність, то їх вивчають й інші наукові дисципліни. Політична наука, будучи комплексною, включає в себе ряд субдисциплін. Однак ці важливі складові політичної науки долучаються до аналізу політики як до багатовимірної цілісності, тобто як до політичної реальності у всій складній цілісності. Тому таку науку ще називають політичною теорією або загальною теорією політики. Окремі дослідники розширюють можливості науки, створюючи уточнюючі міждисциплінарні наукові напрямки.

Найбільш складною проблемою дослідження політичної науки є явище "політичного", власне політичної сфери як особливої сфери поруч з економічною, духовною тощо. Ханна Арендт "політичне", визначала як "ґрунт, на якому стоїмо, і небо, що лежить над нами". Політичне — це особлива сфера людської діяльності, у якій реалізується "політична людина" (за Арістотелем). Політичне - це бажання людства жити спільно у згоді та справедливості. Однак політичне перебуває в постійній рансформації. Політичне є сферою практично перетворюючої діяльності узагальнюючої людини як вольового й визначального суб'єкта. Крім того, політичне, політика - багаторівневе явище, яке постійно змінюється. Політика - це прояв і результат політичної дії, зіткнення і реалізації інтересів.

Основними об'єктами політичної теорії є політична сфера суспільства та її складові. Тому, на думку більшості дослідників політична наука включає в себе такі основні розділи:
- теорію політики, яка здійснює філософсько-методологічний аналіз політичної діяльності, теоретичних засад політики й політичних відносин;
- теорії політичних систем та політичних інститутів;
- теорію соціального управління;
- політичну ідеологію, культуру та історію політичних вчень;
- теорію міжнародних відносин:
- політичну праксеологію;
- політичне прогнозування.

До суб'єктів політики переважно належать особи, структури, великі й малі суспільні групи, які активізують політичні відносини завдяки своїй політичній суб'єктності.

Політична наука поступово чітко виділила "загальну теорію політики", яка спирається на теоретичні й емпіричні результати політологічних субдисциплін і поглиблює теоретичну складову науки. Разом із тим, розрізняють "політичну теорію" як особливу галузь політичної науки й "політичну теорію" як більш загальне міждисциплінарне утворення, що об'єднує "специфічну літературу, діяльність та інтелектуальне співтовариство" (Д. Ганнел).

Політична теорія, узагальнюючи політичну дійсність, виробляє особливий вид політичного знання, яке має особливу природу і зміст, аналізує специфічну сферу. Політичне знання - особливий вид соціального знання, який взаємодіє з геополітичною практикою, впливає на політичні рішення і норми. Політичні знання мають складний характер і проявляються в таких основних формах: теоретичній (метаполітичній) та практично-політичній.

Політична теорія вирізняє такі основні риси політичного знання:
- автономність;
- полемічність (виражається в дискусії й діалозі);
- комунікативність, яка випливає із самої природи цього знання;
- публічність (виявляється у сфері публічності);
- має оцінний характер;
- регулятивність;
- вольове відображення політичної дійсності;
- імперативність;
- спрямованість у майбутнє.

Політична теорія, як і будь-яка інша, якщо вона реально відображає соціальну дійсність, має межі політичного знання, за якими воно втрачає свою реальність і значимість. Російський політолог Д. Дубровський твердить, що межі політичного знання можуть бути екстенсивними та інтенсивними. До першого типу меж він відносить "допустиму сферу застосування конкретного знання, за межами якої воно рівнозначне незнанню", а другого типу- "наявну межу "глибини" відображення дійсності, досягнутого при даному знанні". Екстенсивний підхід до політичного знання дає змогу виявити змістові відмінності між політичним знанням порівняно з іншими видами соціальних знань (філософських, історичних, психологічних, розмежувати власне політичні знання з політичними нормами, цінностями, орієнтаціями, елементами політичної психіки тощо). Інтенсивний підхід при визначенні меж політичного знання дає змогу визначити ступінь його істинності й відповідності предметам і явищам, які аналізуються.

У загальній теорії політики виділяють внутрішні структурні елементи: теорію політичних систем, концепцію влади і владних відносин, теорію зовнішніх відносин і зовнішньої політики, партійних відносин, формальних і неформальних інститутів політики тощо. Потрібно мати на увазі, що для цих теорій емпіричний матеріал надають інші складові політичної науки.

Політичні знання (теорія) відіграють важливі функції в суспільному розвитку. Серед них найчастіше виділяють такі: гнесологічну, ідеологічну, організаційну, виховну, прогностичну.

Політичні дослідження поділяють на фундаментальні та прикладні. Для виділення фундаментальних і прикладних досліджень (предмету) використовують такі критерії: а) функції; б) роль суб'єкта аналізу; в) зв'язок із практикою; г) фази пізнавального циклу; г) моделі; д) зв'язки з часовими та просторовими параметрами.

При аналізі предмету політичної науки вирізняють теоретичний і прикладний рівні політичних знань. До перших належать: вивчення й узагальнення, теоретичні висновки, створення концепцій, обгрунтування парадигм і концепцій тощо. До других -формування механізмів досліджень, конкретний аналіз і реалізація практичних технологій, аналіз конкретних політичних ситуацій і явищ тощо.

Політична наука як багатопланова і синтетична галузь включає низку конкретніших дисциплін, котрі докладніше вивчають ті чи інші політичні відносини. До найголовніших належать: історія політичних вчень, політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична антропологія, політична географія, конкретна політика, особливості міжнародних політичних відносин. Важливою і необхідною складовою виступає прикладна політологія.

Переважна частина політичних теоретиків предмет політичної науки виводить співвідносно з політичною владою, яка виражає сутність феномену "політика". Політика виникає та існує там, де ведеться боротьба за вплив на владу. Саме тому відомий американський політолог Гарольд Лассуел відзначав: "Коли ми говоримо про науку в галузі політики, то маємо на увазі науку про владу". Все більше аналітиків політику та її прояви пов'язують із державною політикою, зокрема з владними відносинами в найширшому розумінні. Так, Томас Дай вважає носієм державної політики владу і всі її рішення, які приймаються й аналізуються владними інституціями. Вільям Дженкінсон розуміє політику як державну справу і трактує її як "як набір рішень, прийнятих суб'єктом політики чи їх групою для вибору цілей та засобів їх досягнення в рамках специфічної ситуації, у якій ці рішення мають, у принципі, бути в межах повноважень цих суб'єктів". Отже, політика (державна) реалізується як процес. Вільям Дженкінсон наголошує, що державна політика реалізується владою і саме влада визначає мету та набір засобів для її реалізації. Теоретично й методологічно важливим є уточнення В. Дженкінсона, що вибір політики завжди обмежується наявними ресурсами, альтернативними внутрішніми та зовнішніми впливами.

До визначення політики Джеймс Андерсон підходить як до ще більш загального явища, характеризуючи її як "цілеспрямований курс дій, що виконується суб'єктом чи їх групою, які займаються проблемою або питанням". Важливим тут є розуміння того, що політика може робитися не тільки одним суб'єктом влади, а й групою суб'єктів. Ці та інші підходи стверджують, що дослідження політики є складним завданням, воно не може зводитися лише до вивчення політичних рішень, виступів та постанов. Політика залежить великою мірою від політичного досвіду та усталених традицій. Іспанський політолог Л. Саністебан вважає, що предметом політичної науки є дослідження структури та функціонування політичних систем. Дослідник відносить політичну теорію до особливого виду політичного знання і виключає з неї політичну філософію, хоча й не заперечує єдності.

Методологічно важливою є думка Дж. Сарторі про те, що потрібно відмовитися від звички перетворювати політичну науку в однині в численні політичні науки. Переважаючим розумінням політичної науки як єдиної і цілісної підтверджується назва світової організації політологів - "Міжнародна асоціація політичної науки". Отже, політична наука - це єдина, інтегрована наука про політику у всіх її проявах, у взаємодії з особою і суспільством.

Узагальнюючи сутність та специфіку політичної науки, можна стверджувати, що предметом політичної науки є вся сукупність закономірностей виникнення і розвитку політичних явищ, систем, процесів, інституцій, концепцій, аналіз явищ політичного розвитку суспільства.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Загальна теорія політики - Ярош Б.О.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter