Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)


Тема 1. Релігія в структурі духовних цінностей людства. Сутність та соціальна природа релігії


1. Релігієзнавство як наука. Предмет, об'єкт і структура релігієзнавства


Відколи людство почало задумуватися, звідки походить і на чому ґрунтується віра в надприродне, потойбічне, відтоді беруть початок релігієзнавчі знання, які згодом розвинулися у складну, багатоаспектну, полідисциплінарну науку — релігієзнавство, що постало на перетині різних дисциплін, живиться їх набутками, одночасно збагачуючи їх.

Різним є бачення предмета, специфіки, завдань, методологія конфесійного(зорієнтованого на апологію релігії) й академічного (досліджує релігію зі світських позицій) релігієзнавства,непростим був і розвиток їх, але спродуковані ними знання про феномен релігії, особливості релігійних систем різних народів і за різних часів розширюють горизонти бачення людиною світу і себе у світі.

Прагнення людини до пізнання світу, до самопізнання невичерпне і вічне. У процесі пізнавальної діяльності вона формує себе як особистість, набуває фахових знань, акумулює енергію для подальших інтелектуальних і духовних пошуків. Різні системи знань відкривають перед нею свій зміст. Однією з особливих систем, у координатах якої фігурують проблеми духовного самовизначення людини у світі, її розуміння і тлумачення трансцендентного (потойбічного), надприродного, є релігієзнавство.

Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих.

Як галузь гуманітарного знання, релігієзнавство сформувалося в Європі у другій половині XIX ст., хоч окремі знання про релігію почали з'являтися у давні часи — в Китаї, Індії, Греції. Як система наукових поглядів, воно постало на межі філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології, фольклористики та інших галузей знань.

Основоположником релігієзнавства є англійський історик-етнограф Едуард-Барнетт Тайлор (1832-1917), який досліджував вірування первісних народів, причину появи та особливості анімізму, зв'язок первісних релігій з розвинутими релігійними системами, започаткував культурницький підхід до аналізу релігії. Найбільш відомі його праці «Первісна культура» та «Антропологія».

Релігія як особливий феномен, що концентрує в собі духовну діяльність людини, була сферою досліджень англійського філософа Герберта Спенсера (1820-1903), англійського історика, етнографа Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), австрійського психолога Зигмунда Фрейда (1856-1939), французького соціолога, етнолога Леві-Брюля Люсьєна (1857-1939) та ін. Спираючись на емпіричні дані, вдаючись до раціональних методів їх інтерпретації, вони намагалися сформулювати загальнонауковий погляд на особливості зародження та розвитку релігійних уявлень, виробити універсальні засади науки про релігію. За тогочасних умов це викликало відчутний спротив європейських теологів, які побоювалися, що порівняльний аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію християнських цінностей. Одним із використовуваних ними аргументів було й те, що не варто вивчати релігію за допомогою раціональних методів, оскільки за своєю суттю

вона є ірраціональною (позасвідомою). Але це вже не могло ослабити уваги європейської науки до релігієзнавства.

У 70-ті роки XIX ст. лекції з історії та філософії релігії читали у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок досліджували антропологія, філософія.

На межі XIX-XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дисципліни: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилися проблеми, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки релігієзнавства використовували не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й навіть релігійні ортодокси.

Певний час, під впливом марксистської доктрини, особливо в колишньому Радянському Союзі, релігієзнавство ототожнювали з критикою, дискредитацією релігії. З крахом комуністичної ідеології та політичної системи цю тенденцію було подолано.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні(неконфесійні). Релігійні вчення об'єднують напрями, течії, представлені теологами або дослідниками, які, хоч і не є богословами, перебувають на позиціях релігійного світогляду, вважаючи, що по-справжньому пізнати феномен релігії може лише віруюча душа. Нерелігійні дослідники у своїх студіях послуговуються методологією, інструментарієм різних галузей знань, у тому числі суто релігієзнавчими.

Релігієзнавство належить до складних за структурою, багатоаспектних полідисциплінарних галузей знань. Його предметом є об'єктивні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени, взаємозв'язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Він охоплює не тільки трансцендентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, але й світські та громадянські релігії.

Світські релігії віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Найчастіше вони формуються в тоталітарних державах і пов'язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав'язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне звільнення.

Громадянські (цивільні) релігії релігійна єдність громадян певної країни, незалежно від їх конфесійної належності.

Вони закликають усіх громадян поклонятися Всевишньому, їх Бог — позаконфесійний, але віра в нього є обов'язковою для всіх громадян.

Об'єктом релігієзнавства є соціальні відносини, тобто стосунки між людьми у зв'язку із здійсненням віросповідання, функціонування релігії в суспільстві, вплив її на державно-правові відносини.

Предмет релігієзнавства – це дослідження закономірностей походження, побудови й функціонування релігійного комплексу. Він постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись за структурою. Головним для нього є вироблення універсальних понять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошуки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослідженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спирається на історію природничих і суспільних наук, наукове тлумачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій предмет у XVII-XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмислити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії — філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології(вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму(вчення, яке значення сущого виводить із існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії — релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха-Ернста-Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов'язаний із працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунджа (1831-1920), американського психолога Гренвінла-Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описуванні, класифікації властивих релігійним явищам ознак.

Феноменологія релігії релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих — Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога польського- походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, накопичує і . зберігає інформацію про них.

Історія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда-Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люїса-Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії пов'язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям, воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пластичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що складають основу символіки), їм властивий «лінгвістичний консерватизм». У зв'язку з цим часто постає необхідність інтерпретації священних текстів, перекладання їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень — втілення релігійного досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесійних мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені — мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огієнко.

Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства. Власних понять, категорій релігієзнавство виробило мало, послуговуючись у своїх студіях як загальнофілософськими, конкретно-науковими (психологічними, правовими та ін.), так і спеціальними теологічними.

До загальнофілософських належать категорії «буття», «свідомість», «пізнання», «відображення», «символ», «істина», «омана», «фантазія», «суспільство», «матеріальне і духовне виробництво», «культура», «відчуження». Часто вдається воно до понять із царини логіки, етики, естетики: «знак», «значення», «суть», «совість», «відповідальність», «милосердя», «співчуття», «краса». Із загальнонаукових найпоширенішими в релігієзнавстві є поняття «система», «структура», «функція», «роль», «закон».

З-поміж конкретно-наукових найчастіше використовуються поняття «епоха», «право», «ілюзія», «віра», «почуття», «настрій», «страждання», «спілкування», «мова», «життя», «смерть».

Найуживаніші релігієзнавчі поняття — «релігія», «теологія», «релігійнийкульт», «церква», «конфесія», «храм», «молитва», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм», «атеїзм», «скептицизм». Особливе місце посідають терміни «Бог», «ангел», «рай», «бодхісаттва», «карма» та ін. Окремі поняття відображають динаміку релігійних процесів: «сакралізація», «секуляризація», «церквоутворення», «розцерковлення», «сектоутворення», «детеологізація», «деміфологізація », «модернізація ».

Методологічні принципи релігієзнавства. Методологічні принципи є вихідним пунктом, засобом організації пізнавальної діяльності будь-якої науки.

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно пізнає, досліджує релігію, продукує наукові знання про неї, виробляє критерії аналізу та об'єктивно оцінює релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті. Світоглядна зорієнтованість наукової школи, ученого відчутно впливає на методологічні засади, систему принципів наукових досліджень.

Принцип об'єктивності. Будучи одним із базових, він передбачає сувору об'єктивність, конкретно-історичний погляд на предмет дослідження, толерантність, неупередженість, неприйняття абстрактних стереотипів, тенденційного тлумачення явищ релігії чи релігійного вільнодумства. Важливим при цьому є дотримання вимог плюралізму, що зумовлює однакове ставлення до різних релігій, течій, конфесій, до віруючих і невіруючих. Не терпить він професійної, територіальної, етнічної, соціальної упередженості, нехтування загальнолюдськими цінностями.

Принцип історизму. Він налаштовує на розгляд релігійних явищ, процесів у їх історичному розвитку на різних культурно-історичних етапах, потребує особливої уваги до їх внутрішніх змін, прогнозування тенденцій розвитку.

Інструментарій цього принципу в основному зорієнтований у минуле. Ним однаковою мірою, хоч і не без певної специфіки, послуговуються як богословські, так і світські дослідники. Найефективнішим є використання його стосовно сформованих об'єктів.

Принцип толерантності й терпимості. Передбачає взаємоввічливий діалог релігійних і нерелігійних світоглядів у поглядах на людину, суспільство, світ тощо. Безумовно, вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів неоднакові, різняться в них і пояснення процесів у природі, суспільстві, але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

Принцип правового забезпечення свободи совісті. Маючи загальнофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, він передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповідно організовувати їх наукові дослідження.

Культурологічний принцип. Стрижнем його є необхідність розгляду релігії, релігійної філософії, вільнодумства в контексті розвитку духовної культури. Важливість принципу полягає в тому, що релігієзнавство вивчає особливості релігії як феномену культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних форм вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.

Антропологічний принцип. Використання його зосереджує увагу на проблемах буття людини, суті, мети її життя, смерті й безсмертя. Найчастіше науковий пошук розгортається в координатах «людина — природа», «людина — суспільство —історія», «людина —людина».

Методи дослідження в релігієзнавстві. При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи, прийоми пізнання. Нерідко вдаються до інтегрування їх, що значно розширює пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Завдання його полягає у відтворенні розвитку релігії на всіх етапах від її зародження. Важливим при цьому є пошук, встановлення проміжних ланок її еволюції. Але чим більше заглиблюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його поле зору. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму — вивчення минулого через пізнання сучасності.

Історичний метод. Він налаштовує на вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодії при цьому закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Передбачає порівняння різноманітних ступенів розвитку однієї релігії на різних її історичних етапах, багатьох релігій, що існують одночасно, але перебувають на різних стадіях розвитку. Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних аспектів й етапів розвитку конкретних релігій, конфесій. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження — порівняльне релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо. Виділення елементів релігійних систем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування.

Соціологічний метод. Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи (підсистеми), яка є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних соціальних чинників.

Типологічний метод. Використання його дає змогу охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. Виявляється він у розподілі, групуванні об'єктів дослідження (релігійних систем, церков, конфесій тощо), внаслідок чого можна виділити стійкі групи їх ознак. Інваріантність (незмінність) ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

Каузальний (лат. causalis — причина) метод. Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним при цьому є з'ясування причин, внаслідок дії яких релігія не може бути зрозумілою через саму себе, не єcausa sui (причина самої себе). Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми завдяки аналізу відносин людей у процесі їх життєдіяльності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Незалежно від використовуваних методів, релігієзнавчі пошуки повинні відповідати таким засадничим принципам:

  • об'єктивність, конкретно-історичний розгляд предмета дослідження.Цей принцип виключає упередженість, намагання підігнати висновки під заздалегідь сформовані стереотипи, вимагає використання встановлених фактів, науково обґрунтованих положень;
  • розгляд релігії, релігійної філософії, вільнодумства в контексті розвитку духовної культури. Це дає змогу пізнати особливості релігії, релігійних утворень, специфіку релігійної філософії, різних форм вільнодумства як феноменів культури, а також їх місця в духовному житті особистості й суспільства;
  • аналіз світоглядних питань під кутом зору буття людини. Ця проблематика, будучи закоріненою у філософську антропологію, стосується питань, пов'язаних із поглядами на мету і зміст життя, смерть і безсмертя тощо;
  • терпимість, толерантність, діалог релігійного і нерелігійного світоглядів. Попри те, що релігійний і нерелігійний світогляди по-різному тлумачать світ, процеси в природі, суспільстві, людину, вони можуть бути близькими або й ідентичними в баченні економічних, соціальних, екологічних, естетичних та інших проблем. Водночас носії кожного з них повинні визнавати право їх опонентів на власну точку зору.

Сучасне релігієзнавство, сповідуючи принципи світоглядного плюралізму, свободи совісті й інші невід'ємні свободи людини, прагне пізнати особливості буття в її свідомості Бога, як і особливості релігійного вільнодумства, дослідити загальні закономірності розвитку і функціонування релігій світу, а також специфічні риси кожної з них.


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter