Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)


2. Еволюція нормативного регулювання свободи совісті в Україні


Гарантоване Конституцією України та відповідними законами право на свободу совісті можливе лише за умови чинності юридичних норм, які гарантують необхідні права та свободи релігійним організаціям і віруючим і накладають на них окремі обов'язки. Такі норми об'єднуються поняттям "законодавство про свободу совісті та релігійні організації".

Законодавство про свободу совісті та релігійні організації в загальному обсязі можна визначити як сукупність таких правових норм, котрі регулюють соціальні відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права на свободу совісті. Власне, це — міжгалузевий інститут, оскільки об'єднує норми, що належать до різних галузей права. Причиною для появи такого інституту в системі права є наявність специфічного предмета правового регулювання.

Проголошення свободи совісті в державі було б звичайною декларацією, якби вона не була гарантована сукупністю відповідних правових норм, що встановлюють і закріплюють певний порядок взаємовідносин між державою та релігійними організаціями. У будь-якому організованому суспільстві діяльність релігійних організацій та служителів культу, що пов'язана з задоволенням релігійних потреб віруючих, практично неможлива без чинних юридичних норм, які надають релігійним організаціям, їхнім центрам та управлінням, служителям культу і віруючим необхідні права, встановлюють певний порядок здійснення цих прав, а також забезпечують захист законних інтересів релігійних організацій, суспільства, держави, громадян.

Становлення законодавства про свободу совісті та релігійні організації — процес складний і багатогранний. Нинішнім законодавчим актам про свободу совісті та релігійні організації передував період розроблення й функціонування інших правових документів, які склали історію розвитку законодавчого регулювання свободи совісті в нашій державі. Тому є потреба розглянути окремі документи, які певним чином стали правовою передумовою виникнення й функціонування чинного законодавства.

Особливе місце в історії становлення законодавства про свободу совісті та релігійні організації посідає Декрет ТРСУ України "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" від 22 січня 1919 р. Декрет проголошував відокремлення церкви від держави, школи від церкви, заборонив викладання релігійних віровчень в усіх державних, громадських і приватних навчальних закладах, скасував релігійні клятви та присяги, забезпечував вільне виконання релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського порядку і не супроводяться посяганням на права громадян та ін. Декрет також визнавав, що ніякі церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю (ст. 13). Все майно існуючих на Україні церковних і релігійних громад оголошувалося народним добром, але передавалося за особливими постановами влади в безоплатне користування відповідним релігійним громадам. У такий спосіб Декрет позбавив релігійні громади правоздатності юридичної особи, залишивши за ними право відправляти релігійні обряди.

Наступним важливим за значенням документом у минулому був Адміністративний кодекс УРСР від 12 жовтня 1927 p., розділ X якого був присвячений "Правилам про культи". Кодекс містив статті Декрету, а також норми, які регулювали статус релігійних громад та їхню культову діяльність.

У 1976 р. було видано правовий акт (постанову Ради Міністрів УРСР) Положення "Про релігійні об'єднання в Українській РСР" (сюди ввійшли відповідні статті Адміністративного кодексу від 1927 p.).

Положення підтверджувало основні статті Декрету про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, конституційні вимоги свободи совісті, покладало контроль за дотриманням законодавства про культи з боку релігійних організацій на місцеві Ради народних депутатів та Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР.

Водночас Положення про релігійні об'єднання детальніше регулювало правовими нормами різноманітні складні питання здійснення свободи совісті, правове становище релігійних громад, а також їхні права та обов'язки в царині свободи віросповідання. Воно надавало релігійним громадам право реєструвати свої групи в місцевих Радах народних депутатів під контролем Ради у справах релігій, після чого вони отримували право на свою діяльність.

Релігійним громадам було надано право проводити свої зібрання, здійснювати релігійні обряди та ритуали, отримувати культові споруди та культове майно в оперативне користування, наймати та вибирати служителів культу з дозволу Ради у справах релігій (або її уповноважених на місцях), збирати пожертви та добровільні внески.

З метою нормального функціонування релігійних громад останнім було частково надано право юридичної особи, яка отримувала повноваження укладати договори, пов'язані з управлінням і використанням культового майна та культових споруд; набувати (купувати) церковні предмети і навіть будівлі для своїх потреб; скликати з дозволу Ради у справах релігій свої з'їзди й конференції; користуватися печатками та бланками, які мають лише релігійну символіку; відкривати рахунки в державних банках.

Водночас релігійні громади не набували права володіти власністю, тому все їхнє культове майно, як і раніше, залишалося власністю держави, хоч і знаходилося в оперативному управлінні релігійних організацій.

Положення встановлювало і низку заборон для діяльності релігійних громад. Так, релігійні громади не мали права: створювати каси взаємодопомоги, кооперативи, виробничі підприємства та ін.; надавати матеріальну допомогу віруючим; організовувати спеціальні дитячі та юнацькі молитовні зібрання, а також літературні, рукотворні, трудові групи й гуртки; зберігати в молитовних спорудах літературу, окрім необхідної для відправлення культів; установлювати для віруючих обов'язкові внески та примусове обкладення; вживати до віруючих заходів примусу чи покарання з боку громад.


Категорія: Релігієзнавство (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter