Особливості державного розвитку Англії в період раннього феодалізму
Становлення і розвиток феодальної держави в Англії
пов’язані з англосаксонським і нормандським завоюваннями Британії. Після
залишення острова у V ст. римськими легіонерами почалося масове вторгнення з
континенту германських племен англів, саксів та ютів, які витіснили кельтське
населення на північну і західну частини острова (Шотландію і Уельс). В VII ст.
англосакси утворили сім ранньофеодальних королівств — Кент, Уессекс, Сассекс та
ін, а на початку IX ст. королівство Уессекс підкорило собі усі інші. Була
утворена єдина англосаксонська держава — Англія.
Політичному об’єднанню англосаксів сприяла дія низки
чинників: необхідність придушення опору завойованих народів, прийняття
християнства (VII ст.), а також боротьба проти на паду скандинавських племен
(IX—XI ст.).
В 1066 р. нормандський герцог Вільгельм з військом
висадився на острів і, розгромивши англосаксонське ополчення, завоював Англію.
Нормандське завоювання значно вплинуло на подальший розвиток феодальної держави
в Англії, який пройшов в основному ті самі етапи, що й держави інших країн
феодальної Європи. Водночас розвиток Англійської феодальної держави мав ряд відмітних
ознак, пов’язаних насамперед з ранньою централізацією і неухильним посиленням в
XI—XIII ст. королівської влади.
Основними етапами в розвитку Англійської феодальної
держави є: 1) англосаксонська ранньофеодальна монархія (IX—XI ст.); 2)
сеньйоріальна монархія (XI—XII ст.); 3) станово-представницька монархія
(XIII—XV ст.); 4) абсолютна монархія (кінець XV — середина XVII ст.).
Англосаксонська ранньофеодальна монархія. Суспільний лад. Формування
феодального суспільства і держави у англосаксів багато в чому нагадувало
аналогічні процеси у франків, але відбувалося це повільніше. В VII ст.
поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла основній
масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети й домашні слуги-раби з
підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення.
Англосаксонські «правди» VII—VIII ст. свідчать про майнову диференціацію серед
вільних, про зародження і розвиток практики індивідуального покровительства —
патронату (глафордату).
В IX—X ст. процеси феодалізації англосаксонського
суспільства помітно посилилися. Розширюється практика імунітетних наділень з
боку короля на користь родової знаті. В Х ст. в законодавчому порядку була
встановлена примусова комендація: кожна людина повинна була мати глафорда
(лорда), чия влада поширювалася на особу і майно патронованого. Заборонялося
самовільне залишення залежною людиною свого господаря. Отже, право лорда судити
і експлуатувати населення свого маєтку закріплюється законом. Глафордами могли
бути не тільки представники родової знаті. Заможна частина керлів і дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії — королівських
дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки. Родова
і служива знать утворила панівний клас феодалів.
З маси збіднілих керлів у IX—X ст. поступово
утворювалися численні категорії залежного селянства. Значне поширення, як і
раніше, мала рабська праця завойованого населення.
В цілому на момент нормандського завоювання процес
феодалізації англосаксонського суспільства був ще далекий від завершення.
Оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на
початковій стадії. Король вважався верховним власником усієї землі. Він міг
обмежувати користування імунітетами і конфісковувати земельні наділенням
Продовжував існувати значний прошарок вільного селянства, особливо на
північному сході країни, на завойованих скандинавами землях (територія
«датського права»). Збереження в руках короля основного фонду державних земель
сприяло зміцненню королівської влади.
Державний устрій. Центральні органи управління. Завоювання Британії сприяло
перетворенню у англосаксів органів племінної демократії на державні. В VII—VIII
ст. відбувається поступове піднесення королівської влади не тільки над рядовим
вільним населенням, а й над родовою знаттю. Від попереднього періоду
залишаються становище короля як вій-ськового ватажка і виборний характер його
влади. Водночас королі присвоюють собі право вищого суду. В IX—X ст.
коро-лівська влада зміцнюється. Спираючись на право верховної влади на землю,
королі присвоюють монопольне право на карбування монет, збирання мита,
отримання натуральних поставок з усього вільного населення. Дедалі більше
посилюється втручання королів у внутрішньообщинні відносини, у спори між феодалами
з приводу землі. Поступова концентрація в IX—X ст. політичної влади в руках
окремих феодалів відбувалася в обмежених масштабах, під контролем королівської
влади.
Разом з посиленням королівської влади двір поступово
перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники — на посадових
осіб держави. Серед вищих королівських чиновників особливу роль почали
відігравати королівський казначей і капелани, які відали канцелярією.
Місце старого органу племінної демократії — народних
зборів — посів уїтанагемот (рада уїтанів, «мудрих»), який складався з
представників феодальної знаті. Уїтанагемот не мав чіткої структури і точно
окресленої компетенції. До його складу входили король чи королева, діти короля
чоловічої статі, єпископи, великі феодали, а з IX ст. — королівські тени, які
отримували особисте запрошення короля. До компетенції уїтанагемо-та включалися
питання війни і миру, призначення на різні посади, затвердження податків,
обговорення законів. Найбільш постійною його функцією була участь у розгляді
королем судових справ. Однак королівська влада в IX—X ст. поступово усунула
раду знаті від вирішення найважливіших питань соціальної політики, зокрема від
участі у розподілі земель.
Місцеве управління. Однією з особливостей державного
розвитку феодальної Англії було поєднання сильної королівської влади,
централізованого місцевого управління із збереженням органів общинного
самоврядування.
Основною територіальною одиницею у англосаксів стали графства,до яких входили сотні. На чолі графства стояв елдормен, який призначався королем зі згоди уїтанів з представників місцевої знаті. В основному його роль полягала в керівництві збройними силами графства. Одночасно в управлінні графством і сотнею усе більше зростає роль особистого представника інтересів короля — герефи. Герефа — королівський міністеріал — призначався королем зазвичай із середнього прошарку служивої знаті. Як і граф у франків, він міг бути управителем певного округу, міста. В VIII—X ст. герефа поступово набуває широких поліцейських і судових повноважень, одночасно контролюючи своєчасне надходження до казни податків і судових штрафів.
Свої функції елдормен і герефа здійснювали на зборах
графства і сотні. Ці установи епохи військової демократії збереглися, але були
поставлені під контроль королівських чиновників. Графські й сотенні збори
включали усіх вільних землевласників округу, а також старост общин, священиків,
виборних сотенних старшин. Збори зберігали своє значення як судові і частково
адміністративні органи, які розглядали важливі місцеві справи.
Найнижчою територіальною одиницею у англосаксів була сільська
община. Збори, в яких брало участь усе доросле чоловіче населення общини, вирішували господарські питання, розглядали дрібні кримінальні справи і цивільні спори. В поліцейських цілях общини були поділені на десятидворки.мешканці яких несли колективну відповідальність за злочини, вчинені в межах їх
території.
Армія англосаксонських королів складалася з дружин і
народного ополчення. Дружинники короля були ядром армії. До ополчення включали
усіх вільних громадян, які можуть носити зброю. Кожне графство зобов’язувалося
посилати до війська половину включених в ополчення вільних громадян. Друга
половина залишалася вдома і обробляла поля. Крім того, на кож ному графстві
лежав обов’язок споряджати певну кількість кораблів з екіпажем.
Суд. Вищим судом у державі був суд короля. Він розглядав
справи про державну зраду, а також спори з приводу земельних володінь. Збори
графства під головуванням елдормена розглядали усі кримінальні і цивільні
справи на території графства, крім тих, які належали до виключної компетенції
суду короля. Крім того, ці збори розглядали скарги на судові рішення сотень.
Поступово в суді графства, як і в суді сотні, виокремилася колегія з дванадцяти
«старших тенів», які нагадують рахін-бургів у франків.
Сеньйоріальна монархія. Суспільний лад. Нормандське завоювання Англії
спричинило подальше поглиблення феодалізації англійського суспільства. Значна
частина конфіскованої у англосаксонської знаті землі увійшла до королівського
домену, а інша була розподілена між нормандськими феодалами. Землю зберегли
лише тим представникам англосаксонської знаті, які погодилися служити
Вільгельму Завойовнику.
Прагнучи подальшого укріплення своєї влади, Вільгельм
в 1085 р. оголосив себе верховним власником усієї землі і став вимагати від
усіх вільних землевласників принесення йому присяги на вірність. Право
верховної власності короля на землю дозволило йому перерозподіляти ділянки
землі, наділяти ними вірних йому феодалів, втручатися в поземельні відносини
землевласників. Присяга на вірність зробила феодалів усіх рангів васалами
короля, зобов’язаними йому військовою службою і деякими іншими повинностями.
Отже, принцип «васал мого васала — не мій васал», характерний для Європейського
континенту, в Англії не утвердився. Політика Вільгельма Завойовника сприяла
централізації держави навіть в умовах поглиблення в ній феодалізації.
Основою феодального господарства в нормандській Англії
став так званий манор, тобто сукупність земельних володінь окремого феодала. Ці
володіння були розташовані, як правило, черезсмужно, окремими ділянками серед
інших держань. Феодали в Англії не набули тієї самостійності і тих імунітетів,
якими вони користувалися на континенті. Вони поділилися на дві основні
категорії: безпосередніх васалів короля, якими найчастіше були великі
землевласники (графи, барони, верхівка лицарства), і васалів короля другого
ступеня (підваса-лів), зазвичай середні і дрібні землевласники. Значна частина
англійського духовенства володіла землями на тих самих умовах, що й світські
феодали (військова повинність на користь короля і податки).
На кінець XI ст. більша частина селян була закабалена.
Про це свідчать підсумки перепису, проведеного в 1086 p., який от римав назву
«Книга страшного суду» (Domesday Book). Перепис відобразив також
нерівномірність і незавершеність процесу феодального закабалення англійського
селянства. Найпоширенішою формою феодальної залежності було віланство. Англійські
вілани (селяни) перебували у поземельній залежності від своїх лордів, несли на
їх користь певні служби й повинності. У подальшому, протягом XII ст., статус
віланів дедалі принижувався до становища особисто невільних, спадкових
держателів землі від лордів. Близько 1/3 селянства були віднесені в переписі до
категорії малоземельних і безземельних бордаріїв та коттарі-їв. Невелику
частину населення становили вільні селяни і близькі до них за становищем
сокмени (мешканці «сок», поселень навколо манору). Ця категорія населення
кількісно переважала на території «датського права» і за родом служби
наближалася до дрібних феодалів і алодистів.
Вільне селянське населення в XI—XII ст. зазнавало
впливу суперечливих чинників. З одного боку, королівська влада усіляко сприяла
закабаленню найнижчих категорій вільного селянства, їх перетворенню на віланів,
з іншого — розвиток товарно-грошових відносин наприкінці XII ст. викликав
зростання прошарку більш заможних селянських держателів. Королівська влада
розглядала їх як свого політичного союзника в боротьбі із сепаратизмом великих
феодалів і за допомогою своїх судів захищала їх від сваволі лордів. Формально
однаковий захист «загальним правом» будь-якого вільного держання (фригольду) —
лицарського, міського і селянського — вже наприкінці XII ст. сприяв нівелюванню
правових розбіжностей між верхівкою вільного селянства і дрібним лицарством.
Відносна єдність держави, зв’язки з Нормандією сприяли
розвитку торгівлі. В XI—XII ст. зростає кількість міст, більша частина яких
знаходилася на землях королівського домену і управлялася королівською
адміністрацією. Городяни були заінтересовані в сильній центральній владі, яка
сприяла розвитку єдиного ринку, в отриманні від короля підтримки у боротьбі з
окремими феодалами. Водночас фінансові претензії корони часто суперечили
інтересам міст. В умовах посилення центральної влади англійські міста змушені
були купувати королівські хартії, які містили лише деякі торгові привілеї.
Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління. Переважним напрямом розвитку англійської держави з часу нормандського завоювання
залишалася державна централізація. В XI — середині XII ст. централізація
трималася значною мірою на
сеньйоріальних, приватних правах англійських королів, які були сполучним центром
усієї феодально-ієрархічної системи.
Англійська держава цього періоду становила особливу форму сеньйоріальної
монархії, яка вирізнялася відносною централізацією і в якій король був
сюзереном усіх феодалів і найбільшим землевласником країни. Судові і фіскальні
права корони щодо своїх підданих були водночас правами вищого сеньйора щодо
своїх васалів. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, хоча вже
почали виходити за його межі. Наслідком цього були нескінченні в XI—XII ст.
заколоти баронів, які звинувачували корону у зловживанні своїми сеньйоріальними
правами. Протягом усього XII ст. королі змушені були дарувати баронам і церкві
хартії вольностей, які зобов’язували королівську владу керуватися феодальним
звичаєм, дотримувати автономії церкви. Однак з другої половини XII ст. у
зв’язку з соціально-економічними змінами в Англії дедалі більше посилюються
загальнодержавні основи в управлінні. Активізація цього процесу пов’язана в
основному з реформами Генріха II (1154—1189 рр.) — судовою, військовою, з
реорганізацією управління і фінансів.
Реформи Генріха II були спрямовані на укріплення самих
основ королівської влади і одночасне ослаблення політичних позицій великих
світських феодалів і церкви. З часу нормандського завоювання влада англійських
феодалів-імуністів стосовно середніх і заможних фригольдерів, лицарів вже була
обмежена центральною владою. Королівська влада прагнула тепер обмежити права,
які ще збереглися за імуністами в галузі суду і адміністративного управління.
Це було зроблено головним чином шляхом реорганізації системи судочинства,
закріплення нових форм судової діяльності й процедури. Інші реформи були
спрямовані на створення незалежної від феодальних магнатів найманої армії і
встановлення нових видів фінансових поборів. Заходи короля Генріха були
оформлені серією указів — Великою, Кларендонською (1166 р.) і Нортгемптонською
(1176 р.) асизами, асизою «Про озброєння» (1181 р.) та ін.
У боротьбі з політичною автономією церкви і посиленням
незалежності церковного землеволодіння Генріх II видав у 1164 р. Кларендонські
конституції. За цими конституціями ко роль визнавався верховним апеляційним
суддею у справах, розглянутих церковними судами. Без його згоди ні світські
феодали, ні чиновники короля не могли бути відлучені від церкви, а заміщення
вакантних вищих духовних посад мало проводитися за результатами виборів і зі
згоди короля.
Кларендонські конституції були покликані відіграти
значну роль в укріпленні королівської влади, але під сильним натиском духовенства Генріх II відступив і відмовився від деяких їх положень.
З середини ХІІ ст. відбувається впорядкування структури й компетенції вищого органу центрального управління — королівської курії. В XI ст. королівська курія поєднувала функції вищого виконавчого, судового і фінансового органів. До її складу зазвичай входили маршал — начальник війська, камерарій — управитель королівського майна, канцлер — особистий секретар короля тощо. Для вирішення найважливіших питань на засідання курії запрошувалися вищі світські й духовні феодали.
У міру посилення королівської влади і ускладнення
завдань управління відбувається виділення у складі курії ряду окремих відомств.
Палата шахівниці на чолі з казначеєм стає центром фінансового управління. З
середини XII ст. поступово виокремлюються особливе відомство канцлера, а також
ряд судових органів. Найважливішим з них був Вищий суд короля на чолі з
юстиціарієм. Всередині цього суду поступово виокремився Суд загальних позовів,
який міг засідати без участі короля і не повинен був супроводжувати його у
виїздах. Наприкінці XII ст. всі ці установи стали самостійними органами.
Місцеве управління. Після нормандського завоювання
зберігся поділ країни на графства, сотні й общини. Главами місцевої
королівської адміністрації в графствах стали шерифи. Вони наділялися вищою
судовою, військовою, фінансовою та поліцейською владою на території графства.
Свої судові й адміністративні функції шерифи
здійснювали у тісному взаємозв’язку зі зборами сотень і графств. Ці установи
хоча й збереглися, проте поступово втрачали самостійність і все більше
перетворювалися на знаряддя центрального уряду і його опору на місцях. Генріх
II, вилучивши із судової компетенції зборів більшість цивільних позовів,
водночас підвищив їх роль у призначенні осіб, які брали участь у розслідуванні
в кримінальних справах (присяжних обвинувачів).
Армія. Посилення королівської влади було неможливим без
реорганізації збройних сил країни. До другої половини XII ст. основну частину
військових сил становило феодальне ополчення — система озброєних дружин. Вони
складалися із загонів лицарів, яких приводили і очолювали барони на умовах
обов’язкової служби королю. На практиці, однак, це означало вирішальну роль
баронів у королівському війську.
Військова реформа Генріха II дістала вияв насамперед у
заміні особистої військової повинності феодалів сплатою «щитових грошей». Цей
захід відкривав можливість для короля утримувати наймане лицарське ополчення.
Крім того, Генріх II намагався використати у своїх інтересах старе
англосаксонське народне ополчення вільних жителів графств, він запровадив
військову повинність для усього вільного населення країни. Кожен вільний —
феодал, селянин, міський житель — повинен був мати зброю, яка відповідає його
майновому становищу. Маючи своє спорядження, військо разом із тим утримувалося
за рахунок державної казни, надходження до якої були значно збільшені. Крім
практики стягнення «щитових грошей» з феодалів і тальї з міст, поступово
утвердився загальнодержавний податок на рухоме майно.
Військові реформи Генріха II дозволили різко збільшити
кількість вірних королю військ і підірвати керівництво військом з боку
найбільших феодалів.
Суд. Генріх II значно розширив межі королівської юрисдикції
за рахунок сеньйоріальної. До компетенції королівських судів включалися майже усі
кримінальні злочини і переважна більшість цивільних спорів, пов’язаних із
землею. З часу Генріха II в Англії міцно утвердилася система роз’їзних судів —
виїзних сесій королівських суддів. Судові об’їзди проводилися в кожному
графстві один раз на сім років. При цьому розглядалися всі позови, підсудні
короні, здійснювалися арешти злочинців і розслідування зловживань місцевих
судів і чиновників. Для розслідування земельних позовів і злочинів в
королівських судах Генріхом II була встановлена спеціальна процедура. Такі
розслідування мали проводитися роз’їзними суддями або шерифами за допомогою
присяжних — дванадцяти лицарів або інших повноправних громадян, які давали
присягу як свідки або обвинувачі. Такий порядок розслідування давав можливість
для більш об’єктивного вирішення справ порівняно з ордаліями і судовим
поєдинком у судах феодалів. Тому дрібні й середні землевласники надавали
перевагу зверненню до королівського суду.
Роз’їзні суди перетворилися на ефективний засіб
контролю за місцевим управлінням з боку центральних органів, сприяли створенню
в Англії єдиної судової системи.
Компетенція судів великих феодалів продовжувала
поступи во обмежуватися. Початок такому обмеженню юрисдикції сеньйорів поклав
Вільгельм І, утвердивши право королівської влади втручатися у вирішення спорів
між феодалами та їх васалами про вільні держання землі. Васал міг звернутися зі
скаргою до короля і отримати від нього наказ про підтвердження свого права на
вільне держання. Система королівських судових «наказів про право», яка поступово
розвивалася, обмежувала юрисдикцію маноріальних курій за позовами про право
власності на землю. Водночас суд феодала розглядав віланські позови усіх видів,
оскільки вілани не могли звертатися до королівського суду.
Станово-представницька монархія. Суспільний лад. У XIII ст. розвиток
товарно-грошових відносин і внутрішнього ринку продовжував змінювати
співвідношення соціальних сил в країні на користь посилення засад централізації
та концентрації усієї влади в руках монарха.
Відбувається ослаблення великого феодального
землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві. Великі феодали —
графи та барони — у пошуках доходів прагнуть до закабаления особисто вільних і
проміжних груп селянства, збільшення феодальної ренти, огороджування общинних
земель (феодальна реакція).
Як безпосередні васали короля барони несли численні
фінансові та особисті обов’язки перед сюзереном. У разі злісного невиконання
цих обов’язків король міг конфіскувати їх землі.
Імунітетні права великих феодалів протягом XIII ст.
були суттєво обмежені королівською владою. Глостерський статут 1278 р.
проголосив перевірку імунітетних привілеїв англійських феодалів у судовому
порядку. В цілому ж дворянський титул в Англії не супроводжувався формально
будь-якими податними і судовими привілеями. Феодали сплачували подать
формально нарівні з іншими вільними і були підсудні одним і тим самим судам.
Однак політична вага англійського вищого дворянства була значною: воно було
обов’язковим учасником роботи вищих дорадчих і деяких інших органів при королі.
В XIII ст. великі феодали Англії постійно вели між собою і з королем жорстоку
боротьбу за землю і джерела доходів. Старанно оберігаючи залишені за ними
імунітети, вони протягом усього XIII ст. боролися з королівською владою за політичний
вплив в країні.
В господарствах середніх і дрібних феодалів —
лицарства — ринкові зв’язки підривали кріпосництво і панщинну систему.
Натуральні повинності тут швидше замінюються грошовими, відбувається часткове застосування
найманої праці. В результаті субінфеодації і дроблення великих бароній
кількість середніх і дрібних феодалів збільшується, склавши на кінець XIII ст.
не менше 3/4 панівного класу Англії. Ці прошарки феодалів особливо потребували
посилення державної централізації, вони об’єднувалися навколо короля.
Розвиток товарно-грошових відносин помітно вплинув на
становище селянства. Посилюється його розшарування, зростає кількість особисто
вільної селянської верхівки. Селяни-фри-гольдери, які розбагатіли, часто
отримують лицарське звання, зближуючись із нижчими прошарками феодалів.
Кріпосне селянство — вілани — в XIII ст. залишалося
безправним. Послідовне позбавлення віланів усіх привілеїв «загального права»,
формально гарантованих усім вільним, отримало назву принципу «виключення
віланства». Власником усього майна, яке належало вілану, визнавався поміщик.
Водночас юридична теорія і законодавство XIII ст. визнали за віланами право на
кримінальний позов у королівському суді навіть проти свого лорда. Цей факт відображав
об’єктивні процеси розвитку феодалізму і певні інтереси королівської влади. Ці
інтереси вимагали, щоб вілани підлягали загальнодержавному оподаткуванню поряд
з вільним населенням, сплачували усі побори місцевого значення, талью, податок
з рухомого майна. З кінця XIV ст. віланство поступово припиняє існування.
Вілани викуповують особисту свободу, зникає панщина, основною формою феодальної
ренти стає грошова.
Серед городян, як і серед інших прошарків населення, в
XII—XIV ст. посилилась соціальна диференціація, яка відбувалася паралельно з
консолідацією міського прошарку в масштабі усієї країни. Міста Англії, за
винятком Лондона, були невеликими. Міські корпорації, як і місто в цілому, не
отримали тут такої самостійності, як на Європейському континенті.
Отже, в Англії кінця XII—XIII ст., як і у Франції,
діяли соціально-економічні чинники, які об’єктивно сприяли державній
централізації. В Англії, однак, цей процес відбувався швидше завдяки збільшенню
прошарку вільного селянства, зближенню в економічному і правовому відношенні
лицарства, городян і заможного селянства і, навпаки, через посилення
розбіжностей між верхівкою феодалів та іншими їх прошарками. Загаль ні
економічні й політичні інтереси лицарства та усієї фригольдерської маси сприяли
встановленню їх політичного союзу. Зростання ж економічної та політичної ролі
цих прошарків забезпечило їх політичне визнання та участь у створеному
парламенті.