Реклама від Google

Реклама від Google


Західноукраїнська Народна республіка. Акт злуки УНР і ЗУНР

УНР у часи Директорії. Західноукраїнська Народна республіка. Акт злуки УНР і ЗУНР 22.01.1919 р.


Директорія та її політика

Восени 1918 р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918 р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В. Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, О. Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П. Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918 р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і втратила підтримку народних мас.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи і В. Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В. Винниченко на "Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва, серед основних його напрямків були:

  • курс Директорії на скликання Трудового конгресу;
  • встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;
  • встановлення військової диктатури.

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С. Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В. Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919 р. викликали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

Трудовий конгрес

Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 400. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати сповідуючи ідею суверенності УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів:

  • він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції;
  • вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику;
  • було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР; 
  • депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.
  • вперше Наддніпрянська Україна об'єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.

13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату (уряду) – голова К. Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич.

Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками.

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися об’єднанням українських земель обох регіонів. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки.

Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього об’єднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки.

Друга російсько-українська війна

Як і в ХVII ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти.

Першими, використавши "троянського коня” – "Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року.

Соціалістичний уряд В. Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що "війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу.

Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Антанта і УНР

Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення "єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому командуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В. Винниченка і С. Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії. В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від’їздять за кордон В. Винниченко, М. Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С. Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з лав УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд С. Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С. Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те, що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж на волинські землі, де дуже швидко з’являться польські війська.

Рівненський період Директорії

Зупинившись у Рівному, С. Петлюра реорганізовує Директорію. Є. Петрушевич і П. Андрієвський переїхали до Станіслава. Вийшов зі складу Директорії і Ф. Швець. В ній залишилися С. Петлюра, А. Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б. Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а й відчутна зміна політичного курсу. Б. Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С. Петлюри, В. Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Все ж таки сили українського війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р., незважаючи на поради У. Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.

Партизанський "Зимовий похід”

У цій скрутній ситуації С. Петлюра призначає командувачем армії генерала М. Омеляновича-Павленка, а сам розпочинає у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою "Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Як вказував тодішній голова уряду І. Мазепа, під час походів "...армія ні разу не схилила національного прапора. Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні”. Похід закінчився на початку травня 1920 р.

Поки відбувався "Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши у другій половині квітня 1920 р. Варшавський договір, згідно якого:

  • поляки визнавали незалежність УНР і її Директорії на чолі з С.Петлюрою;
  • зобов’язались не підписувати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України;
  • визначалися кордони між УНР і Польщею. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, 7 повітів Волині;
  • сторони погодилися забезпечувати національно-культурні права українців і поляків;
  • воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуванням;
  • економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі;
  • Україна зобов’язувалася постачати польському війську харчі і фураж.

Уряд І. Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку. Його замінив В. Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани.

Угода дозволила армії УНР весною 1920 р. повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії, хоча стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об'єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська Української Народної Республіки й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).

Ризький мирний договір (березень 1921 р.) Радянської Росії і Польщі поклав край добі Директорії й Українській Народній Республіці. І хоча втримати незалежність України не вдалося, все ж таки українська демократична державність заявила про себе на повний голос.

Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовитських окупантів. На території радянської України діяли повстанські загони та з'єднання, що завдавали відчутних втрат ворогові (максимальна загальна чисельність до 100 тис. осіб). Найбільш активними були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків, загони отаманів А. Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу відбувся 1929 р. у Черкасах. Більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії в Наддніпрянщині.

Ці люди, які врятували честь нації та забезпечили безперервність українського національно-визвольного руху, дотепер не визнані сучасною посткомуністичною владою України.

Причини поразки української революції

Чому ж зазнала поразки українська революція? Що підточило її сили? Чи в цьому винні зовнішні сили, чи сам український народ і його еліта та провідники?

Можна стверджувати, що основними причинами були:

  • порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;
  • недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;
  • відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;
  • слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;
  • відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;
  • надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;
  • важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.

Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.