Геостратегія Азіатсько-Тихоокеанського регіону

1. Доктрина Монро

Станом на 1823 рік відбулися значні зміни
політичної ситуації у Західній півкулі. Значна кількість країн Латинської
Америки здобувала незалежність від Іспанії.

Як наслідок, у США з’явилися певні побоювання щодо
можливості європейської інтервенції для повернення повсталих колоній у склад
Іспанської імперії.

2 грудня 1823 року став одним із визначальних днів
в історії американської зовнішньої політики.

В цей день п’ятий президент США Джеймс Монро
виголосив сьоме звернення до Конгресу, у якому знайшли своє місце концепції,
котрі стали відомими як “Доктрина
Монро“. Доктрина стала ідеологічною основою для нового політичного
порядку для решти територій Америки та змінила роль Європи у Західній півкулі.

Доктрина декларувала існування двох сфер, котрі
різко відрізнялися між собою типами політичних систем. У ній було проголошено
принцип невтручання в справи одне одного.

Відповідно до принципів свободи та незалежності
американські країни “не могли розглядатися як суб’єкти для колонізації
будь-якою європейською державою”.

При цьому США зобов’язувалися дистанціюватися від Європи, а саме не втручатися там у її політичні справи. 

Уся Доктрина зводилася до трьох принципів:

– поділ
на сфери впливу Америки та Європи,

– неколонізація (non-colonisation),

– неінтервенція (non-intervention).

Проте на практиці вплив «доктрини» міг лише
відповідати силі американської армії, яка б мала бути її гарантом. До Першої
світової війни у США не було значної сухопутної армії, а флот (основний
тогочасний показник сили сильної держави) розбудовувався лише на межі XIX та XX
століть.

Відповідно, США не могли б реально захищати
“свою півкулю” від європейських посягань. Тому застосування Доктрини
зводилося лише до захисту власних інтересів у найближчих країнах Латинської
Америки.

Зокрема, у майбутньому, вона схожим чином
трактувалася американським президентом Вудро Вільсоном: “Доктрина є
виключно національною політикою Сполучених Штатів і має стосунок до
національної безпеки та життєвих інтересів”.

З плином часу «доктрина Монро» неодноразово
еволюціонувала і трансформувалася. За «доктриною Монро» пішли «доктрина
Тайлера», «доктрина Полиця». Надалі «доктрина Монро» була скорегована за
допомогою «доповнення Блена», «доповнення Олні», «доповнення Ложда» та інших
доктрин, названих так по іменах держсекретарів США другої половини XIX
століття.

«Доктрина Монро» стала основою експансії США в
Західній півкулі, її використовували і розвивали президенти США Теодор
Рузвельт, Вільям Говард Тафт і Вудро Вільсон. Зрештою, у 1919 році «доктрина
Монро» була закріплена у Версальському мирному договорі.

Суть доктрини Монро,
підкреслював видатний німецький юрист Карл Шміт – це процес експропріації і
присвоєння простору. Її суб’єкт – політична воля США, її об’єкт – простір, який
має цієї волі стати підвладним.

Етапи:

Деякі дослідники вважають, що доктрина Монро у
своєму розвитку пройшла декілька етапів. Так, М. Крейтор наводить періодизацію
еволюції доктрини Монро[48,с.40-45].

Перший етап розвитку доктрини Монро – від моменту її проголошення в 1823 р. до додатку Олні
– співпадає із становленням і обґрунтуванням принципів американського Великого
простору, тобто сфери американської гегемонії на Західній півкулі. Цей початок
прориву США в Західну півкулю є насправді економічним і політичним закабаленням
країн американського континенту.

Другий етап починається в 80-х рр. XIX століття і полягає в розширенні, консолідації і
абсолютизації американської гегемонії. Латиноамериканські держави перетворюються
на протекторати США, позбавлені всякого матеріального суверенітету, зберігають
лише його зовнішні, символічні атрибути. Сенатор Лодж заявляє в статті,
опублікованій у березні 1895 року в журналі «Форум», що в майбутньому від
«Ріо-Гранда до Льодовитого океану повинні існувати єдиний прапор і одна
країна»[42, с.143]. Апогей цього етапу – війна проти Іспанії в 1898 р. за
захоплення її колоній і додаток президента Рузвельта до доктрини Монро від 1904
року.

Під час цього періоду формуються принципи організації
американського Великого простору, а також політичні і юридичні основи
американського необмеженого панування на континенті. Ці принципи виражені в
різних додатках до доктрини Монро, починаючи з додатку Олні, створення Панами і
завершуючи додатками Платта і Теодора Рузвельта. Це період, про який близький
друг Теодора Рузвельта У. А. Уайт писав, що «Коли іспанці здалися на Кубі і
дозволили нам захопити Пуерто-Ріко і Філіппіни, Америка на цьому перехресті
звернула на шлях, що веде до світового панування. На земній кулі був посіяний
американський імперіалізм. Ми були засуджені на новий спосіб життя».

Третій етап співпадає з формулюванням ідеології універсалізму президентом Вільсоном, з
Паризькою мирною конференцією після закінчення Першої світової війни, що
закінчилася Версальським мирним договором, з планами перетворення Ліги Націй в
інструмент англо-сакського світового панування і з першою поразкою Європи
Сполученими Штатами, що полягала у включення, на вимогу Вільсона, доктрини
Монро в Статут Ліги Націй. На той час Латинська Америка була вже остаточно
підкорена.

Третій етап – це початок американського прориву в
Європу і в Азію. «За словами Карла Шмітта, пише М. Крейтор, доктрина Монро
покидає землю американського континенту, перетворюючись з регіонального
принципу панування у світову доктрину», в інструмент встановлення світового
панування. Як Карл Шмитт помітив у своїй роботі «Grossraum gegen
Universalismus», коли президент Вудро Вільсон 22 січня 1917 р. заявив, що
доктрина Монро є універсальним принципом для всього світу і людства, він тим
самим проголосив домагання США на встановлення світової гегемонії. Доктрина
Монро і була Новим світовим ладом для Вудро Вільсона. Розвиток цієї доктрини
пов’язаний із сферою впливу і панування США, що все збільшується, спершу на
американському континенті, а потім і за його межами, — порушуючи принцип
суверенітету націй, що є основним принципом міжнародного права. Під прапором
цієї доктрини Сполучені Штати зробили три історичні спроби встановити світову
гегемонію. Першу – після закінчення Першої світової війни, другу – після
закінчення Другої світової війни, а третю, нині, після закінчення «холодної
війни»[48,с.5-6].

Після закінчення Другої світової війни відбулися
чергова геополітична експансія США і розширення географічного простору
застосування доктрини Монро. З проголошенням доктрини Трумена США розповсюдили
межі дії доктрини Монро через Атлантичний океан до Європи, розправившись заодно
з Грецією, що перетворилася після кривавої війни фактично в американський
протекторат і в один з плацдармів, що оточують СРСР, а також зі своїм союзником
Великобританією, чиї володіння і сфери впливу відійшли до США. Сполучені штати
і не намагаються відмовитися від методів експансії у зовнішній політиці,
кидаючи постійні виклики Європі і Азії.

2. Доктрина Олні

Проникнення США до Латинської Америки аж ніяк не
обмежувалося застосуванням дипломатичних засобів. Як у 80 -ті , так і в 90 – ті
роки XIX ст. США неодноразово вдавалися до прямого використання військових
контингентів. Збільшену агресивність американського капіталізму
продемонстрували вжиті в ці десятиліття під різними приводами вторгнення військ
США на територію Колумбії , Аргентини, Чилі, Бразилії, Нікарагуа, Мексики та інших
держав Південної Америки.

Висунуте відповідно обстановці кінця XIX ст. ідеологічне обгрунтування проникнення монополій США до Латинської Америки було досить відвертим. В історію воно увійшло як доктрина Олні , яка була викладена в ноті державного секретаря Р. Олні, адресованої 20 липня 1895 уряду Великобританії у зв’язку з першим венесуельським конфліктом (1895-1896).

Під прикриттям фраз про захист малих американських
держав від втручання з боку європейських держав Р. Олні фактично проголосив
намір США витіснити Англію і інші європейські держави з Нового Світу,
встановити там безроздільно своє верховенство.

Доктрина Олні була покликана змусити тремтіти перед
США не тільки Англію і конкуруючі держави Європи, а й самі латиноамериканські
держави, інтереси яких нібито відстоювали США . « В даний час, – вказував Р.
Олні в ноті, – Сполучені Штати практично є сувереном на цьому континенті і їх
воля – закон …» У числі інших причин американської гегемонії особливо
наголошувалося обставина, що «необмежені ресурси США поряд з ізольованим
становищем роблять їх господарем обстановки і практично невразливими перед
обличчям будь-якої держави або всіх їх разом».

1904 року президент Теодор Рузвельт запропонував
інтервенціоністські принципи, відомі як “доповнення Рузвельта” до доктрини Монро. їхній зміст: Америка
має право на втручання -інтервенцію – (у внутрішні справи країн) Західної
півкулі – і не тільки з метою попередження впливу зовні, як це передбачалося
доктриною Монро, але також і, можливо, передовсім – з метою захисту
національних інтересів Сполучених Штатів. Щоправда, тоді ж американський уряд
проголосив генеральне право на інтервенцію будь-якої іншої цивілізованої нації.
У Західній півкулі це право належало лише Штатам. Т.Рузвельт був першим
американським президентом, який наполягав на тому, що обов’язок Америки –
розповсюджувати свій вплив на весь світ і будувати свої стосунки зі світом на
основі концепції національних інтересів. І якщо інтереси його країни
зіштовхуються з інтересами інших країн, то вона зобов’язана власною потугою
переломати ситуацію на свою користь.

Практичні дії Рузвельта випереджали теорію: 1902
року інтервенція на Гаїті; інспірували переворот у Колумбії, у результаті якого
від Колумбії відокремилась Панама, що, у свою чергу, дозволило завершити
будівництво Панамського каналу; 1905 року встановили фінансовий протекторат над
Домініканською республікою; 1906 року американські війська окупували Кубу. Тоді
ж Рузвельт почав активно втручатись у світову політику, спрямовану на
досягнення світової рівноваги. Так під час російсько- японської війни США, не
бажаючи домінування Японії чи цілковитого ослаблення Росії, виступили
посередником між цими обома країнами, у результаті чого було укладено
Портсмутський мир (штат Нью-Йорк). Так в Азії було досягнуто відповідного
балансу сил, за якого Японія при підтримці Великобританії, з якою уклала 1902
року військовий договір, стала противагою імперській Росії. США поводились у
регіоні на зразок того, як це робила Великобританія у Європі.

3. Стратегія національної безпеки США

Відповідно до законодавства США, президент щорічно
подає у Конгрес Стратегію національної безпеки, в якій визначаються основні
цілі, завдання і напрями діяльності американської адміністрації в області
зовнішньої і внутрішньої політики на найближчий рік.

Одними з основних цілей Стратегії національної
безпеки 2002 року є зміцнення безпеки, сприяння економічному процвітанню США,
розповсюдження демократії за кордоном, збереження територіальної цілісності,
суверенітету і незалежності держави, боротьба з міжнародним тероризмом, захист кожного
громадянина США всередині країни і за її межами, збереження політичних свобод.

Захист національної безпеки розуміється у США як
захист народу, територіальної цілісності і способу життя. Стратегія передбачає
виконання широкого кола заходів: розширення воєнних альянсів, таких як НАТО,
реалізації програми “Партнерство заради миру”, підтримання
партнерських стосунків з Україною, розвиток вільної торгівлі із використанням
механізмів Всесвітньої торгової організації і зон вільної торгівлі у західній
півкулі та в інших районах світу, посилення режимів контролю над озброєннями,
створення багатонаціональних коаліцій для боротьби з тероризмом, корупцією,
злочинністю і наркобізнесом тощо.

Національні інтереси поділені на три категорії.

Життєво важливі інтереси — ті, що пов’язані із
виживанням і безпекою нації, захистом території США і території союзників,
важливих елементів інфраструктури, забезпеченням безпеки громадян та їх
економічного добробуту. Для захисту інтересів цієї категорії США рішучо
використовуватимуть усі наявні засоби, включаючи за необхідності рішуче
застосування військової могутності.

Важливі національні інтереси — ті, що не пов’язані
із виживанням США, але які чинять вплив на добробут країни і характер
міжнародної обстановки. Такі інтереси захищатимуться із використанням наявних
ресурсів для досягнення своїх цілей, з урахуванням домірності ціни та ризику зі
ступенем важливості інтересів, що зачіпаються.

Інші інтереси та інтереси гуманітарного порядку,
яким можуть загрожувати стихійні лиха, великі виробничі катастрофи, порушення
прав людини. Дана категорія інтересів відстоюватиметься через прийняття певних
дій для усунення таких явищ і для захисту цінностей, які поділяють США:
підтримання процесу демократизації, здійснення громадянського контролю над
військовими, надання допомоги у розмінуванні, стимулювання послідовного
розвитку.

Критерієм такого розподілу виступає ступінь
важливості національних інтересів і рівень зусиль, що затрачуються на їх
захист.

Безпека країни забезпечується у першу чергу станом
економіки. Сильна економіка — основа лідерства США. Це, передусім, здатність
мати сильну дипломатію, утримувати збройні сили, робити привабливими
американські цінності для народів інших країн.

Загрози поділені на декілька груп: локальні та
регіональні загрози; транснаціональні загрози; розповсюдження небезпечних
технологій; діяльність іноземних розвідувальних служб; порушення функціонування
державних структур у тих чи інших країнах. Характерною особливістю є те, що у
стратегії містяться методи протистояння кожній з перелічених загроз, які мають
здебільшого зовнішній характер.

Велика увага приділяється розвідці, яка є
найважливішим інструментом реалізації американської стратегії національної
безпеки. Розвідувальне співтовариство США забезпечує важливою інформацією
структури, на які покладена відповідальність за вирішення завдань у
дипломатичній і військовій сферах, а також по забезпеченню правопорядку і
захисту навколишнього середовища.

Чільне місце посідають і контррозвідувальні заходи.
Основними завданнями по протидії іноземним спеціальним службам на звані:
реалізація всеохоплюючих програм по забезпеченню безпеки, постійна оцінка
намірів і потенційних об’єктів уваги іноземних спецслужб.

У цілому геостратегічну обстановку у світі експерти
США характеризують крізь призму наступних чинників: 1) послаблення напруженості
після завершення холодної війни; 2) розповсюдження у світі могутніх озброєнь і
технологій; 3) поява в результаті війни у Перській затоці комплексу загроз, які
важко стримувати загрозою ядерного удару у відповідь з боку США; 4) значне
ускладнення проблем, які стоять зараз перед розвідкою — наявність великої
кількості цілей і поява все більших можливостей для дезорієнтації та протидії;
5) посилення залежності від космічних засобів і відповідно все більша
ураженість.

До основних пріоритетів по зміцненню безпеки
належать:

• сприяння у створенні неподільної, демократичної і
мирної Європи;

• стимулювання процесу створення сильного і
стабільного Тихоокеанського співтовариства;

• продовження виконання США ролі лідера в інтересах
зміцнення миру у глобальному масштабі;

• посилення співробітництва в області протидії
новим загрозам безпеці, для подолання яких недостатньо односторонніх заходів
тощо.

Одним з принципів будови збройних сил США е
можливість ведення бойових дій і домінування у двох регіональних конфліктах,
які відбуваються одночасно. Допомога з боку США здійснюється таким чином, щоб
зберігати лідерство США на міжнародній арені.

Взагалі ж, характеризуючи Стратегію національної
безпеки США слід сказати, що керівним принципом її будови є домірність:
домірність рівня інтенсивності застосування сили загрозам, участі США у
системах міжнародної безпеки — національним інтересам тощо. Також важливим
аспектом є розроблення методів зміцнення співробітництва, координації, єдності
і згоди з питань найбільш ефективного використання дипломатичних і воєнних
інструментів для формування міжнародної обстановки, проведення чіткого
розмежування між розвідувальною, контррозвідувальною і оперативно-розшуковою
діяльністю.