Нація

1. Підхід до визначення нації: «нація – співгромадянство» і
«етнонації»

Багатозначність поняття нації відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Ґелнер («Нації і націоналізм», 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо зв’язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Ґелнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. 

Існує багато підходів до розуміння нації:

Політична (функціональна) концепція почала складатись приблизно в ХVІІ ст. Одним із перших політичну концепцію нації запропонував Гуго Гроцій.
“Нація – це всі мешканці однієї і тієї ж держави або одного і того ж регіону, які
живуть за одними і тими ж законами і вживають одну і ту ж мову”. Американський соціолог
К. Дойч обґрунтовує цю теорію нації так: народ переходить у націю, коли завойовує
державу та встановлює контроль над апаратом насилля. “Нація – це народ, що має державу”.
А коли ще бореться за державу, то є тільки національністю.

Психологічна
концепція нації. Найвидатнішими теоретиками цієї течії вважають представника німецької класичної філософії, романтика та засновника націософії Й.-Г. Фіхте, О. Бауера, Е. Ренана та ін. Мілль стверджує, що частина людства утворює національність, коли люди, що входять до неї, об’єднані спільними почуттями, яких немає між ними та іншими людьми. Це почуття національності може бути викликане різними причинами, часто через тотожність раси або походження, чому сприяють спільність мови й релігії, як і географічні кордони. Проте найважливішим з усього є спільність спогадів – “спільно пережитих гордощів і принижень, радощів та жалів, пов’язаних із тими самими подіями в минулому”. 

Культурологічна
концепція нації. Найвизначнішими представниками цієї концепції є німецькі романтики – Гердер, Шляйєрмахер, Ян, Мюллер, К. Раннер, та інші. Культурна компонента нації є для неї чи не найважливішим смислотворчим чинником. Ця концепція виходить із загальнодемократичних принципів свободи людини, її прав, проте переносить їх на суспільне і на національне життя, доводячи, що свобода людини неможлива без свободи її національної суті, що є відмінною від інших завдяки своєму культурному базису. Ця теорія є особливо опрацьованою у галузі філософії мови та стверджує, що мова є неминуче національною, тісно пов’язаною з мисленням, що є найважливішим у природі людини. 

Історико-економічна
концепція нації. Основними представниками тут виступають діячі марксизму. У “Маніфесті Комуністичної партії” К. Маркс зазначає, що нація – це історична категорія розвитку капіталізму, що визначається економічними та класовими зв’язками та інтересами, особливостями території, спільною літературною мовою. На відміну від Маркса К. Каутський вважав націю “дуже рухливим суспільним утворенням”, “продуктом суспільного розвитку”, “одним із найбільш могутніх факторів суспільного розвитку”. Нація утворюється групою людей, які мають спільну мову, “незалежно від свого характеру і суспільного становища”, проживають на одній території, мають міцні повсякденні економічні стосунки. 

Етнічна концепція нації. Ця течія виникла у ХІХ ст. через поєднання базових елементів майбутніх психологічної та культурної концепції націй. Найбільше вона була поширена у Німеччині та Центрально-Східній Європі. Представниками даної концепції були німецькі романтики (Гердер, Фіхте, Гегель йєнського періоду), а суспільним каталізатором – масова індустріалізація. Ця течія виробила специфічну термінологію: ” нація – група”, “етнічна нація”, “етнонація” тощо. Наприклад, “нація-група” – це етнічна нація, яка стала
політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Вона відмінна від
явища, яке вони визначають як «нація – держава» (тобто громадяни однієї держави).
Термін «етнонація» вживається для того, щоб відрізнити етнічну націю від “нації” у розумінні “держави”. “Етнічна нація” вживається стосовно того випадку, коли “декілька етнічних груп становлять одну націю”. Загалом для цієї концепції є характерним розгляд нації через призму етносу, де етнос є найважливішим і єдино вартісним елементом в індустріальному та постіндустріальному суспільствах. 

2. Нація
і насильство в моделі державної нації Ернеста Ренана

Ернест Ренан у своїй знаменитій доповіді «Що є нація»
в 1882 році пише: «Об’єднання відбувається завжди найжорстокішим чином. Північ і
південь Франції об’єдналися в результаті майже сторічного винищення і терору». Будинок
Габсбургів не скористався «тиранією» злиття, тому «Австрія – це держава, але не
нація».

Постійно цитоване метафоричне визначення нації Ренаном
як «щоденного плебісциту» було не протиріччям об’єднуючому насильству на шляху до сучасної нації, а закликом до
сучасних йому європейців встати на бік державної нації – проти етнонації. Ренан
називав «глибокою помилкою» змішання «етнографії» і «нації». «Етнографічний фактор
не грав ніякої ролі при утворенні сучасних націй. Франція є кельтською, іберійською
і німецькою; Німеччина – германською, кельтською та слов’янською. Італія – країна
з найскладнішою етнографією. Там вкрай заплутано переплелися і схрестились галли,
етруски, греки…».

Ренан рішуче виступає проти твердження про існування
нації – раси. Той, хто робить політику під «прапором етнографії», викликає небезпеку
«зоологічних воєн», які могли б «перерости тільки у війни нищівні». Ренан розвінчує
уявлення про Європу, яка складається з гомогенних націй. «Нації не вічні. Вони колись
почалися і колись закінчаться».

«Нація – це невічне велике з’єднання частково рівнозначних
провінцій, що складають ядро, навколо якого групуються інші провінції, пов’язані
один з одним спільними інтересами. Англія,
найдосконаліша з усіх націй, являється ще й самою неоднорідною з точки зору етнографії
та історії. Чисті бретонці, романізовані бретонці, ірландці, англосакси, данці,
чисті нормани, французькі нормани – всі вони там сплавлені в єдине ціле».

Ренан як представник західного типу державної нації аргументує
проти захисників ідеї етнонації. Його мета – створення «Сполучених Штатів Європи», з’єднані на основі «федерального пакту»,
який «врегулював би принцип національностей за допомогою принципу федерації».

Становлення самосвідомості націй, як вважає Ренан, відбувається
«лише під тиском ззовні». Так, французька нація сформувалася «тільки під англійським
гнітом», а Франція стала сама «повитухою для німецької нації». І тепер, у другій
половині XIX століття, став зрозумілий виклик, кинутий Західній Європі Північною
Америкою, «обширним світом Сходу, якому не можна дозволити плекати дуже великі надії»,
і насамперед «ісламом», сприйманим Ренаном як «цілковите заперечення Європи». Але
«майбутнє належить Європі і тільки Європі».

3. Нація
– інтерпретація Хейвуд

Нації – це складний феномен, що утворюється сукупністю культурних, політичних і психологічних факторів:

– в культурному вимірі нації являють собою спільність людей, пов’язаних між собою спільними звичаями, мовою, релігією і історичною долею, хоча для кожної нації ці фактори діють по-своєму;

– в політичному вимірі нація – це спільність людей, що усвідомлює себе як природно складену політичну спільноту, що найчастіше знаходить вираження в прагненні до здобуття – або збереження – державності, а також у притаманній цій нації цивільній самосвідомості;

– в психологічному аспекті нації постають спільністю людей, пов’язаних відносинами внутрішньої лояльності та патріотизму. Останнє, однак, не є об’єктивною передумовою приналежності до нації, – людина належить до неї і у відсутність цих установок.

А) нація як культурні спільності

Ідея про те, що нація, перш за все і головним чином являють собою етнічну та культурну спільність, справедливо вважається «первинною» концепцією нації. Своїм корінням ця ідея йде в Німеччину XVIII ст. – До робіт Гердера і Фіхте. Згідно з Гердером, характер всякої нації визначається такими факторами, як природне середовище, клімат і фізична географія, – чинниками, що формують і стиль життя, і трудові звички, і переваги, і творчі нахили людей. Над усе Гердер ставив фактор мови; в ньому він бачив втілення характерних
для народу традицій і його історичної пам’яті.

Головна ідея гердерівського культуралізму полягає в тому,
що нації – це «природні», або органічні спільноти, які сягають корінням в давнину
і будуть існувати, поки існує людство.

Німецький історик Фрідріх Майнеке розділяв нації на «культурні» і «політичні». «Культурні» нації,
на його думку, характеризуються високим рівнем етнічної однорідності : етнос і нація
в даному випадку майже синоніми. «Культурними» націями Майнеке вважав греків, німців,
росіян, англійців і ірландців, але під його концепцію підходять і такі етнічні групи,
як курди, таміли і чеченці. Ці нації можна вважати «органічними» : вони виникли
скоріше в ході природних історичних процесів, ніж будь-яких процесів політичного
характеру. Сила «культурних» націй полягає в тому, що, володіючи найсильнішим і
історично детермінованим почуттям національної єдності, вони, як правило, більш
стійкі і внутрішньо єдині. З іншого боку, «культурні нації», як правило, претендують
на винятковість : щоб належати до них, недостатньо однієї лише політичної лояльності,
– потрібно вже бути членом етносу, успадкувати свою національність. Іншими словами,
«культурні» нації схильні вважати себе чимось на зразок великої сім’ї родичів: неможливо
«стати» німцем, росіянином чи курдом, просто засвоївши їх мову і віру.

Б) нація як політичні спільності

Ті, хто вважає націю виключно політичним організмом, відмітною її ознакою бачать не культурну спільність, а цивільні зв’язки і взагалі притаманну їй політичну специфіку. Нація в цій традиції постає спільністю людей, пов’язаних між собою громадянством
поза якої б то не було залежності від культурної або етнічної приналежності.
Вважається, що такий погляд на націю сходить до Жан – Жака Руссо. Руссо проголосивши,
що правління має грунтуватися на загальній волі тим самим, по суті, відмовив у існуванні
як монархії, так і всіляким аристократичним привілеям. У роки Французької революції
цей принцип радикальної демократії знайшов своє відображення в тій ідеї, що всі
французи – «громадяни» зі своїми невід’ємними правами і свободами, а не просто
«піддані» корони : суверенітет, таким чином, виходить від народу. Французька революція
і затвердила цей новий вид націоналізму з його ідеалами свободи, рівності і братерства,
а також теорією нації, над якою немає іншої влади, ніж вона сама.

4. Нація
як джерело суверенітету, основа легітимності і об’єкт лояльності

Нація в сучасному значенні слова виникає разом з виникненням нового розуміння суверенітету і легітимності.

Поняття «суверенітет» ввів
у науковий обіг французький Жан Боден. Згідно з Боденом, суверенітет – частина
«публічної влади», обумовлена як «абсолютна і вічна влада держави». Іншими словами,
суверенітет є вища і неподільна влада. «Той, хто отримує вказівки від імператора,
папи або короля, не володіє суверенітетом». Суверенітет, згідно з іншим класичним
визначенням, дане Карлом Шміттом, є «влада, поряд з якою не може бути ніякої іншої
влади».

У добуржуазних суспільствах «сувереном»,
тобто носієм суверенітету, є монарх. Його право панувати ніким не може бути оскаржене
– хіба що іншим монархом. Місце влади, яке займає монарх, завжди зайнято. Воно не
може пустувати. У короля два тіла – фізичне, яке смертне, і містичне, чи політичне,
яке безсмертне. Тому фізична смерть монарха не означає його зникнення в якості містичного
джерела влади : «Король помер, хай живе
король!».

З буржуазними революціями, коли
на зміну монархії приходить (демократична) Республіка, стан справ радикально змінюється.
Демократія оголошує місце влади порожнім. Ніхто не має початкового права це місце
займати. Ніхто не може володіти владою, не будучи на те уповноваженим.

«Нація» не існує у вигляді якогось
зібрання людей. Це – фіктивна величина, що не позначає навіть сукупного населення
країни. З «нації», від імені якої проголошується влада нового типу, виключені не
тільки дворяни і духовенство, а й селяни, «чернь». Членами «нації» в період Великої
французької революції вважалися лише представники третього стану, буржуазії. «Нація»,
таким чином, є не що інше, як інстанція суверенітету.

В епоху Середньовіччя та Відродження
легітимність влади (тобто її виправданість і обгрунтованість) безсумнівна. Влада
монарха сакрально забезпечена – дарована йому Богом. Монарх (король, цар, імператор)
– помазаник Божий. Якщо виникають неясності з престолонаслідуванням, це неминуче
тягне за собою політичну кризу, бунт.

У Новий час з виходом на історичну
авансцену нового класу – буржуазії, легітимність монархічної влади піддається сумніву.
Оскільки в сакральне походження влади монарха перестають вірити, право
відправляти владу потребує особливого обгрунтування. Хто дає таку підставу Знову-таки
«нація». Нація є те, до чого апелюють, прагнучи легітимізувати владу.

Можна визначити націю як специфічний
об’єкт лояльності. Він специфічний в першу чергу тому, що до настання Сучасності,
такого об’єкта не існувало. Населення тієї чи іншої країни могло бути лояльне церкві,
конфесії, провінції, місту (Венеції, Гамбургу, Новгороду), але воно не було
лояльне «нації».

Те, що сьогодні сприймається як
щось само собою зрозуміле – почуття власної приналежності до тієї чи іншої
національної спільноти, абсолютно не сприймалося таким ще півтора століття тому.
Представники вищих класів у суспільстві XVIII ст. не вважали себе членами однієї
спільноти з представниками нижчих класів власної країни. Простий народ аж до XIX
ст. не відчуває приналежності до однієї «нації» – не тільки з дворянством своєї
країни, але і з простими жителями сусідніх областей. Селяни відчували себе
«гасконцями», «провансальцями», «бретонцями» і т. д., але не «французами»; «тверичами»,
«новгородцями», але не «росіянами»; саксонцями, швабами, баварцями, але не «німцями».

Знадобилися багато десятиліть спеціальних
зусиль держави, щоб відтіснити регіональні та станові лояльності на другий план
і виробити у простолюдинів лояльність нації.

5. Державний народ, нація, етнос, етнічний субстрат

Спільнота членів держави (незалежної, федеративної або автономної держави) – сьогодні найчастіше громадяни країни – називають державним
народом. У міжнародній політиці державний народ також називають «нацією»,
а державне громадянство відповідно « національністю». Державне громадянство –
це об’єктивний державний факт і факт міжнародного права, незалежно від того, чи
бажає окремий громадянин держави те державне громадянство, яке він має, або
інше.

Спільнота тих, хто бажає для себе існуючу або ще підлягає утворенню власну державність називають нацією. Іншими словами, загальне
волевиявлення власної державності (національна самосвідомість, націоналізм)
засновує націю. З цього випливає, що необхідно робити різницю між націями без
держави і націями, що мають державу, і що державний народ не обов’язково
повинен бути нацією, якщо значущі частини державного народу не бажають існуючої
держави. Національність позначає відповідно з цим приналежність до нації, чи є
ця нація державним народом або тільки ще хоче стати таким.

Спільнота людей незалежно від місця їх проживання, які на основі однакового походження (тобто тісних родинних зв’язків), мови, віросповідання чи території походження або на основі сукупності цих характеристик відчувають себе пов’язаними один з одним, утворюють етнос. Існування етносу залежить від певної свідомості єдності, важливим індикатором чого, як правило, є загальне використання найменування групи (етнонім). 

Етнос може, але не обов’язково повинен створити національну свідомість, тобто політичну потребу у власній державності, а це означає стати нацією. 

Нації, в свою чергу, можуть бути як моноетнічними, так і поліетнічними, тобто складатися з декількох етносів чи (частин) етнічних груп. 

Сукупність людей з певними етнічними властивостями (це означає близьку спорідненість один з одним, спілкування на одному і тому ж діалекті або літературній мові, наявність одного і того ж віросповідання, або родом з одного і того ж регіону), навряд чи буде усвідомлювати цю спільність і сприйматиме етнічні властивості тільки лише в маленькій групі на територіально обмеженому просторі. Така сукупність є тільки етнічною категорією ознак або етнічним
субстратом.