Розділ 6. Політична система суспільства і держава
Розділ 6
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВА
6.1. Політична система суспільства: поняття, структура, функції
Політична система суспільства — це система об’єднань (організацій) людей, що виражають інтереси соціальних спільнот та реалізовують політичну владу або борються за її здійснення та утримання, зокрема — за посередництвом держави.
Структура політичної
системи:
1) інституційний блок — суб’єкти політики:
громадяни, партії, громадські організації та рухи, профспілки, держава;
2) нормативний блок — система політичних і правових норм і принципів, що регулюють відносини між суб’єктами політичної
системи. Вони містяться в законодавстві, у програмних і статутних документах партій, політичних деклараціях і договорах;
3) функціональний блок — політичні відносини,
політичний процес, політична діяльність, політичний режим, що визначає ступінь участі суб’єктів політичної системи у формуванні
та функціонуванні політичної влади;
4) ідеологічний блок — політична ідеологія, політична свідомість і політична
культура, політичні погляди;
5) комунікативний блок — інтеграційні зв’язки міжусіма елементами політичної системи суспільства, а також між партіями, суспільством і державою, між політичною та іншими системами — економічною, правовою тощо.
Функція політичної системи — це дія, яка сприяє підтриманню досягнутого стану суспільства і подальшому його розвитку.
Основні функції політичної
системи:
1) цілепокладальна. Полягає у визначенні цілей та завдань суспільства, виробленні
програми його життєдіяльності;
2) організаторська. Полягає в мобілізації людських, матеріальних і духовних ресурсів для
досягнення поставленої мети;
3) інтеграційна. Означає об’єднання громадян та їх колективів навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей панівної ідеології та культури, узгодження різноманітних інтересів держави і
соціальних спільнот;
4)регулятивна. Полягає у встановленні «правил гри», тобто норм, на основі яких функціонує політична система та окремі її суб’єкти;
5) дистрибутивна. Передбачає розподіл матеріальних і духовних цінностей у суспільстві відповідно до інтересів збереження існуючої системи
власності та влади;
6) ідеологічна. Означає формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності.
При цьому основною функцією політичної системи виступає владне опосередкування соціальних інтересів. Його
необхідність пов’язана з розривом між безперервно зростаючими потребами різних соціальних спільнот і обмеженими ресурсами для їх повного або принаймні справедливого задоволення. Активна опосередкуюча діяльність політичної системи, перш за все, спрямована на те, щоб запобігати можливим конфліктам,
«знімати» їх гостроту і використовувати «різницю потенціалів» політично виражених потреб для забезпечення динамічного суспільного розвитку.
Із погляду системного
підходу, основна функція політичної системи має узагальнюючий, інтеграційний характер щодо функцій її складових компонентів, у тому числі — щодо функцій держави.
6.2. Типологія політичних систем
Існує безліч підходів до
типології політичних систем. Найбільш поширені з них:
1) залежно від типу культурної диференціації та культурної секуляризованості суспільства
(Габріель Алмонд, Пауелл) — примітивні, традиційні та сучасні. Примітивні політичні системи володіють мінімумом структурної диференціації (немає розподілу влади в державі, не розмежовується суспільство та держава, церква не відокремлена від держави, відсутні партії). Панує «парафіяльна»
політична культура, тобто політичні
інтереси людей обмежуються місцем проживання. Традиційні системи мають розвинену диференційовану
політичну структуру і характеризуються «культурою підпорядкування». Люди знають про існування політичної системи, але участі в ній не беруть. Традиційні системи поділяються на патримоніальні
(політичні еліти, королівська сім’я),
централізовані бюрократичні (Імперія Інків, Англія за Тюдорів тощо) і феодальні політичні системи. Сучасні політичні системи володіють і‘ розвиненими політичними структурами, і політичною інфраструктурою (перш за все засобами масової комунікації). При такій системі
функціонує вже не «культура підпорядкування», а «культура участі». Громадяни можуть впливати на політичну систему за
допомогою виборів, демонстрацій, мітингів, акцій
громадянської непокори тощо
У свою чергу сучасні
політичні системи Г.Алмонд розділяє за типом політичної культури. Політична система англо-американського типу (СІЛА, Англія, Канада, Австралія) характеризується однорідністю
культури. Політичні цілі та засоби їх
досягнення розділяють усі громадяни. Більшість населення над усе ставлять свободу особистості, масовий добробут і безпеку. Ця політична система чітко організована, стабільна. Для політичної системи континентально-європейського типу (Франція,
Німеччина, Італія) характерна змішана політична культура, співіснування нових і старих культур; характерна наявність багатьох політичних партій із різною ідеологією та старими традиціями, що мають значний вплив на суспільство. Доіндустріальній політичній системі (численні країни Азії, ” Африки, Латинської Америки) також властива змішана політична культура, але вона дуже відрізняється від змішаної політичної культури західноєвропейських систем, оскільки може сполучати в собі найнесподіваніші протилежності: західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Для цієї системи властивими є особистий авторитаризм, високий рівень насильства. Політична система ітарного типу (фашистська Італія, нацистська
Німеччина, країни
«світової системи соціалізму») характерна надмірною централізацією влади,
високим ступенем насильства;
2) за характером взаємодії із середовищем — відкриті та закриті (Норберт Вінер, Карл Поппер). Відкриті системи активно взаємодіють із зовнішнім середовищем, до певної міри перетворюючи її, і тим самим зберігають свою
відносну стійкість. Відкрита політична
система критично переробляє та
засвоює цінності інших відкритих систем, вона рухома і динамічна. Закриті політичні системи — системи без зворотного зв’язку і не приймають жодних
віянь ззовні;
3) за типом легітимності політичної влади — традиційні, легальні і харизматичні (Макс Вебер, Л.Саністебан). Традиційна політична система ґрунтується на вірі у священний характер відвіку існуючих норм. Традиційні політичні системи характеризуються відсутністю динаміки (давньо-східні, середньовічні суспільства). Легальнаполітична система ґрунтується на принципі законності. Ядром такої системи є конституційна держава (більшість сучасних держав Європи і Америки). Харизматичнаполітична система ґрунтується на особистості лідера, якому приписуються виняткові риси і якому поклоняються маси. Лідер повинен постійно
доводити свою винятковість, здійснюючи незвичайні подвиги. Повторення
невдач може привести до втрати ним становище виняткової особи. Тому харизматична влада є відносно нестабільною в порівнянні з традиційною та легальною (диктатура Юлія Цезаря в Стародавньому Римі,
сталінський СРСР, нацистська Німеччина, фашистська Італія);
4) за змістом і формами управління — ліберально-демократичні, комуністичні, традиційні, такі, що переживають становлення, авторитарно-консервативні (Жан Блондель). Ліберальні демократці відрізняються опорою на ліберальні цінності (свобода, конкуренція) в ухваленні державних рішень. Комуністичнісистеми характерні пріоритетом рівності
соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів її досягнення. Традиційні політичні системи управляються олігархіями з вельми нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ. Політичні системи, що переживають становлення, характерні для країн,
що розвиваються, з авторитарними засобами управління. Мета авторитарно-консервативних систем — збереження соціальної і економічної нерівності, але більш дієвими засобами;
5) залежно від способів здійснення функцій політичної системи — адміністративно-командні, змагальні
та соціо-примирні системи (В.Є.Чиркін). Для адміністративно-командної системи характерні: бюрократичний
централізм; внутрішня і зовнішня безконтрольність; наявність єдиного центру ухвалення рішень, що не підлягають критиці; відсутність зворотного зв’язку між владою і підвладними. Яскравим прикладом таким систем був Радянський Союз (СРСР). Для змагальної системи властиві: протиборство
різних політичних сил; наявність різних центрів ухвалення рішень; тиск на владу знизу з метою добитися найбільш вигідних для себе умов. Саме такими були політичні системи більшості розвинених країн Заходу в XIX–XX ст. Соціопримирна система тільки починає складатися в умовах переходу людства від конфронтації до співпраці на основі визнання загальнолюдських цінностей. Для неї’ характерні: пошук компромісу між правлячими групами та опозицією, ухвалення
рішень на основі взаємних поступок і консенсусу.
6.3. Місце держави в політичній системі суспільства
Серед інститутів політичної системи найважливішим інститутом є держава. Місце і роль держави в політичній системі суспільства
визначаються такими основними моментами:
1) держава організує таформалізує політичну систему. Конституційному регулюванню піддається або вся політична система, або, як мінімум, головний її елемент — держава;
2) держава має у своєму розпорядженні розгалужену систему юридичних засобів, що впливають на найбільшзначущі суспільні відносини. Держава не тільки видає нормативно-правові та індивідуальні акти, а й забезпечує їх реалізацію. Інші суб’єкти політичної системи теж можуть мати у своєму розпорядженні юридичні важелі впливу (на приклад, політичні партії володіють правом контролювати виборчий процес). Проте такі засоби впливу виникають не із природи суб’єктів політики, а в результаті
того, що держава наділила їх
відповідними правами;
3) державна влада є центром, навколо якого обертається світ політичних явищ. Сучасна держава є одночасно й ареною політичної боротьби за владу, і метою цієї боротьби;
4) держава є політичною самоорганізацією всього суспільства. Якщо
партії та громадські організації представляють
інтереси окремих соціальних груп, то держава виражає загальний інтерес;
5) держава здійснює узгодження таінтеграцію різнорідних інтересів шляхом видання нормативно-правових актів, які встановлюють загальнообов’язкові правила поведінки. Індивіди, соціальні групи,
громадські організації у своїх взаєминах керуються цими правилами поведінки;
6) вплив держави на суспільство
здійснюється за допомогою спеціального апарату управління: законодавчих, виконавчих, судових, контрольно-наглядових органів. Політичні партії та громадські організації також мають свої постійно діючі апарати, покликані забезпечувати їх нормальне функціонування. Проте на
відміну від державного апарату вони не мають
у своїй структурі органів легального примусу;
7) держава представляє суспільство на міжнародній арені, від його імені проводить зовнішню політику, є його офіційним представником у міжнародних справах.
Будучи ядром політичної системи, держава активно взаємодіє з іншими її суб’єктами: політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, церквою, засобами масової інформації,
гарантує їх нормальну діяльність. Ці недержавні організації покликані виражати і захищати інтереси соціальних спільнот: класів, професійних, статевих та вікових, етнічних і національних груп. Вони формулюють вимоги цих спільнот, представляють
їхні інтереси в органах державної влади.
|