Конфліктологія: визначення, об’єкт, предмет

Конфліктологія: визначення, об’єкт, предмет

Конфліктологія – це система знань
про закономірності і механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про
принципи і технології управління ними.

Під об’єктом конфліктології слід
розуміти всі прояви конфліктної соціальної взаємодії у сучасному світі, людське
суспільство і людину з її вчинками, цінностями, оцінками й відносинами в
суспільстві та його інститутах.

Предметом же конфліктології як науки є закономірності та
механізми виникнення й розвитку конфліктів, а також принципи та технології
управління ними.

Функціональна теорія Г. Зіммеля. Структурний функціоналізм (Т. Парсонс)

Німецький
соціолог Георг Зіммель (1858-1918) є основоположником напрямку
соціального конфлікту, зокрема теорії функціонального конфлікту. За Зіммелем, конфлікт у суспільстві неминучий і
універсальний, тому що стимулює зміни і розвиває суспільство в кращу сторону.
Конфлікт є природною складовою і він необов’язково призводить до руйнування соціальної
системи або соціальних змін.

Конфлікт,
незалежно від конкретної форми його вирішення, закінчується, по суті, тоді,
коли його учасник в односторонньому порядку відмовляється від своїх первинних
вимог. Тільки такий перегляд вимог гарантує повне припинення протиборства. В
іншому випадку завершений конфлікт у будь-який час може виникнути знову.
Конфлікт можна вважати вирішеним на той час, поки одна зі сторін готова відмовитися
від первинних вимог і примиритися з поразкою.

У
конфлікті відображаються два найважливіших типи соціальних зв’язків: протистояння і об’єднання.

Функції
соціальних конфліктів по відношенню до сторін які беруть участь у ньому:

I. Чим
сильніші внутрішньогрупові суперечки і частіше міжгрупові конфлікти, тим менш
імовірно, що кордони між групами повинні зникнути.

II. Чим
сильніше гострота конфлікту, чим менше інтегрована група, тим більше
ймовірність деспотичної централізації конфліктних груп.

III. Чим
гостріший конфлікт, тим сильніша внутрішня згуртованість конфліктних груп.

Функції
конфлікту по відношенню до соціального цілого:

I. Чим
менше гострота конфлікту, чим більше соціальне ціле базується на функціональній
взаємозалежності, тим більше ймовірно, що конфлікт має інтегративні наслідки
для соціального цілого.

II. Чим
частіше конфлікти і чим вони менш гострі , тим краще члени підлеглих груп
можуть позбутися ворожості , відчути себе господарями своєї власної долі і ,
отже , підтримувати інтеграцію системи.

III.
Чим менш гострий конфлікт і чим він частіше, тим більше вірогідність того , що
будуть створені норми, що регулюють конфлікти.

IV. Чим
сильніша ворожнеча між групами у соціальній ієрархії , чим рідше при цьому
відкриті конфлікти між ними , тим сильніше їх внутрішня згуртованість , тим
імовірніше , що вони будуть тримати певну соціальну дистанцію і тим самим
сприяти збереженню існуючого соціального порядку.

V. Чим
більш тривалий і менш гострий конфлікт між групами, які в різному ступені володіють
владою, тим більше ймовірно, що вони відрегулюють своє ставлення до влади.

VI. Чим
гостріше і триваліше конфлікт , тим більше ймовірно , що групи , раніше не
пов’язані між собою , утворюють коаліції.

VII. Чим тривалішою загроза гострого конфлікту між
партіями , тим міцніше коаліції , в які вступає кожна зі сторін , що беруть
участь в конфлікті.

За Т. Парсонсом, конфлікт дисфункціональний, деструктивний
і руйнівний. Це форма ендемічної хвороби соціального організму. Парсонс
навіть не використовує термін конфлікт, замість нього в його теорії працює
категорія напруженості.

У
внутрішньому житті кожної організації можна виділити, щонайменше, такі групи
конфліктів:

• конфлікти
між керівниками і керованими в рамках цієї організації;

•
конфлікти адаптаційні: між тими правилами і нормами внутрішнього спілкування ,
які склалися в даній організації, і новачками, які не обізнані або не
здогадуються про існування таких правил;

•
конфлікти на управлінському рівні, пов’язані з розробкою різних стратегій
поведінки відповідних організацій, з виробленням критеріїв ефективності її
сукупної діяльності. Як правило, ці конфлікти найтіснішим чином переплетені з
особистісними та кадровими конфліктами, з практикою просування персоналу в
рамках даної організації, з боротьбою за розподіл найбільш важливих позицій в
її власній структурі.

Стійкість
соціальної системи забезпечується сукупністю соціальних функцій, що здійснюють
саморегулювання соціальних процесів усередині системи. Вирішальна роль у
забезпеченні стабільності і стійкості соціальної системи належить соціальним інститутам і системі
стандартизованих ролей індивідів. Соціальні інститути займають центральне
місце в саморегуляції соціальної системи. Вони покликані не допустити девіації
елементів системи , конфліктів , забезпечити порядок шляхом певних обмежень ,
заборон і контролю в суспільному житті.