Поняття соціального розвитку села

Розділ 9. Організаційно-правове
забезпечення соціального розвитку села

§ 1. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій
перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина
якого зайня­та в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію
продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само­бутніх
матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У
селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу
суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості
будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного
сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і
колек­тивних сільськогосподарських підприємств та надання землі у при­ватну
власність не вирішують проблеми насичення ринку продо­вольчими товарами.
Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без
наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування
повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів
сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій,
об’єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв’язку та інформатики,
транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового
будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний
протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних,
економічних, пра­вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль­ськогосподарського
товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та
створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного
виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця
галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист
майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної
підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно
функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності
найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися
людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням
ролі села в демографічному розвит­ку суспільства, соціально-побутових особливостей
сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського
господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об’єднаних
Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери
близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного
підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У
деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%.

Концептуальним підґрунтям державної підтримки
сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі
товарних зв’язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість
обробленої продукції в сільському господарс­тві вдвічі менша, ніж вартість
засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є
нижчим. Вищий сту­пінь ризику призводить до того, що сільське господарство
функці­онує в умовах нерівності його економічних суб’єктів з аналогічни­ми
суб’єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за­кон про аграрне
господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення
соціальної справедливості шляхом регулю­вання сільського господарства з метою
захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності
Уряду перед пар­ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет
у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до­говору про створення ЄЕС
1957 року однією із цілей сільськогос­подарської політики співтовариства
називає забезпечення справед­ливого рівня життя сільського населення.
Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства
повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль­ності,
необхідність державного регулювання сільського господарс­тва властивими йому
методами, з відповідною поступовістю.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в
Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності
сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової
системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають
у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в
особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян,
головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих
підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить
лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське
господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність
підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної
бази соціальної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці­ально-демографічна
ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере­вищення смертності над
народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом
останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11 %
сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже
у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачи­мо, соціальне
відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси
органічно пов’язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення
повноцінного від­творення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом
державної аграрної політики.

Це й дістало своє відображення в указах
Президента України від 20 грудня 2000 р. “Про Основні засади розвитку
соціальної сфери села” та від 15 липня 2002 р. № 640 “Про
першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села”.
Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо
здій­снення соціальних перетворень на селі, а саме:

— збільшення зайнятості сільського населення на
сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих
селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва
сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення
в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської
діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня
заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково
обгрунтованих норм праці;

— ефективне використання трудових ресурсів і
робочого часу;

— відновлення діяльності раніше закритих та
відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських
населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

— нарощування обсягів житлового будівництва на
основі спеціальних програм його підтримки;

— збільшення обсягів будівництва інженерних
мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води
та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо- і
газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;

— створення сприятливих умов для розвитку на
селі сфери платних послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених
органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр­ної
реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти.
Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів є Закон України від 17
жовтня 1990 р. “Про пріоритетність соціального розвитку села та
агропромислового комплексу в народному господарстві”. На жаль, практика
показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної
реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних
нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

§ 2. Правовий режим об’єктів соціальної сфери
села

У процесі реструктуризації
сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах
власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної
інфраструкту­ри, що належали реформованим сільськогосподарським підпри­ємствам.
Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 “Про
поетапну передачу у комунальну власність об’єктів соціальної сфери, житлового
фонду сільськогосподар­ських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ
і орга­нізацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших
формах недержавної власності”, визначено умови такої передачі,
згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здій­снювалася безоплатно,
поетапно, на основі розроблених і затвер­джених у встановленому порядку
переліків об’єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали:
житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші закла­ди
освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об’єкти куль­тури та
аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та
інвалідів, об’єкти охорони здоров’я й побуту; мере­жі електро-, тепло-,
газоводопостачання і водовідведення, а також інженерні будівлі та споруди,
призначені для обслуговування жит­лового фонду і соціальної сфери (бойлерні,
котельні, теплові, ка­налізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані
та прибу­довані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об’єкти переходили в комунальну
власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів
уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів,
уповноважених розпоряджатися майном підприємств ін­ших форм недержавної
власності. Об’єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність
адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого
самоврядування.

Об’єкти соціальної інфраструктури передавалися
в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в кому­нальну
власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному
господарському віданні або в оперативному управ­лінні підприємств, установ та
організацій, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 6
листопада 1995 р.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність
закладів соці­альної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповнен­ням
місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких
закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів
соціальної інфраструктури села й відшкодування суб’єктам господарювання витрат
на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв’язан­ня
соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми
розвитку соці­альної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом
Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної
інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямо­вано не менш як 30%
видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали
сприяти виділенню бюджет­них коштів на розвиток соціальної інфраструктури села
в обсягах, передбачених Законом України “Про пріоритетність соціального
розвитку села та агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві”.

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення
об’єктів соціаль­ної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова
інспекція України спільно з Міністерством України у справах бу­дівництва та
архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік
об’єктів, які відносяться до соціальної сфери. Відповідно до зазначеного
Переліку, об’єкти соціальної сфери по­ділено на такі групи:

— житлово-комунальне господарство й побутове
обслуговування населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, студентів
вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл,
шкіл-інтернатів, водогони, об’єкти газопостачання й теплозабезпечення тощо);

— охорона здоров’я, фізична культура й соціальне
забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади,
протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони
здоров’я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати,
спеціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати,
стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби
тощо);

— народна освіта (академії, університети,
інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети,
школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитя­чі
майданчики, дитячі будинки тощо);

— культура та мистецтво (бібліотеки,
фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіноте­атри
тощо).

Крім названих груп об’єктів соціальної сфери, цей
Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається
“будівництвом об’єктів соціальної сфери села” за умови їх бюджетного
фінансування.

Для будівництва та реконструкції об’єктів
соціальної сфери се­ла Державна програма передбачає використання коштів
Державно­го бюджету України як пайову участь держави для заохочення міс­цевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних
інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом
залучення недержавних інвесторів до фі­нансування будівництва та реконструкції
об’єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій,
Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах
міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти про­екту надають на місцях
консультаційну допомогу сільським меш­канцям з питань раціональнішого ведення
господарства й власно­го бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї
Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування
соціальних програм на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону
щодо зміни фун­кціонального призначення певних груп об’єктів соціальної сфери села.
Так, згідно зі ст. 6 Закону України “Про пріоритетність соці­ального
розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, в
сільській місцевості не дозволяється ліквідація, ре­організація й
перепрофілювання закладів охорони здоров’я, освіти, соціального захисту
населення (будинки-інтернати для людей похи­лого віку та інвалідів), які
утримуються за рахунок бюджету.

§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень, підготовки кадрів для села та зайнятості сільського населення

Відповідно до ст. 21 Закону України “Про
пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в
народно­му господарстві” за рахунок державного бюджету здійснюється фі­нансування
наукових досліджень проблем соціального розвитку се­ла та агропромислового
виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні
господарства мають пра­во самостійно визначати свою господарську діяльність,
розвивати зв’язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнерами.
Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в агроп­ромисловому виробництві
протягом 5 років не підлягають оподат­куванню.

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для
соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних
закладів освіти та науки. Законодавство України визна­чає основні форми
підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфі­кації. Відповідно до законів
України від 4 червня 1991р. “Про ос-віту”(в редакції Закону від 23
березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. “Про професійно-технічну
освіту”, від 13 травня 1999 р. “Про за­гальну середню освіту” та
від 17 січня 2002 р. “Про вищу освіту”, спеціалісти для села можуть
готуватися засобами загальної серед­ньої освіти, у професійно-технічних
закладах, закладах вищої осві­ти шляхом підвищення кваліфікації і
перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про
пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в
народно­му господарстві”, в усіх вищих навчальних закладах (університетах,
інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов’язко­ва для
виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а
також використання випускників визначає Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення
кваліфікації спеціа­лістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної
сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок держав­ного й
місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між нав­чальними закладами,
підприємствами, організаціями.

Перепідготовка й підвищення кваліфікації
спеціалістів, робіт­ничих кадрів є обов’язковими і здійснюються періодично в
строки, визначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів
сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також
організаційно-правових форм, у тому числі фер­мерські господарства,
відшкодовують матеріальні витрати держав­ному і місцевому бюджетам в порядку,
визначеному Урядом.

З метою підвищення рівня зайнятості сільського
населення Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005
року передбачає: збільшення кількості працівників сільсько­господарських
підприємств різних організаційно-правових форм завдяки нарощуванню обсягів
виробництва; сприяння розвитку особистих селянських господарств, власники яких
приєднали до присадибних ділянок землі, отримані внаслідок розпаювання сіль­ськогосподарських
угідь; створення мережі підприємств і організа­цій агросервісу, передусім, у
сфері матеріального постачання та збуту продукції; розвиток малого
підприємництва у сферах діяль­ності, не пов’язаних із сільськогосподарським
виробництвом, зокрема побутового та комунального обслуговування
населення, ту­ризму тощо; законодавче врегулювання питань зайнятості сіль­ських
громадян, які одержали в приватну власність земельні ділян­ки у процесі
реформування сільськогосподарських підприємств, та питань, пов’язаних із
наданням таким громадянам статусу безро­бітних у разі втрати ними роботи.

Програма спрямована на реалізацію заходів щодо
зростання до­ходів сільського населення. До таких заходів належать: впровад­ження
механізму забезпечення державних гарантій, положень Ге­неральної угоди між Кабінетом
Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими
профспілками і проф­об’єднаннями на 2002—2003 роки, галузевих угод, а також
колек­тивних договорів щодо оплати праці та захисту прав працівників на своєчасну
виплату заробітної плати аж до притягнення в установ­леному порядку винних у
порушенні зазначених гарантій і поло­жень до відповідальності; формування та
здійснення ефективної цінової політики в галузі сільського господарства;
погашення за­боргованості з виплати заробітної плати працівникам сільськогос­подарських
підприємств усіх організаційно-правових форм; посту­пове зменшення виплати
заробітної плати працівникам сільсько­господарських підприємств у натуральній
формі; створення умов для участі членів трудового колективу в розподілі та
одержанні час­тини прибутку сільськогосподарського підприємства; підвищення рівня
забезпечення найманих сільськогосподарських працівників страховими виплатами та
соціальними послугами за загально­обов’язковим державним соціальним страхуванням;
розв’язання проблеми фінансування виплати пенсій сільським жителям.