Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

§ 3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського
призначення

Визнання землі нерухомим майном і залучення її
до цивільно­го обігу спричинює потребу докладно проаналізувати взаємозв’язок правового
режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського
призначення, і правомочностей громадянина-власника щодо цих земель і, як
наслідок, уточнити сфери застосування цивільного і земельного права в
регулюванні відно­син власності на землі сільськогосподарського призначення.

Поняття “режим” означає сукуп­ність
правил, заходів, норм для досягнення будь-якої мети. Під правовим режимом
розуміють встановлені законодавством порядок використання об’єкта, припустимі
межі та способи розпорядження ним. Правовий режим забезпечується відповідними
заходами впли­ву (заохочення й відповідальності) з боку органів державної влади
і місцевого самоврядування.

“Правовий режим” земель
сільськогосподарського призначення є теоретичним поняттям, яке узагальнює
правову характеристику земель цієї категорії як об’єкта земельних відносин і
містить вказів­ку на коло найважливіших правових відносин, що складаються з приводу
земель сільськогосподарського призначення. У радянський період розвитку
земельного права й законодавства основним скла­довим і головним елементом
правового режиму земель був примат виключної державної власності на землю, в
тому числі і на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного
земельного законодавства дає змогу дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподарського
призначення поширюється на землі цієї ка­тегорії і визначається сукупністю
правил їх використання, включен­ня до цивільного обігу, охорони, обліку,
моніторингу, установлених чинним законодавством.

Безпосереднім об’єктом правового режиму є
конкретне земель­не угіддя — земельна ділянка, незалежно від її площі, яка
надана й використовується за безпосереднім цільовим призначенням. Це — перший
елемент правового режиму.

Правовий режим різних ділянок земель
сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена:
вида­ми земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й
екологічними властивостями; юридичним статусом суб’єктів, які використовують ці
землі; іншими об’єктивними обставинами. То­му зазвичай розрізняють загальний,
особливий і спеціальний пра­вові режими земель сільськогосподарського
призначення.

Об’єктом загального правового режиму є вся площа земель, при­датних для потреб
сільського господарства. Основне цільове приз­начення цих земель — бути засобом
виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини
для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об’єктів житлово-ко­мунального
господарства, залізничних і автомобільних шляхів, лі­ній електропередачі та
зв’язку, магістральних трубопроводів, а та­кож для інших потреб, не пов’язаних
із веденням сільськогоспо­дарського виробництва, згідно зі ст. 23 ЗК, надаються
переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гір­шої
якості.

Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських
угідь із кадастровою оцінкою вище середньорайонного рівня. До
сільськогосподарських угідь у такому пра­вовому значенні належать рілля,
багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий
режим цих земель по­лягає в пріоритетному використанні їх для
сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цін­них
сільськогосподарських угідь. До таких земель, відповідно до ст. 150 ЗК,
належать землі дослідних полів науково-дослідних ус­танов і навчальних
закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного
призначення та ін. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для
несільськогосподарських потреб до­пускається тільки у виняткових випадках, а
саме: під час будів­ництва об’єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній
електро­передачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів,
геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурно­го призначення,
нафтових і газових свердловин та виробничих спо­руд, пов’язаних з їх
експлуатацією. Причому таке вилучення (ви­куп) здійснюється за постановою
Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які, в
свою чергу, повинні попередньо погодити його з Верховною Радою України.

У літературі зазначається, що правовий режим
земель сільсько­господарського призначення спрямований на виконання двох го­ловних
завдань: забезпечення ґрунтової родючості земель, тобто охорони якості
сільськогосподарських угідь (якісний аслект), і збе­реження кількості цих
земель, запобігання зменшенню площ сіль­ськогосподарських угідь (кількісний аспект).

Перше завдання вирішується здійсненням заход
в: щодо збере­ження і підвищення родючості ґрунтів; щодо захисту земель від водної
і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторин­ного засолення,
висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до деградації земель
(меліорація); щодо захисту від за­раження сільськогосподарських угідь
бактеріально-паразитичними та карантинними шкідниками й хворобами рослин,
заростання бур’янистими рослинами, чагарником і дрібноліссям, від інших видів
погіршення стану земель; щодо рекультивації порушених зе­мель, відновлення їх
родючості, своєчасного залучення до госпо­дарського обігу (ст. 166 ЗК); щодо
збереження і використання ро­дючого шару ґрунту та консервації земель (ст. ст.
171, 172 ЗК).

Розв’язання другого завдання забезпечується
регулюванням на­дання й вилучення земель, встановленням обмежень для їх переве­дення
в несільськогосподарські. Забезпеченню виконання цього завдання сприяють
основні принципи, закріплені в ЗК: пріоритет використання земель
сільськогосподарського призначення (ст. 23), планування використання земель
(гл. 30) і відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (глави 23,
24). Безперечно, виконання зазначених завдань здійснюється в основному держа­вою,
яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, рег­ламенти в галузі
забезпечення родючості земель.

Проблема збереження й підвищення родючості
земель вирішу­ється здебільшого на рівні управління використанням і охороною зе­мель.
Це управління здійснюється спеціально уповноваженими дер­жавними органами,
основними функціями яких є: облік; плануван­ня; розподіл і перерозподіл земель;
регулювання порядку експлуата­ції земель; контроль і правове забезпечення
правового режиму вико­ристання земель; охорона земель. Наявність системи
спеціально уповноважених державних органів, які здійснюють функції управ­ління
в галузі охорони й використання земель, є другим елементом правового режиму
земель сільськогосподарського призначення.

Однак усе це не зменшує значущості таких
обов’язків грома­дян — власників земельних ділянок сільськогосподарського приз­начення,
як використання цих ділянок за цільовим призначенням, підвищення родючості
ґрунтів і збереження інших корисних влас­тивостей землі (ст. 91 ЗК). Громадяни
України входять у коло суб’єктів правовідносин з використання земель сільськогосподар­ського
призначення. Суб’єкти, які здійснюють господарську діяль­ність на
сільськогосподарських угіддях, є третім елементом право­вого режиму цієї
категорії земель.

Слід зауважити, що права та обов’язки
суб’єктів правовідносин із використання земель залежать як від правового
статусу цих суб’єктів, так і від особливостей конкретної земельної ділянки. От­же,
четвертим елементом правового режиму земель сільськогоспо­дарського призначення
є наявність прав і обов’язків суб’єктів пра­вовідносин.

П’ятим елементом правового режиму земель учені
вважають на­явність ефективного правового механізму, який забезпечує належ­ний
правовий режим використання земель. До елементів такого механізму належать:

— наявність правових норм, виконання яких
запобігає пору­шенню правового режиму земель і забезпечує пріоритет земель
сільськогосподарського призначення перед землями несільськогос-подарського
призначення, а також норм, що не дозволяють вилу­чення цінних
сільськогосподарських земель;

— наявність правових норм, застосування яких
усуває умови, що спричинюють порушення правового режиму земель. Наприклад, заборона
фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття місцевою адміністрацією
рішення про попереднє узгодження місця розміщення об’єкта або рішення суду в
разі виникнення спору;

— наявність покарань за порушення правового
режиму земель. Так, відповідальність у вигляді штрафів передбачена за знищення межових
знаків земельних ділянок, за самовільне зайняття землі, за псування і знищення
родючого шару землі тощо;

— наявність правових норм, виконання яких
дозволить відновити порушення режиму використання земель. Наприклад, самовільно
зайняті земельні ділянки мають бути повернуті за належністю без відшкодування
витрат, які виникли за час незаконного користування.

Отже, під правовим режимом земель
сільськогосподарського приз­начення розуміється спеціальний порядок
використання земель, вста­новлений законодавством для найбільш цінної категорії
земельного фонду України.

Усі землі, придатні для сільськогосподарського
виробництва, мають пріоритетний режим використання. Це означає, що:

По-перше, вони
надаються, насамперед, для сільськогосподар­ського використання (ст. 23 ЗК).
Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, здійснюється
на підставі даних державного земельного кадастру.

По-друге, земельним
законодавством встановлені певні обме­ження на угоди із земельними ділянками,
призначеними для сіль­ськогосподарських цілей. Вимоги полягають передусім у
встанов­ленні земельним законодавством переліку видів земель сільсько­господарського
призначення, цілком вилучених із цивільного обі­гу, тобто тих, котрі не можуть
бути об’єктами права приватної власності. До них належать, зокрема, техногенно
забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується
одержання продукції, що відповідає установленим вимогам (нор­мам, правилам,
нормативам), а також деградовані й малопродук­тивні землі, які вилучаються з
цивільного обігу (ст. ст. 170, 172 ЗК). Крім того, стосовно земель, які
перебувають у приватній власнос­ті, земельне законодавство може встановлювати
особливі правила здійснення угод. Так, покупцями земельних ділянок
сільськогоспо­дарського призначення для ведення товарного сільськогосподар­ського
виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську
освіту або досвід роботи в сільському госпо­дарстві, або які займаються
веденням товарного сільськогосподар­ського виробництва, а також юридичні особи
України, установчи­ми документами яких передбачене ведення
сільськогосподарського виробництва, а переважне право купівлі земельних ділянок
сіль­ськогосподарського призначення мають ті громадяни України, які постійно
проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж
земельної ділянки (ст. 130 ЗК).

Крім того, за п. 15 Перехідних положень ЗК
громадяни та юри­дичні особи, які мають у власності земельні ділянки для
ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподар­ського
виробництва, а також громадяни України — власники зе­мельних часток (паїв) не
вправі до 1 січня 2005 р. продавати чи ін­шим способом відчужувати належні їм
земельні ділянки та земель­ні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину
та при вилучен­ні земель для суспільних потреб. Отже, право розпорядження зем­лями
сільськогосподарського призначення підлягає певним обме­женням, які
встановлюються державою з метою мінімізації нега­тивних наслідків, пов’язаних з
функціонуванням ринку землі.

По-третє, господарське
використання земель сільськогосподар­ського призначення має не тільки не
погіршувати стан земель внас­лідок виробничої діяльності, але й сприяти
відновленню та поліп­шенню родючості грунтів, їх корисних властивостей. У цьому
зв’яз­ку власники земельних ділянок і землекористувачі повинні викону­вати
заходи щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплень,
заболочування, вторинного засмічення, висушування, ущільнення, забруднення
відходами виробництва, хімічними й ра­діоактивними речовинами та від інших
несприятливих природних і техногенних процесів. Вони зобов’язані також
провадити рекульти­вацію порушених земель, вживати заходів щодо підвищення їх
ро­дючості та поліпшення інших корисних властивостей землі. Всі ор­ганізації,
які здійснюють діяльність, пов’язану з порушенням по­верхневого шару ґрунту,
повинні здійснювати зняття, складування, збереження поверхневого шару грунту і
нанесення його на ділян­ку, з якої він був знятий, чи на іншу земельну ділянку
для підви­щення її продуктивності й інших властивостей.

По-четверте, при вилученні (викупі) земель сільськогосподар­ського
призначення для потреб, не пов’язаних із сільськогосподар­ським виробництвом,
при тимчасовому зайнятті сільськогосподар­ських угідь для інших видів
використання, при обмеженні вико­ристання або погіршенні якості
сільськогосподарських угідь тощо власникам землі й землекористувачам
відшкодовуються збитки і втрати сільськогосподарського виробництва.

§ 4. Права та обов’язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення
надаються як грома­дянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для
задо­волення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчуван­ня, для
відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, куль­турних, оздоровчих
потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва,
городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного
сільськогосподарського виробниц­тва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть
об’єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні
об’єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого
кооперативу.

З метою товарного сільськогосподарського
виробництва земель­ні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам
(юри­дичним особам): фермерським господарствам, приватним (приват­но-орендним)
підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським
товариствам, державним сільсько­господарським підприємствам. Зазначені суб’єкти
здійснюють то­варне виробництво з метою реалізації продукції та одержання при­бутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди
передового дос­віду землі сільськогосподарського призначення надаються сіль­ськогосподарським
науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським
професійно-технічним училищам і загальноос­вітнім школам. Певні ділянки одержують
і деякі несільськогосподарські підприємства й організації, промислові
підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію
в основному для своїх працівників. Такі підсобні господарства мо­жуть бути
складовою частиною підприємства, організації, не маю­чи прав юридичної особи,
або самостійним суб’єктом (юридичною особою). У другому випадку земельні
ділянки надаються безпосе­редньо цим господарствам із врахуванням їхніх
організаційно-пра­вових форм.

Певну кількість земель сільськогосподарського
призначення мають релігійні організації та об’єднання, які також провадять під­собне
сільське господарство.

Отже, землі сільськогосподарського призначення
можуть бути надані для сільськогосподарського виробництва і тим юридичним особам,
для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Основну площу земель сільськогосподарського
призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо провадять сільськогосподарське
виробництво — сільськогосподарські товаро­виробники. Згідно зі ст. 1 Закону
України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію”‘,
сільськогосподарським товаровиробником є фізична або юридична особа незалежно
від форми власності та господарювання, валовий доход якої від опера­цій з
реалізації сільськогосподарської продукції власного вироб­ництва та продуктів
її переробки, за наявності сільськогосподар­ських угідь (ріллі, сіножатей,
пасовищ і багаторічних насіджень то­що) та/або поголів’я сільськогосподарських
тварин у власності, ко­ристуванні, в тому числі й на умовах оренди за
попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50% загальної суми валового
доходу.

У сільському господарстві найпоширенішими є:
сільськогоспо­дарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні)
підприємства, державні сільськогосподарські підприємства.

Порядок створення, діяльності, реорганізації
та ліквідації окремих організаційно-правових форм суб’єктів
сільськогосподарського ви­робництва визначаються законодавством України.
Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які
виконують суб’єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути
поділе­ні на такі групи:

— засновані на різних формах власності
сільськогосподарські формування, головною метою діяльності яких є виробництво
товарної маси продуктів харчування і сировини;

— підприємці, чия діяльність заснована на різних
формах власності й організаційно-правових формах господарювання і чия правосуб’єктність
та статутна діяльність спрямована на забезпечення сучасної
виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників;

— установи, чия правосуб’єктність і статутна
діяльність спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних,
посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності
аграрних товаровиробників.

Більшість суб’єктів, які використовують землі
сільськогосподар­ського призначення, було створено завдяки паюванню земель і
реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Цей процес
здійснювався шляхом надання кожному члену колек­тивного сільськогосподарського
підприємства сертифіката на пра­во приватної гласності на земельну частку (пай)
з визначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних (кадастрових) гектарах, а
та­кож у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на міс­цевості не
виділялися й існували в документальному вираженні до того моменту, поки у
визначених законом випадках і порядку не було здійснено виділення в натурі
земельної ділянки відповідно до земельного сертифікату із видачею Державного
акта на право при­ватної власності на землю.

{lang_content_nav} правового режиму земель
сільськогосподарського призна­чення, які є власністю громадян, визначають
залежно від характе­ру сільськогосподарського виробництва. Так, відповідно до
ст. 22 ЗК громадяни одержують землі сільськогосподарського призначен­ня у
власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва й
товарного сільськогосподарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських
господарств ре­гулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до її положень громадяни України
можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для провадження
особистого селянського господарства. За ст. ст. 12 — 16 Закону України від 20
квітня 2000 р. “Про планування і забудо­ву територій”,
надання земельної ділянки громадянам для ведення особистого селянського
господарства здійснюється з урахуванням вимог генерального плану населеного пункту,
докладного плану те­риторії та плану її забудови. Ці акти є основними правовими
й ар­хітектурно-технічними документами, в яких питання організації те­риторії
присадибних ділянок вирішуються у взаємодії із проблема­ми соціальної
перебудови села: спеціалізації й територіальної орга­нізації
сільськогосподарського виробництва, формування інженер­но-технічної
інфраструктури, охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього земельне
законодавство формує загальне пра­вило про надання громадянам земельних ділянок
для ведення осо­бистого селянського господарства у двох місцях: біля житлового
бу­динку і за межами населеного пункту. Причому земельна ділянка біля будинку
може бути меншого розміру.

Правовий режим земель для ведення садівництва
спрямова­ний передусім на задоволення потреб громадян у земельних ді­лянках для
зазначених цілей. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можна
використовувати для закладення багаторіч­них плодових насаджень, вирощування
сільськогосподарських культур, а також для зведення потрібних будівель,
господарських споруд тощо.

Громадянин — член садівничого товариства —
може привати­зувати земельну ділянку без згоди на те інших членів цього това­риства.
Розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яку можна приватизувати
безкоштовно, становить не більше 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники
садових ділянок можуть віль­но розпоряджатися ними, якщо вони (ділянки) не
обмежені в обі­гу і не вилучені з нього.

Громадяни мають право одержувати
сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних
потреб, але й для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни можуть займатися виробництвом
товарної сільсько­господарської продукції шляхом ведення особистого селянського
і фермерського господарств. Селянське господарство не має статусу юридичної
особи, а товарне виробництво сільськогосппродукції розглядається як
підприємницька діяльність і обкладаєтеся прибут­ковим податком. Тому громадянин
— власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським
вироб­ництвом, — повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського
господарства, яке не має статусу юридичної особи, фермерське господарство має
такий статус. Сьогодні, згідно зі ст. 31 ЗК, до земель фермерського гос­подарства
належать земельні ділянки, які є власністю фермер­ського господарства як
юридичної особи, а також громадян — членів фермерського господарства на праві
приватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки.
Заз­начається, що у власності громадянина-фермера можуть бути тільки
сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих бу­дівель чи споруд (
такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якому вони розташовані становлять
єдиний об’єкт нерухомості й мають перебувати на балансі фермерського
господарства як юри­дичної особи).

Ще однією особливістю правового режиму земель
для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є те, що звернен­ня
стягнення на них допускається тільки тоді, коли у їх власників відсутнє інше
майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК).

Набуваючи права власності на земельну ділянку,
громадянин водночас набуває комплексу земельних прав та обов’язків, що ста­новить
зміст його права власності.

Правомочності земельного власника вичерпно
зафіксовані в ст. 90 ЗК. Вони включають право: продавати або іншим шляхом від­чужувати
земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; самостійно
господарювати на землі; право власності на по­сіви, насадження
сільськогосподарських та інших культур, на ви­роблену сільськогосподарську
продукцію; використовувати у вста­новленому порядку для власних потреб наявні
на земельній ділян­ці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові
насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшко­дування
збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки,
виробничі та інші будівлі й споруди. Як видно зі змісту зазначених
правомочностей, більшість із них безпосередньо стосуються власників земельних
ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, в тому
числі й на землю, передбачає наявність у його суб’єкта 3 груп правомочностей, а
са­ме: володіння, користування й розпорядження майном чи землею. Аналіз
правомочностей власників земельних ділянок згідно зі ст. 90 ЗК дає підстави
стверджувати, що практично всі ці правомочності стосуються володіння та
користування і за змістом збігаються з ко­лом правомочностей, наданих
землекористувачам (ст. 95 ЗК). І тільки одна з них передбачена п. “а”
ч. 1. ст. 90, є правомочністю власників розпоряджатися земельними ділянками:
продавати або іншим шляхом відчужувати їх, передавати в оренду, заставу, спад­щину.
Однак на сьогодні не кожного з наданих законом правомоч­ностей власник
земельної ділянки сільськогосподарського призна­чення може скористатися через
наявність певних обмежень, вста­новлених Перехідними положеннями ЗК.

Правомочності власників земельних ділянок не
підлягають роз­ширеному тлумаченню, водночас це не стосується їхніх обов’язків,
зафіксованих ст. 91 ЗК, а саме: забезпечувати використання зе­мельних ділянок
за їх цільовим призначенням; дотримуватися ви­мог законодавства про охорону
довкілля; своєчасно сплачувати зе­мельний податок; не порушувати прав власників
суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати
родючість ґрунтів і зберігати інші їх корисні властивості; своєчасно подавати
відповід­ним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядуван­ня дані
про стан і використання земель та інших природних ресур­сів у порядку,
встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень,
пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати
геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних
систем. Зако­ном також можуть бути встановлені інші обов’язки власників зе­мельних
ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських
угідь полягає у втручанні їх користувача в механізм екозв’язків земель з іншими
природними об’єктами, у перетворенні екосистем через зміни ре­жиму їх
функціонування. Це зумовлено тим, що сільськогосподар­ські угіддя поділяються
на біоценози (природні угіддя) — не підда­ні окультуренню пасовища, сіножаті,
луки тощо й агроценози (окультурені людською працею) — рілля, багаторічні
насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті й інші сільськогоспо­дарські
угіддя. Розорювання природних угідь перетворює їх на сіль­ськогосподарські
угіддя, які здійснюють свою природну функцію тільки під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель
сільськогосподарського приз­начення закон установлює такі основні обов’язки
громадян-власників та інших осіб щодо використання сільськогосподарських угідь:

а) забезпечення
оптимального водного режиму грунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі
повинні здійснювати захист земель від підтоплення, заболочування, висушування;
мають право в установленому порядку провадити зрошувальні й осушувальні заходи,
не допускаючи безгосподарного виливу води, засолення й заболочування земель,
створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової вологи. Наприклад, використання
земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно
до проектів землевпорядження, розроблених, у визначеному законодавством порядку
з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи
окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення;

б) забезпечення
належного сольового режиму грунтів, для чого необхідно здійснювати захист
земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські
угіддя, зобов’язана боротися з підвищеною кислотністю грунтів, здійснюючи
вапнування й інші землеробські заходи;

в) забезпечення
такого живильного режиму ґрунтів, за якого родючість не тільки не зменшувалася
б, незважаючи на винесення живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася б.
Підвищення ро­дючості ґрунтів є одним із головних обов’язків кожного власника та
землекористувача, який стимулюється державою;

г) забезпечення
належного культурно-технічного стану ґрунтів, ведення боротьби із заростанням земель
чагарником, дрібноліссям, бур’янистою рослинністю, для чого кожен
землекористувач наділений правами провадити у встановленому порядку
культурно-технічні роботи на своїй ділянці;

д) забезпечення
належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її
погіршення.

Отже,
правовий режим земель нерозривно пов’язаний з повно­важеннями їх власників,
зумовлює їх і залежить від характеру сіль­ськогосподарського виробництва, яке
здійснюється власником. Усі повноваження власників землі та землекористувачів
спрямова­ні не тільки на забезпечення їхніх інтересів і потреб, але й біль­шою
мірою на підтримання і додержання правового режиму зе­мель
сільськогосподарського призначення, що знаходяться в їх­ньому веденні.